Розділ 22. Свідчення крові й вогню

Під важкою брамою резиденції я знову знепритомніла.

Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я прокинулася.

Небо було похмуре, шлунок порожній, але голоду я не відчувала — лише нудоту. Наче щось тяжке тиснуло на груди й не давало дихати.

Я насилу підвелася й спробувала штовхнути різьблені двері, оздоблені бронзовими цвяхами. Вони були важкі, візерунок нагадував тріщини криги; щойно я торкнулася їх долонею, холод пронизав до кісток.

Раптом зап’ясток стягнуло. Почувся тихий тріск — червона нитка, яку раніше пов’язала Си Цюе, обірвалася й упала. Наче остання захисна перев’язь теж покинула мене.

Хоч як я штовхала й била, аж боліли кістки пальців, двері не рухалися.

Я притулилася до них. Серце билося безладно, подих накочував хвилями. У голові стояли тільки їхні постаті.

Си Їн, Си Цюе, Хейбай.

Ми не були пов’язані кров’ю, але вони стали сім’єю, ближчою за рідних.

Я бурмотіла: «То лише сон. Вони не померли. Вони не померли…»

Щойно слова злетіли з вуст, у серці раптом обірвалася струна.

Я рвучко вчепилася у волосся, розкуйовдила його й обома руками відчайдушно забила по дверях. Край до пекучого болю обдер долоні; кров просочилася між пальцями й змочила деревні прожилки. Та весь біль поглинуло полум’я в грудях.

Тієї миті я була наче божевільна.

Я змусила себе заплющити очі й довго видихнути. Якщо втрачу розум, ніколи більше їх не знайду.

Браму намертво засунули ззовні, відчинити її було неможливо. Довелося повернутися до бічної кімнати, вікно якої виходило за межі резиденції.

Перевернувши там усе, я знайшла тільки дротину: надто тонку, надто м’яку, надто слизьку. Просунула її в замкову шпарину віконної рами, але тремтячі руки кілька разів зісковзнули. Холодний піт стікав скронями.

Дерев’яні ґрати не піддавалися, наче хотіли замкнути мене тут до смерті. Я почала потроху підважувати їх нігтями. Нігті ламалися; тепла липка кров просочувалася вздовж деревних прожилок, а в грудях гупало, мов барабан.

Нарешті вузька щілина трохи піддалася.

Стиснувши зуби, я силоміць протиснулася назовні, боляче обдерла плечі й спину та впала на підлогу із синьої цегли. Удар у груди ледь не вибив увесь подих.

У горло ввірвався холодний, мов ніж, вітер.

Тримаючись за стіну, я обійшла будівлю до зовнішнього боку брами, вийняла поперечний засув, поклала під стіною й лишила двері причиненими. Лише тоді, заточуючись, пішла.

Безіменний цвинтар на околиці був недалеко. Саме туди з палацу Лінчуаню вивозили невідомих померлих.

За старим порядком тіло померлого палацового служника бодай загортали в рогожу чи тканину. Ім’я відомого наближеного принаймні записували на клаптику шовку, вносили до реєстру й тоді ховали.

Та останніми роками обряди існували лише на словах; справжні тіла квапливо загрібали землею. На тих, чия смерть була темною справою, часто шкодували навіть рогожі.

Я всю дорогу йшла, заточуючись.

Вітер був дуже холодний, пахнув мокрою землею. Небо тяжіло; вдалині глухо гуркотіло в густих хмарах, але дощ ніяк не починався.

Цвинтар лежав у низині, серед диких трав і нерівних ям. Робітники в полотняних пов’язках на головах мовчки стояли з дерев’яними лопатами.

Свіжонасипана земля ще була мокра. З багна стирчали пів руки, шматок розірваного одягу. Рої мух чорною хмарою безладно гуділи довкола.

Я кинулася в яму й почала розгрібати землю голими руками. Вона мала солодкаво-кривавий запах; нігті тріскали, долоні були в багні й крові.

«Си Їн! Си Цюе!» — я мало не зірвала голос.

Хтось підвів голову й холодно гаркнув: «Не заважай працювати!» Але я вже ні на що не зважала.

Нарешті я побачила знайому стрічку для волосся, вишиту маленькими хмаринками. Розкопала ще трохи — з’явилося обличчя Си Їн, бліде й заклякле. Її рука була трохи зігнута, наче вона ще за життя хотіла поправити на мені одяг.

