Розділ 31. Покинутий син глибокого палацу

У Довгому мовчанні немає дня, та лампа серця світить сама;

холодний палац відгороджений, а материн образ досі поруч.

Сніг зійшов, бамбук зелений, самотнє коріння не зламалось;

Полювання починається — змагатися з власною долею.

На заході палацового міста Чжаоцзіна стояв затишний двір на ім’я Чанцзянь — «Довге мовчання». Брама майже завжди була замкнена, чиновники й слуги майже не заходили. Ранкові дзвони й вечірні барабани долинали здалеку, але ніколи по-справжньому не приходили сюди.

Дунфан Юй, друге ім’я Хенкун, сімнадцятий царевич династії Янь.

Від народження в реєстрах різних відомств недбало записали лише один знак — «Юй», позначивши останнє місце. Ще малим його відправили до Чанцзяня. Мох укривав сходи, павутиння — стріхи. У похмурому дворі він самотньо виріс.

Він народився в імператорському домі, та не мав його пихи. Обличчя витончене, брови й очі тонкі, прямі, чисті. Від довгого життя в затінку шкіра стала холодно-білою, губи теж блідими. На перший погляд — кволий, мов вітер його зламає.

Інші нащадки то кололи словами, то навмисне відсилали на нижчі місця. Молодші навіть штовхали заради розваги. Він зазвичай опускав вії, був тінню й пилом, не змагався.

Лише іноді, коли підводив очі, у них раптом спалахувала холодна гострота — мов блиск із безодні, надто довго пригнічений і тому моторошний, щойно прорветься. Але миттю гаснув, наче й не існував.

Худорлявий, із трохи зведеними плечима, він був непомітний в натовпі. Та що менше виділявся, то сильніше від нього віяло самотнім холодом — наче один зелений бамбук серед снігової рівнини.

Для інших він був покинутим сином, «двома серцями зі спільним пульсом», якому не судився великий престол. Саме тому він не міг навіть постукати до Вищої школи.

Інші однолітки слухали лекції разом, а він сидів у Чанцзяні й навчався з книжок, викинутих прислугою. Іноді стояв здалеку біля шкільної брами, слухав дзвінке читання канонів, але сам увійти не мав права.

Нащадки сиділи за порядком, викладач струшував дощечки й читав, а він сам стояв під сходами. Сонце витягувало постать у тонку тінь, яка хиталася на вітрі, ніким не помічена й готова щомиті зникнути.

Палацовий лад Янь був суворий: якщо жінка довго не народжувала дитину з паралельними серцевими пульсами, її прирікали на усамітнення. Мати Дунфан Юя колись була улюбленицею, але після його народження кілька років не мала дітей і зрештою потрапила до холодного палацу. Відтоді матір і сина розділили; бачилися рідко. Навіть випадкова зустріч була розмовою крізь завісу, наче між різними життями.

Змалку Дунфан Юю бракувало їжі й одягу. Взимку одежа й ковдра були тонкі, руки та ноги тріскалися, але інші не зважали. Палацові слуги часто знущалися: давали грубу їжу замість належних страв або ганяли на роботу. Він не опирався, тільки схиляв голову й погоджувався.

З часом навчився показувати слабкість, щоб уникати біди. Навіть гнів ховав глибоко. Рано зрозумів: варто трохи показати вістря — станеш птахом на забій.

До сімнадцяти років у палаці майже перестали згадувати його ім’я. Зрідка в записах з’являвся рядок: «Харчі й одяг ощадні, незвичного не помічено».

Серед понад тридцяти царевичів і понад десяти царівен його існування було порошинкою. Лише холодний палац і Чанцзянь, наче дві самотні могили, разом замикали долі матері й сина.

Полювання відкривалося, нащадків усіх держав внесли до списку. Янь зазвичай не пускала власних у гру. Але цього разу строк раптово наблизили; старий порядок неминуче викликав би сумніви. Тому двір установив нове: нащадок Янь теж бере участь, показуючи справедливість.

Більшість імператорських дітей мала два серця з паралельними пульсами й надію на спадкоємство; їх не слід було легковажно наражати на небезпеку. Палата імператорського роду й обрядові чиновники за указом відібрали кількох найнижчих нащадків бічних гілок зі спільним пульсом, неважливих для престолу, й внесли до резервного списку на жеребкування.

Туди потрапило й ім’я Дунфан Юя.

У день жеребкування перед імператором сановники стояли колом, зала була суворо тиха. По черзі читали золоті дощечки й нефритові знаки; нефритова таця стукала, барабан озивався низько.

На останньому місці чиновник підвищив голос: «Імператорський нащадок — Дунфан Юй».

Коли ім’я впало в залу, хтось тихо засміявся, хтось лишився байдужим, хтось навмисне відвернувся. Наче все було вирішено давно, і ніхто не заперечив.

Стоячи в кінці ряду, Дунфан Юй розгублено підняв голову, ніби не вірив. Чиновник холодно повторив без жодного вагання.

