Розділ 39. Спільне світло на прямовисній скелі

Я перевела подих і підняла голову. Цзян Ліньчуань та Дунфан Юй уже випередили мене й дісталися вершини.

Загонів Ґу Сюньї, Цзянь Цунчжи, Лінь Юйхена, Інь Сюаня й Але Ї не було видно. Кроки Пан Чжуна відлунювали далеко збоку, Се Уцзю — ще далі, мов вітер у порожній долині. Обхід хоч і рівніший, але звивистий, значно повільніший за прямий підйом.

Кілька людей одна за одною вийшли нагору, і перед помостом одразу стало напружено.

Дерев’яна платформа стояла на скелі, балки час від часу озивалися, настил легко хитався. Нагорі наростав безладний галас: слуги Полювання тягли й штовхали одне одного, прокладаючи шлях господарям.

Ялицеві дошки гули під ногами, дріт натягувався на вітрі; до цього домішувалися хрипке дихання й короткі окрики. Кроки розбивали туман, люди між хитким помостом і краєм скелі спотикалися, наче загнані до прірви звірі. Кілька слуг упали вниз, вітер проковтнув крики одним ковтком.

У всіх лишалася одна думка: зійти на поміст.

Більшість туману під скелею розійшлася. Світло раптом спалахнуло, сонце вилилося з-за хмар, яскраво освітивши вітровий прохід і витягнувши тіні людей на помості. Вони навскіс падали на бік скелі, так сліпуче, що кінця не розгледіти.

За чверть години.

Висока платформа вже була переповнена слугами. Але Ї зійшов першим і зайняв місце біля головного бічного вітру; Пан Чжун — другим, ставши в іншому куті; Інь Сюань — третім, біля краю. Решта або дерлася збоку, або тиснула до урвища.

Тремтіння платформи стало очевиднішим. Балки низько стогнали на вітрі, наче витривалість сягнула межі.

Я не хотіла виступати наперед, лише надійно стати. Але дерево скрипіло дедалі безладніше, кроки плуталися. Якщо не зупинити, весь поміст може перекинутися.

Вітер перелетів край, різко витягнув сигнальний дим, тонко тремтливий, мов шовк. Гул тиснув за вухами, майже було чути, як тріскають сучки. Серце стиснулося. Не встигнувши подумати, я набрала повітря й вигукнула: «Усі — стійте!»

Люди не встигли збагнути, рух на мить затримався. Ще один слуга збирався лізти; я знову сказала: «Ще крок — і весь поміст упаде!»

Слова впали, ніби вітер схопили за горло. У натовпі зашелестіло, кілька людей підняли голови з недовірливими очима, та ніхто не наважився рушити першим.

Інь Сюань повернув голову, кутик губ піднявся, він хотів озватися. Цзян Ліньчуань виставив руку й рівно мовив: «Дай йому сказати».

Я скористалася миттю й стишила голос: «Повірте моєму слову. Я вивчав механізми й будову знарядь, знаю властивості дерев’яних балок. Тут ялицеві балки складені одна на одну, низ і середина порожні. Хоч ширина чотири чжани, така конструкція вмістить щонайбільше два десятки з лишком. Якщо не розподілити вагу й не стати зі зміщенням, балки нахиляться й переламаються. Упадемо всі разом. У кращому разі втратимо заслуги, у гіршому — усі життя».

Голос був негучний, але вітер завернув його вгору, і він холодним ножем розрізав галас. Дерево під ногами тремтіло, ніби підтверджувало слова.

Інь Сюань підвів очі з лінивою бровою: «Янь Ань, ти нас рятуєш чи лякаєш?»

Я не відповіла, лише зосереджено дивилася на конструкцію.

Цзян Ліньчуань озвався холодно й певно: «Він має рацію. Настил широкий, але балки розташовані густо й неглибоко. Десятьох учасників витримає, додамо слуг — стане нестійко».