З іншого боку, напівзасипана, лежала Си Цюе. У кутику ока лишився невисохлий слід сльози. Серед землі він застиг тонкою рискою, наче останній вираз її обличчя.

Я заціпеніло дивилася на них, і в грудях раптом щось вибухнуло.

Я витягла їх обох. Одяг укривала земля, обличчя вже охололи й затверділи. Я стояла навколішки, з горла виривалися хрипкі звуки, але жодного слова не могла вимовити.

За якийсь час я рвонулася, немов задихаючись під водою, обхопила їх за плечі й відчайдушно затрусила: «Не лякайте мене, прошу вас…»

«Не… не йдіть. Не кидайте мене».

«Подивіться на мене, погляньте — прошу!»

«Будь ласка… не лишайте мене тут саму…»

Я захлиналася риданнями; пошматований голос уривався знов і знов.

Прошу… прошу вас… благаю…

Я зірвалася на голосне виття. Кликала, стояла навколішки, хапалася за них, у нестямі била землю, аж поки руки й ноги не ослабли, а вітер не розірвав голос на клапті.

Вони не відповіли.

Мої руки повільно розтиснулися, сила зникла, наче її висмоктали. Кісточки побіліли, від стискання боліли кінчики пальців, руки тремтіли хвиля за хвилею. Зрештою сили скінчилися; горло ніби розрізали ножем, і я вже не могла крикнути.

Груди наче роздерли живцем. На мить мені захотілося просто впасти й залишитися похованою тут разом із ними.

Отже, за те, щоб берегти мене, треба було платити життям.

Сльози беззвучно текли, густо й невпинно, котилися щоками — крижані, без краплі тепла. Але обличчя лишалося нерухомим, закляклим, ніби вкритим тонким льодом. Я навіть не відчувала, як вони течуть.

З неба впали дощові краплі — спершу дрібні й густі, потім різкі й часті.

Холодний дощ колов спину незліченними сталевими голками. Одяг швидко промок, мокре багно обліпило коліна. Під ногами каламутна вода темніла від крові, що сочилася з тіл; її запах здіймався разом із дощовою імлою.

Я сиділа заціпеніла, не рухаючись, дозволяючи воді омивати щоки й змішуватися зі сльозами.

У темному світі між небом і землею я стояла навколішки, мов мертвий камінь. Не знаю, скільки минуло часу.

Раптом із недалекої ями почувся низький стогін.

Я рвучко підвела голову й побачила, як хтось повільно повзе в багні.

Хейбай!

Він був увесь у крові, одяг наскрізь просяк трупним смородом. Погляд розпливався; він ледь тримався. Я, спотикаючись, кинулася до нього. Він щойно підвів голову — і знову знепритомнів.

Я впала поруч, піднесла пальці до його носа. Лишався слабенький струмінь тепла.

Не зважаючи ні на що, я силоміць витягла його з багна.

Трупний сморід ударив у лице, солодкаво-кривавий запах перехопив горло. Через слизьке багно пальці ледь не розчепилися. Плечі ніби розривало, руки тремтіли так, що я майже не могла їх підняти. Але, стиснувши зуби й ковзаючи на кожному кроці, я дотягла його назад до резиденції.

Брама й далі була причинена. Я відчинила її спиною, потроху перетягла його через поріг і знов зачинила двері.

Іншого місця я не могла придумати — лише затишна комора всередині резиденції. Туди рідко заходили, там лежали старе начиння й тканини: саме те, щоб сховатися від чужих очей і вух.

Ми опинилися в кімнаті.

Я спершу поставила під рукою чашку води й чисту хустку, прибрала пісок і багно з його волосся та шиї. Потім теплою шовковою тканиною по крихті стерла засохлу кров уздовж ключиць і грудей. З-під нігтів вийняла кілька сухих травинок і піщинок. Краї рани побіліли, з неї досі ледь сочилося.

Закінчивши, я намацала його пульс.

Перевернула його зап’ясток на свою долоню й трьома зведеними пальцями натиснула на точки цунь, ґуань і чи. Ліва цунь мала відповідати серцю, але там панувала порожня тиша — жодного коливання, наче все відгородив холодний туман. Під пальцем була пустка.

У лікарських книгах сказано: коли пульс у цунькоу обірвався, життя висить на волосині. Я натиснула сильніше, та не відчула найменшого удару. Серце впало; мені вже майже здалося, що він помер.

