Розділ 37. Залізний різець викарбовує угоду

Вітер дув зі східного хребта, підхоплюючи ще вологий попіл із землі. Під деревами трава лягла, мов прапори; з долини відповідав низький, повільний барабан.

Полювання під палацовими вежами тривало двадцять один день. Перші сім звали Показом відваги, середні сім — Випробуванням розуму, останні — Спогляданням серця.

Сьогодні розпочинали обряд Показу відваги.

Усі знову вдягли шкіряну броню й вишикувалися біля входу в долину. Писарі по черзі видали харчі на три дні: по в’язці грубих коржів, солонини й в’яленого м’яса, а також міх води, зав’язаний сухожиллям.

Після роздачі зачитали наказ із таблички: «Харчі видано на три дні. Решту добувайте самі».

Далі роздали однакові наплічники: чорна шкіра, срібні пряжки, вишиті червоні язики полум’я. Зовні всі однакові, всередині запечатані номерне посвідчення та іменний знак, кожен має свого власника. Шкіра гнучка й товста, наплічник щільно прилягає, майже не шумить при ходьбі. Лише підкладка пахне давнім димом, наче довго лежала запечатана.

Але Ї, який протримався на кінному майдані до кінця, отримав додатковий денний пайок. Він підняв руку й прийняв його зі спокійним обличчям, без жодної хвилі в очах.

Потім видали спорядження для нападу й захисту. Нападникам — дерев’яний лук, короткі стріли, залізний клинок і трутову трубочку; захисникам — наручний щит, захисний гак, конопляну мотузку й дерев’яні кілки.

Усе грубе: дерево не шліфоване, залізо тонке й тупе, мотузка товста й шорстка. Від цього саме собою віяло холодом, ніби застереження: перемогу дає не зброя, покладатися можна лише на долю.

Я опустила очі на ці кілька речей і ясно зрозуміла: Показ відваги — це спершу загнати людину в безвихідь, а потім дивитися, хто вийде живим.

Коли ми зібралися, солдати повели нас через північний схил Кінного майдану. Там ліс був глибший, туман густіший.

Приблизно за годину простір раптом розкрився: долинний майдан, вирівняний у зрізаній скелі, оточений кам’яними стінами й колючим живоплотом. На землі стояло сто дерев’яних стовпів.

До кожного прив’язали людину. Усі в світлому конопляному одязі, сіро-біла тканина, на поясі червона мотузка.

Погляди в одних мутні, в інших заціпенілі, шкіра сіра, ніби їх довго тримали в снігах і вітрах. Вояки, розбійники, торгові раби — усі стояли навколішки перед долею й стали ставками Показу відваги.

Обрядовий урядовець виступив уперед і зачитав чистим, суворим голосом, що заповнив долину: «На сім днів Показу відваги кожен нащадок-учасник, у зворотній черзі падіння з коня, обере собі супровід».

«Сто смертників чекають помилування. Від цього випробування живі зможуть іти за господарем, мертві будуть відкинуті разом із ним».

«Коли мине сім днів, заслуга господаря зменшить їхню кару. Якщо господар матиме найбільшу заслугу, його супровід буде повністю помилуваний, викреслений із карного реєстру й повернений до вільного народу».

Урядовець скінчив, і майдан на мить завмер.

Обличчя були різні, але ніхто не очікував такого повороту. Якби знали заздалегідь, кожен доклав би на кінному випробуванні ще більше сил.

Я підвела очі. Лише Се Уцзю лишився незмінним, ні тіні подиву на обличчі — наче передбачив, що останній стане першим.

Подумки я впорядкувала правила: черга падінь перетворилася на чергу вибору. Спершу обирає той, хто лишився в сідлі, потім останній упалий. Хто впав першим, обиратиме останнім.

У цій черзі кожен із нас бере десятьох. Відтепер їхні життя пов’язані з нашими. Поки я жива, вони мають простір боротися за виживання. Помру я — помруть і вони.

Якщо переживуть сім днів Показу відваги, а я матиму заслуги, їм зменшать кару. Якщо ж за ці сім днів я здобуду найбільше заслуг, мої супутники отримають повне помилування й повернуться до людського реєстру.

Таке правило цього Полювання, його перша ланка. Відтепер життя визначає не провина, а людина.

Сто стовпів стояли рівними рядами. Сіро-білий конопляний одяг хвилювався на вітрі, густий туман вибілив денне світло. Повітря мало вологий, терпкий і задушливий запах землі, від якого мимоволі затримували подих.

Солдати стояли по чотирьох кутах із нерухомими ґе. Чути було лише тонке шкрябання залізного пера по сторінках — уривчасте, наче записували життя.