Юнак розтулив губи, та під байдужими й насмішкуватими поглядами одразу замовк. Груди бурхливо підіймалися, наче всередині застрягла страшенна вага й не давала вимовити слова. Пальці вчепилися в край одягу, нігті вп’ялися в тканину — ніби тільки так він міг утримати хитку постать.

Усередині кричав: не я.

Але голос силоміць повернувся в горло, навіть дихання застигло в грудях.

Тієї миті він зрозумів: так зване «обрання» означає лише, що всі разом штовхнули його в безвихідь, а руки не простягнув ніхто.

У кабінеті імператора світло лежало глибокими тінями. На столі мерехтіла свічка з драконовим візерунком. Важкі двері зачинили, слуг відіслали; у просторій залі лишилися батько й син.

Дунфан Юй стояв навколішки внизу сходів, тонкий і самотній.

Від дитинства це була одна з небагатьох нагод побути з батьком наодинці. Він схилив голову, пальці притиснув до синьої цегли й майже чув власне серцебиття.

Імператор довго дивився мовчки, тоді тихо сказав: «Новий порядок Полювання ухвалили Міністерство ритуалів і Палата роду. Нефритовий знак уже оголошено, це Небесний мандат. Навіть Я — Межа — не можу його змінити».

Слова дзвеніли беззаперечно. Дунфан Юй здригнувся, губи ворухнулися, але голосу не було.

Імператор приховав погляд і за мить повільно додав: «Юю, цей шлях — не дитяча гра. Ти маєш розуміти».

Дунфан Юй схилив голову й ледь чутно відповів: «Ваш син розуміє».

Суворість між батьковими бровами трохи послабилася, голос пом’якшав: «Полювання зазвичай залишає одного. Але якщо в кінці буде лише ти й одна людина з іншої держави, заради честі Янь можна зробити виняток і випустити обох. Тоді я сам гарантую твою безпеку».

На цих словах імператор раптом глянув на нефритову свічку на столі й на мить завмер, ніби пригадав давню музику. Тихо продовжив: «Твоя мати сама в холодному палаці. Якщо повернешся живим, це теж… дасть їй спокій».

Дунфан Юй різко підняв голову; очі спалахнули, мов холодний промінь пробив шкаралупу й розітнув тишу в грудях. Але він швидко знову схилився й дуже тихо сказав: «Ваш син… пам’ятатиме…»

Імператор заклав руки за спину, голос знов охолов: «Якщо повернешся живим, можеш також попросити одну милість».

Пальці Дунфан Юя непомітно стиснулися. У глибині грудей довго відгукнулося, але він не смів показати цього на обличчі. Лише схилив голову: «Слухатимуся батькового веління».

Ці слова впали в його серце важким молотом і вибили приховану іскру.

Він повільно опустив голову, обличчя лишалося дерев’яним, наче йому байдуже. Та пальці ще тремтіли, а давно поховане полум’я тихо спалахувало в грудях.

Свічкові тіні в залі гойдалися, відбиваючи відстань між батьком і сином. Імператор дивився на схиленого юнака; ніхто не побачив короткого смутку в його очах.

Ніч була глибока. За кабінетом холодний вітер гуляв палацовою дорогою. Дунфан Юй ішов повільно; тінь на стіні галереї то яснішала, то темнішала, ніби могла розсіятися від вітру.

Двері за спиною зачинилися. Важкий звук наче розділив два світи. Груди різко стиснулися, він затримав крок, подих застряг, кінчики пальців іще мимоволі тремтіли.

Відколи він себе пам’ятав, ніхто не обіцяв виконати його бажання за умови, що він житиме.

Попереду був смертельний шлях Полювання, а він сам — найнепомітніший штрих у резервному списку. Та рідкісна батькова розмова принесла виняткову обіцянку, навіть таємний дозвіл вийти удвох. Наче іскра впала в глибоке море й миттю освітила темну течію, яка ніколи не знала світла.

Він зупинився й подивився на нашаровані палаци, тисячі вогнів, самотність моря. Холодний вітер торкнув рукавів, пронизав до кісток, але не приховав жару, що раптом завирував у грудях.

Якщо повернуся живим, попрошу одну милість. Не славу, не становище — тільки щоб мати могла вийти з холодного палацу.

У пам’яті постала її схудла постать за завісою. Вона тихо кликала його на ім’я, голос тонкий, мов павутинка чи подих вітру: розвіється — і вже не знайти. Стримувала кашель і силувалася усміхатись. Той короткий погляд був мов тоненька голка, досі встромлена в глибину серця.

Він думав: хай лише бічний двір, хай лише один мирний день — це вже те, чого не мав понад десять років.

Дунфан Юй опустив очі, губи ледь помітно зігнулися.

Він знав: і далі треба виживати, показуючи слабкість, бути в чужих очах незначним сімнадцятим царевичем.

Але під цією слабкістю вогонь уже пустив коріння, згорнувся в грудях і чекав часу палати.

Уперше він беззвучно сказав собі:

Я хочу жити.

Нехай попереду безодня, нехай тіло охопить десять тисяч вогнів —

я все одно житиму!