Розділ 3. Уламки вітрячка

Скільки себе пам’ятаю, батько ніколи по-справжньому мене не приймав.

Він ненавидів мою стать, а ще більше — правду, яку мусив приховувати. Уникав мене, наче лиха, не дивився на мене, ніколи не брав на руки. Для нього я була не продовженням роду, а маскою, на якій ледве трималася династія, тимчасовим сином, якого будь-якої миті можна відкинути.

Щоб приховати мою справжню особу, мене поселили в бічному дворі в глибині палацу. Високі двері за дверима стояли зачинені; там було похмуро й холодно, мов у в’язниці. Галас і світло зовнішнього світу лишалися за червоними мурами. Матінка померла, батько мене не визнавав. Розмовляти зі мною могли тільки Си Цюе, Си Їн і Хейбай.

Вони потай знаходили для мене старі сувої й уривчасті книжки, допомагаючи пережити довге дитинство. У три роки Си Цюе брала мою маленьку руку й учила ієрогліфів. Си Їн часто сиділа поруч біля лампи й тихо читала вголос. А Хейбай уночі пробирався до книгосховища, клав на мій стіл запилений рідкісний примірник і казав: «Ваша Високосте, книга може врятувати серце».

Я народилася передчасно й була кволою. Щодня мені вливали в горло ліки; гіркий присмак роками не сходив із язика. Бігати було не можна, виходити надвір коли заманеться — теж. Тож мій світ звузився до сторінок і запаху туші.

Пізньої осені, коли мені було п’ять, дев’ятий місяць добігав кінця. Північний вітер пронизував галереї, розвіявся й останній пах османтусу.

У книжці «Короткий виклад майстерних пристроїв» — ієрогліф 撮 читається cuō — я побачила, як зробити дерев’яний вітрячок. У душі ніби засвітилася лампа. Я впросила Хейбая принести бамбукові смужки, тонку конопляну нитку, листя пальми й старий червоний лак. Маленьким ножем поволі стругала; бамбукові краї кілька разів порізали подушечки пальців, та я не хотіла полишати справу. І мовчала.

Коли червоний лак висох, я підняла вітрячок і стала під стріхою. Північний вітер торкнувся його, лопаті зі скрипом закрутилися, і маленький червоний кружок затанцював у повітрі.

Тієї миті я раптом відчула: виявляється, навіть вітер можна втримати в руках.

По обіді небо було блідо-біле. Хтось доповів: батько вперше за довгий час підвівся й відпочиває на прохолоді перед царськими сходами.

Притиснувши до себе дерев’яний вітрячок, я побігла довгою галереєю. Золоте листя лежало густим шаром і шелестіло під ногами.

Слуга різко заступив мені дорогу, та Хейбай низьким голосом сказав: «Пропустіть Його Високість».

Я зупинилася під царськими сходами, підняла обличчя й простягнула вітрячок. Лопаті оберталися на вітрі, видаючи незграбний дитячий скрип. Серце теж палало. Так багато хотілося сказати: я вже вмію читати, я зрозуміла силу вітру, я сама це зробила…

Батько скоса поглянув на мене — байдуже й відчужено, наче на невдало поставлену ігрову фігуру. Наступної миті він вибив вітрячок ногою й одразу розчавив. Пальмове листя й бамбук хруснули, червоний лак розлетівся.

Я не встигла й рота розтулити, як він ударив ногою під коліно. Я впала навколішки просто в уламки. Крихти лаку прилипли до долоні, немов пляма крові, що поволі розпливалася.

Він байдуже мовив: «Дрібні витребеньки, жодної користі. Янь Ань, кажеш? Саме те, що ти досі ледве животієш, — уже милість Неба. Чого ще прагнеш?»

Потім спохмурнів, холодно пирхнув і тихо додав: «Невже з таким тілом ти ще насмілюєшся мріяти про подвиги й великі справи?»

Слова обдали холодом, мов тонке лезо біля щоки. Він змахнув рукавом і пішов. Слуги розступилися й зімкнулися, наче хвиля, а потім відлинули. Я досі стояла навколішках, дивлячись на розкидані смужки й зламану вісь. Здавалося, в грудях прорізали щілину, крізь яку наскрізь дув холодний вітер; вона ніяк не змикалася.

Відтоді мене довго мучила одна думка: якби я була хлопчиком, можливо, все бодай трохи стало б на місце.

Я ненавиділа це жіноче тіло, ці кістки й кров, ніби вони від народження були нечистими. Якби можна було змінити кістяк, я віддала б за це всю кров із десяти пальців. Відтоді щоразу, коли здіймався вітер, я ступала важче й пряміше, щоб люди забули, якою я була насправді. І щоб забути самій.

Коли мені виповнилося шість, палацом рознеслася радісна звістка: одна з наложниць завагітніла. Придворний лікар, вислухавши пульс, запевнив: найімовірніше, буде хлопчик. Батько нетямився від щастя, ніби дістав прощення.

Невдовзі, не видаючи відкритого указу, він наказав потай зібрати різні речовини під приводом «виготовлення пахощів для внутрішньої скарбниці». Лікарська палата за таємним приписом лише виварила два-три засоби «для заспокоєння душі й стримування ци», а решту вночі змішали в пігулки аптекарі внутрішньої скарбниці.

Готові ліки поклали в скриньку зі свинцевою пломбою й написом «Пігулки спокійного дихання». Офіційно казали, що я давно слабка через передчасне народження, життєве дихання розсіяне й ночами не можу заснути. Та на дні скриньки крихітними літерами було вирізьблено іншу назву — «Пігулки прихованих пахощів».