Ми десятеро підходили по черзі, від останнього в кінному випробуванні до першого.

Але Ї вийшов першим. Крок важкий і певний, погляд лише ковзнув раз-другий — і він прямо показав на кількох широкоплечих. Холодний і суворий, наче називав давніх підлеглих.

За ним ішов Се Уцзю, спокійний і відсторонений. Обрані ним люди різнилися зовні, але всі тримали дух незворушним. Він брав потрібне, не зважаючи на вигляд.

Коли вперед вийшов Пан Чжун, легка броня хиталася в такт крокам, спина здавалася важкою. Без вагання підняв руку й вибрав найвищих та найдужчих.

Інь Сюань підійшов з усмішкою. Обрав слухняних на вигляд, тих, хто опускав голову й чекав наказу, не сміючи зайвий раз озирнутися.

Вибір тривав. Міцних уже розібрали, серед решти переважали кволі й худі.

Коли настала моя черга, навколо було тихо, тільки вітер проходив майданом. Я поволі ступила вперед, під ногами піднявся тонкий туман.

Сотня людей стояла на вітрі. Червоні мотузки спадали з поясів і легко гойдалися, наче з тіл поволі витягували кров’яні нитки, які ще тяглися у вітрі.

Спочатку я збиралася вибирати навмання: вибір уже був невеликий.

Та саме тоді чотири постаті ледь ворухнулися.

Непримітні, сухорляві, зі шкірою восково-жовтого відтінку. З тих, кого ніколи не називають першими.

На мить наші погляди зустрілися. У кількох місцях по черзі тихо постукали суглоби: двічі дуже легко, раз трохи сильніше. Майже безслідно, але просто в моє серце.

Я здригнулася всередині. Ритм був надто знайомий — упізнала й водночас не сміла повірити, боячись, що це лише омана.

Я пильно дивилася на четвірку, жили на руці трохи напружилися. Той легкий стукіт пальців так нагадував мимохідне постукування Шень Бінчжи по столу.

Я вдала, що не помітила, лише тихо вдихнула. Коли настав час називати, навмисне перемішала чергу: включила цих чотирьох поміж іншими й указала всіх разом.

Писар узявся записувати імена.

Після наказу смертники по черзі сіли навколішки рядами й простягли руки. Солдати підійшли, притиснули плечі та лікті.

Писар одразу змінив перо на залізний різець, умочив у вохристу глину й почав опускати вістря одне за одним.

Кожен штрих входив у плоть, шкіра ледь здригалася, за ним вилася кров’яна нитка. Звук майже нечутний, та ніби виходив із самого дна кісток, змушуючи затримати подих.

Повітря поступово наповнив запах іржі, наче він розходився з місць, яких торкнулося вістря.

Розпізнавальний знак починався прізвищем господаря, далі — число від одного до десяти. Холодне вістря штрих за штрихом вирізало на зовнішньому боці правого передпліччя: Янь Один, Янь Два, Янь Три… аж до Янь Десять.

Літери величезні, їх можна розібрати за десять кроків. Пройшов вітер, розніс запах крові. Темно-червона, мов жар, піщана барва глибоко в’їлася в шкіру — не змити й не стерти.

Я дивилася за кілька кроків і відчувала, як моє прізвище штрих за штрихом втискають у їхнє подальше життя. Від «Янь Один» до «Янь Десять» — більше схоже на смертну угоду, ніж будь-який рядок реєстру. Не розірвати, не зректися, не змінити.

Вони дихали часто, але ніхто не смів ворухнутися.

Писар завершив різьблення, тканиною витер краплі крові зі шкіри й холодно сказав: «Знаки визначено. Супровід існує разом із господарем».

Відтепер смертники втратили старі імена й усі звалися «слугами Полювання». Вирізані на шкірі знаки були наче життя, власноруч записане кимось у літопис, — накриєш, та не зміниш.

Решта учасників теж завершила вибір.

Писар наказав видати смертникам харчі на три дні, але жодного знаряддя нападу чи захисту. Це були сухі коржі з домішкою висівок, грубі, мов пісок, придатні лише вгамувати голод.

Пайок на десятьох у кожному загоні розподіляв очільник. В інших загонах більше віддавали сильним, а я наказала поділити порівну, незалежно від сили.

Коли все скінчилося, обрядовий урядовець відступив, знову загриміли барабани.

Писар наказав нам вишикуватися й погнав у ліс.

Вітер посилився, тіні гілок переплелися, ніби чекали, коли щось розбудять.

У глибині туману барабан і голос лісу поступово злилися.

Від цієї миті почалися сім днів Показу відваги.