Зупинився й оглянув усіх: «Пропоную так: на помості лишаємося ми десятеро, слуги всі відступають. Десятьох нагорі — і кожен матиме заслугу».

Інь Сюань ліниво прихилився до стовпа й усміхнувся, піднявши брову: «Непогано. Я й сам стомився. Це лише перший день — навіщо поспішати вирішувати, кому жити, кому помирати?»

Люди слухали, напруга спадала. Вітер проходив крізь платформу, піднімав поли одягу, наче радив тимчасово прибрати вістря.

Лінь Юйхен, однак, не розслаблявся. Бамбукова стріла трохи повернулася між пальцями, голос байдужий: «Слова слушні. Але хто першим зійде знову й хто де стоятиме — це спершу треба визначити».

Се Уцзю підняв очі, вітер торкнув скроні. Він сказав рівно: «Чому б не доручити це Ґу Сюньї? Він старший, знається на обряді. Усім легше прийняти обґрунтоване рішення».

Ґу Сюньї ледь кивнув: «Добре». Неголосно, але вагомо й розмірено.

Але Ї опустив голову, поправив наручі й першим сказав: «Не заперечую».

Пан Чжун холодно пирхнув, балка під ногою озвалася: «Чому вирішувати йому? Я зійшов раніше — а тепер маю слухати, як мене розставлять?»

На плечах у нього сіра глина, біля ока ще не висох слід крові, у диханні ховалася досада. Погляди зійшлися на ньому, навіть вітер ніби стих.

Се Уцзю підвів очі, кутик губ ледь ворухнувся: «Пан Чжун, усі знають: вийти живим із Полювання під палацовими вежами — лише перший крок. Вийдеш — а потім ще рік житимеш в імператорському палаці Янь».

Говорив не важко, та кожне слово падало каменем у воду, розводячи холодні кола: «Правила обліку заслуг уже визначено. Ви зійшли першими — цього ніхто не зітре».

Пан Чжун на мить завмер.

Се Уцзю продовжив: «Якщо надто завзято змагатися силою й жорстокістю, Янь може записати не заслугу». Затримав погляд на всіх на один подих. «А загрозу».

Пан Чжун розтулив рота заперечити, горло кілька разів сіпнулося, та звуку не було. Пальці розтиснулися, уламок дерева впав. Він помовчав, повернувся й відступив на крок — мовчазна згода.

Інь Сюань протягнув: «А якщо нагорі хтось знову почне битися?»

Лінь Юйхен повернув стрілу між пальцями й сховав руки в рукави. Неквапно сказав: «Тоді кожен обере одного слугу. Десятеро й десятеро охоронців — двадцять. Платформа ще витримає».

Слова були спокійні, та ніби непомітно перерозподіляли владу.

Інь Сюань обвів поглядом усіх, усмішка поглибшала: «Гаразд. Нехай так. Хтось іще проти?»

Усі перезирнулися, подих на мить потяжчав.

Далекий вітер розвіяв край туману. Кілька ниток сигнального диму розірвало, вони зависли й поступово розширилися.

Цзян Ліньчуань підняв брови й глянув на Дунфан Юя та Цзянь Цунчжи: «А ви двоє?»

Дунфан Юй дивився спокійно й незворушно: «Не заперечую». Цзянь Цунчжи біля нього лише трохи кивнув.

Та Ґу Сюньї не спустився відразу — спершу звернувся по дозвіл до обрядового урядовця. Той вислухав і дозволив лише тимчасово відійти для перебудови. Уже здобуті місця й бали лишалися незмінними; після повторного сходження треба було втриматися до зупинки Полювання.

Усі зійшли вниз. Вітер закрутився на краю, туман розвіявся, сигнальний дим розтягнувся нитками. Стогін балок поступово стих.

Ґу Сюньї оглянувся й зупинив погляд на купі щебеню під помостом. Підібрав кілька каменів різної форми — округлих і кутастих.

