Розділ 21. Спорожніла резиденція

Мені снився довгий, довгий, дуже довгий сон.

Я хотіла прокинутися, щоб дещо перевірити, і водночас не хотіла, бо боялася, що все справді підтвердиться.

Уві сні мені знову було п’ять років.

Я ще жила в палаці Лінчуаню й стискала в руці маленький дерев’яний вітрячок. Його лопаті були вистругані нерівно, і він обертався криво.

Я щодуху підбігла до батька-володаря, щоб показати йому забавку. Але він насупився й холодно відкинув мене ударом ноги. Вітрячок упав і розбився. Я стояла навколішки, тримаючи лише кілька обламаних лопатей.

Я хотіла підвести голову й поглянути на нього, та батькове обличчя раптом розпливлося й стало обличчям Хейбая. Він присів, простягнув руку й підвів мене. Тієї миті в серці несподівано виник невимовний спокій.

Але щойно я спробувала міцніше схопитися за нього, обличчя знову змінилося: це був батько. Змахнувши рукавом, він рішуче відвернувся й пішов, лишивши мене навколішки серед уламків вітрячка.

Картина різко зламалася. Я вже була теперішньою, шістнадцятирічною собою, але досі стояла навколішки в тому епізоді з п’ятирічного дитинства. Під колінами лежав розбитий вітрячок. Я провела пальцями по краю, тріска порізала долоню, але кров не потекла.

Здалеку йшли Си Їн і Си Цюе, із тими самими лагідними обличчями. Я вже хотіла спертися на коліна, підвестися й піти з ними, та ноги раптом ослабли, заніміли, наче налиті свинцем. Я не могла поворухнутися.

Напівсидячи на землі, я дивилася, як їхні постаті блякнуть і розсіюються, мов ранковий туман.

«Зачекайте на мене!» — закричала я зірваним голосом.

Та тіні, схожі на дим, відпливали дедалі далі, розріджувалися й невдовзі зникли.

Я в паніці кинулася навздогін, бігала всюди й вигукувала їхні імена. Палаци стояли один за одним, у довгих галереях лунало відлуння, та нізвідки не було відповіді. Я повернулася шукати Хейбая — він теж не відповідав. Крики знов і знов билися об стіни порожніх зал, аж поки їх не стиснуло в мертву тишу.

Раптом картина змінилася.

Це був мій шістнадцятий день народження. Ми всі сиділи разом і їли локшину довголіття.

Світло було теплим, над мисками здіймалася пара, і в душі панував спокій. Але щойно я підняла локшину паличками, усі зникли. Лишилися тільки я та миска холодної локшини. Юшка застигла білим, жовток збляк. Із вікна ввірвався вітер і загасив лампу.

Я заціпеніло дивилася на все це, вкрита холодним потом. Підвела голову — і переді мною раптом нависло обличчя.

Янь Юй.

Його погляд був важким і холодним, мов чорні хмари над містом.

Я скрикнула й різко прокинулася. Чоло було крижаним, а в грудях палало так, наче вони ось-ось розірвуться.

Я рвучко сіла й закричала: «Си Їн! Си Цюе!»

Кімната була порожня.

Я знову покликала: «Хейбай!»

Відповіді не було.

Резиденція простягалася широко, у глибоких галереях густішали тіні, але світло давно згасло. Світильники в кінцях переходів хтось прибрав усі до одного. Дверні завіси висіли нерухомо; навіть вітер не хотів заходити.

У дворі не було ні слуг, ні робітників, ні нічних сторожів. Величезне місце наче випатрали. Тут мали чергувати три нічні зміни, а тепер ніби навіть собачий гавкіт хтось забрав.

Я підвелася, пройшла галереєю й спробувала відчинити головну браму. Бронзове кільце було непорушне; двері засунули ззовні, і вони не піддавалися ні на вершок.

Наче хтось щосили натиснув мені на груди. Я повільно осіла на землю й уривчасто задихала. У голові паморочилося. Я не знала, скільки проспала, й уже не розрізняла, день надворі чи ніч.

Саме тоді спогад ніби залізним гаком вирвали з темряви. Я згадала: перед цим нас викликав Янь Юй.

Того дня знадвору раптом доповіли:

«Регент Янь Юй просить володаря прибути».

Мені наказали прийти разом із Си Їн, Си Цюе та Хейбаєм. Ми зібралися вчотирьох і всю дорогу мовчали. Коли дісталися покоїв Янь Юя, усю варту вже відпустили; в кімнаті лишилася тільки тиша.

Янь Юй сидів сам на почесному місці. Побачивши мене, він не змінив холодного, спокійного виразу й підняв руку: «Усі сідайте».

Ми розсілися. На столі вже стояли чотири чашки чаю: порцеляна м’яко полискувала, настій був прозорий.