У розпачі я перевірила праве зап’ястя. Під точками ґуань і чи озвалося дивне биття: тонке, мов нитка, але зі своїм ритмом. Не безладний пульс при смерті, а спокійна, пружна впертість. Відлуння тремтіло під пальцями, наче потай бив далекий барабан; виразно діяла інша сила.

Я ще раз натискала від легко до сильно, від поверхні до глибини. Пульс залишався рівним.

Переконавшись, що не помилилася, я нахилилась і приклала вухо до його грудей.

Ліва половина грудної клітки була холодна й тиха, серця не було чути. Але під правими ребрами я розрізнила слабке, рівне биття, наче в глибині ритмічно дзвонив маленький дзвін. І місце, й сам порядок були незвичними — ніби інше серце самотужки тримало ритм усього тіла.

Кінчики пальців похололи. Я майже боялася підвести голову.

У нього два серця?

Це неможливо. Хіба що він — нащадок імператорського роду династії Янь.

Невже Хейбай належить до імператорського роду Янь?

Я дивилася на нього, і в голові поставали незліченні питання. Навіщо він таївся біля мене? Чому погодився бути наближеним слугою?

Та всі питання могли почекати, доки він прокинеться.

Він живий. Доки він живий, я мушу триматися.

Я не відходила від нього: міняла ліки, поїла водою, витирала кров із тіла.

Уночі він і далі лежав непритомний. Лише слухаючи биття з того боку, я відчувала: від моїх грудей іще тягнеться необірвана нитка.

Думки поступово охололи, і я зрозуміла: щоб урятувати його, треба повернути владу.

Влада. Лише тримаючи її у власних руках, можна захистити тих, кого хочеш захистити. Без неї я не вбережу ні Хейбая, ні Си Яо та Си Юе, ні навіть себе.

Але швидко стало ясно: звістку, що я принесла Хейбая назад, однаково не приховати. У палаці багато людей, очі й вуха Янь Юя всюди. Не мине й кількох днів, як хтось помітить сліди.

Як мені їх урятувати? Як повернути владу, що від початку належала мені?

Я знайшла спосіб: Полювання під палацовими вежами.

Династія Янь хотіла збурити світ, але водночас удавала, що «кожна держава бере участь добровільно». За правилами Полювання той, хто вийде звідти живим і переможе, незалежно від того, чи має його держава спадкоємця, отримує підтримку Янь і замінює попереднього наступника.

Зовні це здавалося дарованим шансом, насправді ж знімало з них відповідальність за жорстокість. У кожній державі, звісно, знаходилися охочі — немилі бічні гілки роду, яких і так викинули за межі двору. Якщо вони гинули на мисливському полі, родові храми не вимагали за них справедливості, а сторонні казали лише, що їм забракло сили. Так Янь не отримувала поганої слави, а навпаки, видавалася ще справедливішою.

Якщо комусь щастило повернутися, Янь надягала шати «милостивої підтримки» й проголошувала його спадкоємцем. Колишнього усували, і між старим та новим неодмінно починалася боротьба. Держава сама підточувала свої підвалини, не маючи часу дивитися назовні. А поставлена Янь людина зазвичай охочіше схиляла голову й виконувала накази.

Штовхнути людину у вогонь, а тоді назвати себе благодійником — такий був незмінний прийом династії Янь.

Якщо я зможу взяти участь у Полюванні й повернутися живою, матиму незаперечний письмовий доказ свого права.

Хоч мене вже проголосили володарем, печатку ще не повернули. Якщо додатково здобути імператорське затвердження Янь, можна буде цілком законно змусити Янь Юя віддати владу.

Іти на Полювання — майже напевно загинути. Але зараз Янь Юй не хотів власноруч мене усувати й не поспішав узурпувати престол.

Якщо я сама попрошуся в небезпеку, він, найімовірніше, не заважатиме. Навпаки, зможе побачити, чи справді я, жінка, здатна нести на плечах цілу державу.

Отже, я сама ступлю на криваве поле: це буде і доказ моєї спроможності, і прихована партія між нами.

На цій думці моє рішення остаточно визріло.

Си Їн і Си Цюе пішли. Хейбай іще живий.

Я більше не можу відступати.

Якщо Полювання під палацовими вежами — криваве поле, влаштоване ними, я ввійду туди й покличу кров та вогонь за свідків.

Володарем Лінчуаню має бути не хтось інший. Тільки я.