Наказав слугам: «Відірвіть краї одягу й накрийте».

Вони виставили десять каменів у ряд, порвали тканину на клапті завбільшки з долоню й накрили. Тканина трохи випиналася, краї тремтіли, наче вітер зараз зірве.

Ґу Сюньї перевів погляд і коротко наказав: «Притисніть».

Слуги підняли дрібні камінці й тріски, по черзі притиснули кути. Вітер вщух, десять клаптів розляглися, мов ряд жеребків.

Ґу Сюньї підняв голову, голос рівний: «Тут немає табличок, тож жеребкуватимемо камінням. Кожен може торкнутися лише одного й не має права міняти. Відкриємо тканину — порядок визначимо за розміром: більший іде раніше, менший пізніше. Місця стояння окремо визначимо за балками».

Пан Чжун підняв брову, все ще незадоволений: «А якщо хтось навмисне вибере більший?»

Ґу Сюньї глянув на нього, не змінившись на обличчі: «Крізь тканину видно лише приблизно. Настала черга — торкнувся одного, його й береш, інших мацати не можна. Помацаєш зайвий раз із жадібності — вважатиметься відмовою. Цього разу більше не зійдеш».

Голос негучний, але спокій у ньому не допускав заперечення.

«Ближчі беруть першими, дальші — після них». Ґу Сюньї повернувся й оглянув усіх. «За тим, як стоїмо, з півдня на північ».

Кожен розумів: стоїш ближче — раніше, позаду — пізніше. Сперечатися ні з чим, лишалося прийняти.

Усі по черзі підходили, через тканину торкалися одного каменя й поверталися. Слуги записували вибір, решта обирала тільки серед ще вільних.

Коли всі десятеро відійшли, Ґу Сюньї махнув рукою: «Відкривайте».

Слуги зняли клапті, оголивши десять нерівних за розміром каменів. Вітер підхопив із них пил і пісок.

Ґу Сюньї нахилився, по черзі порівняв, легенько провів пальцем і сказав: «Цзян Ліньчуань перший, Інь Сюань другий. Далі Лінь Юйхен, Пан Чжун, Се Уцзю. Після них Але Ї, Янь Ань, Дунфан Юй, Цзянь Цунчжи. Я останній».

Пан Чжун хмикнув, обличчя трохи напружилося, та заперечити було нічим.

Ґу Сюньї прибрав руку, підняв голову й спокійно мовив: «Порядок визначено, змінювати не можна. Так і підніматимемося».

Чергу встановили, кожен отримав місце.

Цзян Ліньчуань повернувся, легенько показав пальцем на балки й рівно сказав: «Тут сильний вітер і неглибокі балки. Якщо стати нерівномірно, не дотягнемо до зупинки Полювання. Найуважніше, здається, роздивився Янь Ань. Нехай пояснить, як розміститися надійно».

Сказано лагідно, але наполовину це була перевірка.

Погляди всіх разом повернулися до мене.

Я ледь кивнула й підійшла до підніжжя. Дерево входило в тріснутий камінь, ялицевий каркас потемнів від вітру. Торкнешся пальцем — відчуваєш слабке тремтіння. Вітер ішов на скелю з півдня з відхиленням на схід; найбільша сила припадала саме на південний кут платформи.

Я оглянула все й повернулася: «Цей поміст тримає вагу порожнистим каркасом. Зберемо її в одній точці — впаде. Десять учасників і десять слуг мають стати легшими вперед, важчими назад, ліворуч і праворуч зі зміщенням, не пліч-о-пліч».

Усі стояли мовчки. Вітер ковзнув по скелі, наче чекав продовження.

«У передній ряд — четверо найлегших, обличчям до вітру: Інь Сюань, Цзянь Цунчжи, Дунфан Юй і я. Кожен бере одного слугу, той стає на пів кроку позаду, щоб прикривати й підтримувати».