Він сказав цілком буденно: «Цей добрий чай подарував мені покійний імператор ще за життя. Сьогодні я дістав його, щоб пригостити вас».

Хейбай підняв руку, притримав рукав і ледь принюхався. Не помітивши нічого дивного, він майже непомітно кивнув мені.

Я теж узяла чашку. Чай був приємно теплий; я зробила маленький ковток і відчула на язиці лише легку солодкість.

Янь Юй опустив очі й погладив чашку. Рівним голосом він спочатку розпитав про моє навчання у Вищій школі, коротко висловив свою думку, потім згадав колишні традиції читань у Лінчуані й ніби між іншим перейшов до становища інших держав і прикордонних звісток.

На мить усе стало схожим на неквапну розмову родичів після тривалої розлуки. Слова пливли рівно й довго; мені залишалося відповідати на кожне питання.

Посеред розмови пальці Си Їн раптом затремтіли, чашка з гуркотом упала на підлогу. Вії Си Цюе здригнулися; вона, наче лялька з обірваними нитками, тихо відхилилася назад.

Лише тоді я відчула недобре. Серце провалилося.

Ми з Хейбаєм навчалися бойових мистецтв і, зібравши подих, ще якось трималися. Ми падали повільніше, але не могли зупинити силу, що по крихті витікала з рук і ніг.

Я щойно спробувала підвестися, коли Янь Юй спокійно поглянув на мене, ніби наскрізь бачив мої зусилля: «Не витрачай сил. Марно. Це не звичайне снодійне й не порошок для розслаблення сухожиль із торгу. Цей засіб поєднує дію обох, але не має ні їхнього різкого запаху, ні осаду. Навіть досвідченому лікареві важко його виявити. Він зберігався запечатаним у внутрішній скарбниці».

Горло стиснулося. Я вчепилася в край столу, силкуючись підвестися. Але ліки тягли вниз ізсередини кісток; ноги втрачали опору, наче я ступала в порожнечу.

Рука Янь Юя опустилася біля столу й узяла меч. То був меч, який носив покійний імператор: холодний блиск стриманий, мов іній. Янь Юй схилив голову, подивився на обух, ніби зважуючи справу, яку неодмінно мусив виконати.

Наступної миті він підвівся й ступив уперед. Меч блиснув на коротку мить.

Перший удар увійшов просто в серце Си Їн, точно в середину. Увігнати, повернути лезо, витягти — кров бризнула джерелом. Той поворот був наче остання лампа, запалена в грудях, яку він власноруч загасив.

Другим ударом, обернувшись і підкинувши клинок, він так само пронизав груди Си Цюе крізь серце. Увігнати, повернути лезо, витягти — спокійно, без жодної заминки. Си Цюе так і не опритомніла. У кутику ока ще блищала невисохла сльоза, а звуку вже не було.

Ми з Хейбаєм дивилися на це на власні очі.

Я, заточуючись, спробувала кинутися до них. Кров підступила до горла, мене мало не знудило, та вже за кілька кроків коліна підломилися, і я ледь не впала навколішки.

Хейбая теж тягли донизу ліки. Він важко впав, сперся руками на підлогу й до крові роздирав пальці об щілини між цеглинами.

Янь Юй нахилився, ковзнув поглядом по Хейбаю й опустив вістря. Повільними, важкими кроками він рушив до нього.

Серце стиснулося. Я кинулася повзком і з відчайдушним зусиллям доповзла перед Хейбаєм, розкинувши руки, щоб затулити його. Вістря вперлося мені в горло. Холод пронизував до кісток; здавалося, навіть видих розсікало на шматочки.

Я задихалася, але все одно щосили трималася. Янь Юй примружився, повернув меч плазом і тильною стороною клинка відкинув мене від своїх грудей. Я впала на бік; перед очима потемніло.

Хейбай раптово підвівся й потягнувся до руків’я меча. Янь Юй не зупинився: зворотним рухом увігнав клинок йому просто в серце, рівно й твердо. Меч увійшов до самої гарди, а Хейбай і далі стояв випростаний, ніби прибитий до місця. Без жодного виразу на обличчі Янь Юй повернув зап’ясток, провернув лезо біля серця й лише тоді витяг його.

Кров, гаряча, мов щойно закипіла вода, бризнула мені на щоку. Перед очима вирувало червоне, а в руках і ногах не залишилося сили.

У голові була тільки одна думка: вбити його.

Але я не могла навіть підповзти. Ліки притисли мене до підлоги, мов маріонетку з обірваними нитками.

Стиснувши зуби, я вичавила хрипко, по складах: «За… що…»

Янь Юй не відповів одразу.

Він дістав із рукава чорну лаковану механічну скриньку. На ній було три пов’язані замки, кути скріплювали приховані тонкі срібні цвяшки, а збоку вставлено тоненьку пластинку теплого нефриту.