Тієї ночі в аптекарні не гасили світла. Не встигла висохнути холодна печатка, як скринька вже лежала на моєму столі. Саме того дня був мій день народження: ще до святкування я отримала ці ліки замість привітання. Відтоді внутрішні книги зазначали лише «звичайний заспокійливий засіб», а потаємну назву більше ніхто не вимовляв.

Дію ліків називали «стримуванням дихання й зміною запаху, упорядкуванням кісток і перетворенням тіла». Слова звучали бездоганно й доброзичливо. Та пальці Си Цюе ледь тремтіли, коли вона подавала пігулки. Хейбай мовчки розгорнув рецепт, і його обличчя ще більше похолоднішало. Си Їн потай переписала склад, нахилилася до мого вуха й тихо прочитала:

За основу й провідники — агарове дерево, сандал і борнеол; додати крихітку мускусу, щоб приховати жіноче дихання;

далі — «кістку дракона», прожарені мушлі устриць і кизил, щоб стягнути й закріпити Чун-май; коптис і кору оксамитника — щоб очистити вогонь нижнього обігрівача та холодом придушити приплив крові;

трохи каломелі розтерти разом зі свинцевими білилами, щоб закріпити форму й стримати ци, зробити риси обличчя чіткішими, а голос і дихання — нижчими та стриманішими;

насамкінець додати мізерну кількість трави «обрив червоного» й ліани «холодний місяць», надісланих як данина із Сиси. Це називали «тривалим уживанням закрити ґуй».

Пігулки були темно-фіолетові. Зблизька від них спершу віяло холодом, потім гостротою; на язиці вони були мов іній, у животі — мов камінь.

Хоч би як виправдовували цей спосіб, він суперечив життю. Тривале вживання породжувало холод, крайній холод — застій крові. Коли застій тривав довго, вода ґуй [guǐ] неминуче припинялася, а після довгої зупинки вже не поверталася. Щодо каломелі й свинцевих білил, сторонні казали лише, що вони додають вроди; та з часом усередині тіла вони роз’їдали кістки й ушкоджували ци. Довірені слуги та лікарі це розуміли. Батько теж розумів. Просто ніхто не вимовляв уголос.

За наказом я проковтнула першу пігулку. Спершу ніби взяла до рота шматочок снігу; коли він опустився в живіт, зуби й щоки охололи, груди раптом скувало кригою, наче мене цілком занурили в прірву крижаної води. Незабаром я відчула її силу: голос поступово знижувався, обличчя ставало дедалі худішим і чіткішим, ніжний жіночий запах щез під ароматом сандалу й агарового дерева. Менструація так і не прийшла, а разом із нею зникла й надія колись народити.

Тоді я нарешті зрозуміла батьків розрахунок: досить як слід приховати мою стать, і не треба покладатися на мене в продовженні царського роду. Щойно народиться його справжній син, мене відкинуть. Спадкоємця можна замінити, а брехню — остаточно замкнути. Пігулки були лише завісою, що приховувала роль, яку будь-якої миті могли прибрати зі сцени.

Усі в палаці крутилися довкола вагітної наложниці. Її усмішка стала аж надто пишною й часто приваблювала кроки, яким не слід було там лунати.

Хейбай виходив у дозор частіше, ніж раніше. Си Їн одну за одною повертала шовкові хустинки, шпильки й мішечки з пахощами, які наложниця роздавала як дарунки, і рівно казала: «Біля неї з’явилися незнайомі обличчя, часто заходять і виходять». Я підвела на неї очі. Вона нічого не пояснила, лише порозпорювала пахучі мішечки, показавши попіл із різними запахами.

Си Цюе зітхнула: «Людська радість найменше витримує чужий пильний погляд».

Напередодні пологів у внутрішньому дворі раптом завирували приховані течії. На стіл подали доповіді й мальовані сувої, що свідчили про таємні зустрічі наложниці із сином зовнішнього урядовця: серед ночі під вікном передавали речі, шпильки й сережки міняли руки, тіні при лампі зближувалися надто тісно. Батько розлютився й наказав Палаті розшуку схопити їх та влаштувати очну ставку. Зізнання й речові докази нашаровувалися одне на одне.

За пів дня палацові брами замкнули, дзвони й барабани стихли. Наложниці наказали померти; загинула й дитина в її утробі. Голос євнуха, який читав указ, був хрипкий, мов пісок. Вітер у царському саду підняв пил і кинув його під галерею — крижаний, мов голки.

Тієї ночі батько кашляв кров’ю. Запах ліків змішався із кров’яним духом. Давні рани ще не загоїлися, а сором і лють остаточно зламали його сили. Відтоді він більше не виходив зі спальні.

Кілька місяців потому, раннього ранку, коли палацові брами ще не відчинили, його пульс зупинився на ложі. Коли всі розійшлися, лишилися тільки низько опущені запони — мов стара завіса, яку вже неможливо зібрати.

Мені тоді було сім, а ліки я ще приймала. Дивлячись, як світло дюйм за дюймом пересувається віконною решіткою, я раптом згадала розчавлений дерев’яний вітрячок. Вітер був увесь час: проходив царськими сходами, колихав завіси, пронизував мовчання між мною та ним. Та між нами ніколи не було кровної близькості — тільки відчуження, створене статтю й становищем.

Змалку я знала: я — таємниця, якій не можна на світло. Ім’я спадкоємця — брехня, жіноче тіло — кайдани.

Але в глибині серця я також склала присягу: якщо доля велить носити маску, я власноруч викую собі обличчя. Аж поки одного дня навіть вітер заради нього змінить напрямок.

Примітка

Вода ґуй [guǐ shuǐ]: менструація. «Прихід води тяньґуй» — інша назва першої менструації.