«У середній ряд, до осердя балок, — четверо середньої статури: Лінь Юйхен, Але Ї, Ґу Сюньї, Се Уцзю. Слуги стають навскіс позаду, не треба рівної лінії».

«Позаду — двоє найважчих: Цзян Ліньчуань і Пан Чжун. Тримають північний край, відступивши на пів кроку. Їхні слуги стають ліворуч і праворуч, урівноважуючи задню балку».

Зупинилася й додала: «Між сусідами три чи, між рядами один чжан, зі зміщенням у дугу. Надто близько — сила збереться; надто далеко — балки тріснуть. Так поміст витримає до зупинки Полювання».

Цзян Ліньчуань ледь усміхнувся: «Слушно».

Ґу Сюньї кивнув і спокійно сказав: «Так і розмістимося».

Усі погодилися й повели слуг нагору.

Драбина груба, дріт тихо дзвенів на вітрі. Під час підйому ялицеві балки ледь співали, але вже не хиталися.

Двадцятеро стали за порядком. Настил вузький, та зміщені ряди й розподілена вага зробили його стійким, наче щойно збудований. Спереду легкість, позаду вага; дерево затихло.

Я стояла біля південного краю, трохи західніше. Світло пробивалося крізь хмари, ялицевий каркас сяяв.

Ґу Сюньї глянув у небо й тихо мовив: «Таку позицію можна тримати».

Цзян Ліньчуань відповів: «Тоді чекаємо наказу зупинити Полювання».

Тієї миті світло наче завмерло між Небом і землею, перестало текти.

Західні хмари пронизав захід сонця; пів неба забарвилося темним золотом і густим багрянцем. Світло лилося зі щілин, падало на верхівки лісу, поверталося до скелі й помосту, мов безліч догорілих вогняних пір’їн.

Ми двадцятеро стояли на високій платформі. Ялицеві дошки під ногами світилися залишковим теплом; вітер приходив ззаду й ніс низький гул із глибин лісового моря.

Вітер поволі затихав, світло й туман зливалися, Небо й земля вдалині неспішно змикалися.

Інь Сюань дивився в небо з подобою усмішки; Ґу Сюньї ледь прикрив очі, руки досі опущені; тінь Цзян Ліньчуаня перетинала балку, наполовину в світлі, наполовину в темряві.

Лінь Юйхен опустив голову й поправив рукав, Пан Чжун легенько постукував пальцями по коліну. Се Уцзю стояв біля осердя балок із суворим обличчям і лише коли вітер стих, тихо видихнув.

Дунфан Юй та Цзянь Цунчжи стояли спиною до заходу; світло виточувало гострі лінії надбрівних дуг.

Те саме світло падало й на мене. За пів кроку позаду мовчки стояв слуга Янь Шість.

Ніхто не говорив. У світі лишилося тільки світло.

Раптом я згадала першу мить вступу до Полювання: тоді сигнальний дим лише піднявся, сіро-білий, мов знамена. Тепер він так само легко хитався вдалині. Здавалося, це Полювання ніколи по-справжньому не починалося й ніколи не закінчиться.

Сонце поволі опускалося. Світло відходило з настилу, тіні довшали й перекривали одна одну. Під цим переплетенням уже не розрізнити, де чия межа.

Можливо, наступної миті ми знову станемо ворогами. Але зараз стояли поруч, немов створіння спільного світла між життям і смертю.

На одну мить післясвітіння вкрило весь світ.

Я сіла, схрестивши ноги. Темно-червоне шовкове вбрання в західному світлі набуло кольору плинного вогню.

У напівзабутті слова самі зірвалися, легкі, мов сонне бурмотіння: «Лише цей захід сонця й довгий вітер не належать людському світові. Приходять без господаря, відходять без звуку, а люди раз у раз про них забувають».

Сонце от-от мало впасти. Його велична краса була майже жорстокою: достатньою, щоб на мить забути, що ти досі всередині гри життя і смерті.