До читачів роману «Від імені Неба»

Перш ніж вони встигли пожити — до читачів роману «Від імені Неба»

Перед початком роботи над «Від імені Неба» мене довго не полишала тривога. Такий спосіб письма — ближчий за фактурою до серйозної літератури, з неквапним плином традиційної оповіді, широким устроєм великого світу й глибоким зв’язком зі східною метафізикою — наче не належить нашій добі, яка понад усе цінує швидкість і миттєве задоволення.

Я пишу цей роман не заради моди й не заради прибутку. Мені лише хочеться дати всьому, що я за ці роки вивчила й осягнула, місце, де воно зможе зберегтися й жити далі.

Головна героїня підіймається крок за кроком, покладаючись тільки на себе. Погляд героїні в мене існує поруч із поглядом історичного літопису: основна оповідь написана сучасною мовою, додатки — мовою, наближеною до класичної китайської. Ці два ракурси утворюють подвійну структуру твору.

Мене непокоїло, що така форма виявиться надто складною й знайде мало відгуків; що більшості читачів не вистачить терпіння пройти початкову підготовку до головних подій.

Водночас я розумію: написання великого роману — це для мене тривале самокатування.

Адже в мене тяжкий обсесивно-компульсивний розлад. У межах одного розділу я намагаюся не повторювати те саме слово; такі слова, як «наче» чи «поволі», використовую лише раз на розділ. Навіть в іменах людей, назвах держав і місцевостей я щосили уникаю повторення ієрогліфів. Без кінця перевіряю формулювання, ритм і пунктуацію, прискіпуюся до найменших деталей. Мені хотілося відмовитися від цього, але так і не вдається.

Хоч історія й вигадана, я все одно прагну якомога точніше передати найцінніше в традиційній китайській культурі, поєднавши це з власним розумінням і новими задумами. Для цього доводиться звертатися до безлічі давніх книг і матеріалів, окремо перевіряти державний устрій, обряди, речі та вислови. Це надзвичайно копітка праця.

Та після завершення плану обсягом майже двадцять тисяч ієрогліфів постало запитання: «Якщо зрештою, крім мене, не буде жодного читача, чи писатиму далі?»

Відповідь була ствердною.

І 28 серпня 2025 року почалася моя робота над самим романом.

Готуючись до можливих розчарувань, я знаходжу втіху й у такій думці: як судилося. Решту віддам долі. Усі люди зрештою помирають, і я не виняток; те, що станеться після моєї смерті, мене вже не стосуватиметься. А нинішній успіх, слава чи зиск розвіюються за мить. Досить чесно прожити теперішнє; решта не така важлива.

Я не відмовляюся від історій із легкими перемогами чи ніжною романтикою. Мені теж хочеться їхньої невимушеності: вона дає змогу скинути тягар і дихати вільніше. Але тоді мені більше хотілося взятися за щось складне, навіть складніше за мої нинішні можливості. Бо письмо, в якому ростеш, здається мені ціннішим.

Можливо, згодом я спробую більше жанрів, які любить широка аудиторія. Але перший роман, мій дебют, я хочу написати так, щоб і через роки можна було озирнутися на нього без докорів сумління.

Тому мої сподівання — мінімальні. Ці історії, ці люди й без того безупинно рухалися й розвивалися десь глибоко в моїй уяві, наче інший, справді існуючий світ.

За цей час у мене не раз виникала думка все покинути.

Аж поки одного разу прийшло усвідомлення:

якщо писатиму далі, вони зрештою дійдуть до власного завершення;

якщо зупинюся, вони навіть не матимуть нагоди пожити.

Вони впливають і на мої почуття, і на мій душевний стан. Я хочу йти далі разом із ними.

Для мене цей світ — справжній і живий.

Тепер я разом із ними входжу й у ваш світ.

Записано вночі, 16 листопада 2025 року.