Поставивши скриньку на стіл, він тричі рівномірно постукав пальцем і відразу натиснув великим пальцем — замки трохи відступили. Потім на мить накрив долонею теплий нефрит і нарешті легенько штовхнув кінчиком пальця проти напрямку візерунка. Пружина клацнула, засуви повільно розійшлися.

У скриньці лежав таємний лист. Обкладинка вже зістарилася, але червоний відбиток був чітким — особиста печатка покійного імператора.

Він не відвів погляду; голос був тихий і холодний: «Як відчиняти цю скриньку, покійний імператор за життя усно пояснив лише мені. Побоюючись, що вона потрапить до чужих рук, він сам показав навіть схованку: за рухомою цеглиною в ніші кабінету».

Помовчавши, він повільно продовжив: «Тоді імператор уже тяжко хворів. Викликав мене й доручив лише дві речі. Перше: він знав, що часу лишилося мало й він може не дожити до твого дорослішання. Якщо він помре раніше, а сановники оберуть мене регентом, я можу тимчасово керувати державою, але не повинен сам посідати імператорський престол».

Кутик рота Янь Юя ледь ворухнувся, та зрештою він тільки тихо зітхнув: «З його слів було зрозуміло: він уже передбачав, що коли я справді захочу узурпувати [jiàn] трон, він нічого не зможе вдіяти. Але тоді цей лист утратив би сенс. Відкрити його можна було лише за умови, що я дотримаюся свого обов’язку й настане час повернення влади. Раніше — за жодних обставин».

Він повільно розгорнув лист і посунув переді мною. Я дивилася на послання з імператорською печаткою; кожне слово різало очі. Туш трохи розпливлася, але письмо й далі було суворе, мов залізо. Це була рука покійного імператора.

«Веління Янь Юю».

«Найвище для мене — держава Лінчуань. Моя дитина Янь Ань насправді жіночої статі. Щойно ця таємниця вийде назовні, двір неминуче захитається. Я вже заздалегідь провів очищення: усіх повитух, причетних до пологів, і всіх посвячених палацових служників страчено; не залишено жодного язика».

«Та світ сповнений шпарин. Ті, хто довго служить поруч, можуть спричинити несподіване. Я побоююся двох речей: по-перше, розголошення таємниці, яке породить зайві ускладнення; по-друге, надто глибокої прихильності, яка обтяжить волю моєї дитини. До початку її самостійного правління належить завчасно усунути цих людей, щоб відсікти майбутню загрозу. Вчинок жорстокий, але йдеться про великий задум; вагатися не можна».

«Якщо ти станеш регентом, оціни її здібності й чесноти. Якщо вона не зможе приборкати сановників і заспокоїти чотири сторони держави, тобі належить, виконуючи загальну волю, самому зійти на престол, аби зберегти тяглість держави [zuò]».

«Печатка».

Він притиснув лист до столу; подушечка пальця повільно завмерла на відбитку печатки. За мить склав лист, дістав кресало й запалив ґніт лампи перед собою. Папір миттю скрутився язиками полум’я й перетворився на попіл. Крихти злетіли й розвіялися за вітром.

Тієї миті його погляд потьмянів, ніби щось давнє торкнулося пам’яті. Лише згодом я дізналася: того самого дня, коли Полювання під палацовими вежами перенесли на раніший термін, ще до оголошення посланця династії Янь, він уже відкрив скриньку й прочитав лист. Саме тому скористався цим приводом, щоб відкласти урочисте повернення печатки.

Тоді я згадала, що Си Яо та Си Юе лишилися зовні. Серце стислося, і я злякано скрикнула: «Си Яо та Си Юе нічого не знають! Не чіпай їх!»

Він не відповів одразу, тільки поклав закривавлений меч поперек пальців; голос і подих не змінилися.

Клинок досі мав знайомий холодний блиск. Меч покійного імператора тепер лежав у його долоні, мов приборкана змія.

Янь Юй спокійно поглянув на мене: «Хто постає перед усією Піднебесною, мусить ставити державу понад усе».

Він помовчав і тихо додав: «Не те щоб я ніколи не думав повернути владу. Сьогоднішній вчинок був вимушений. А чи поверну її — ще не вирішено».

Наче тупий важкий предмет притиснув мені груди; я не могла вдихнути.

У резиденції стояла страшна тиша. За галереєю вітер проходив крізь щілини черепиці й, мов невгамовна комаха, снував коло вуха.

Я знову потягла неслухняне тіло до Хейбая.

Коли притулилася до нього, то наче вся впала в кригу. Припала обличчям до його грудей і щосили дослухалася, але у вухах перекочувалося тільки моє власне збите дихання, дедалі безладніше.

А потім усе поринуло в темряву…