Розділ 69. Переправа до Драконового помосту (III)

Розпорядник перевернув мідну табличку ходу Цюню й закріпив у дерев’яному пазі. Почулося клацання; одна людина-підношення позаду підняла голову, сусідня й далі дивилася вниз, міцно вчепившись пальцями в коліна.

Лінь Юйхен спершу оглянув ігрові дороги, а потім по черзі роздивився людей за своїм місцем. Погляд ковзав від плечей і спин до колін та кісточок, наче купець оглядав товар, якому ще не склали ціни.

Лише коли висипалася менша половина піску, він підняв руку: «Цюню Перший, три кроки прямо. Цюню Другий, одна клітина вперед праворуч».

Цюню Перший підвівся надто поспішно й похитнувся. Воїн одразу опустив вістря списа, і той, утримавши рівновагу, пішов білими каменями вперед. Дійшовши до вказаної клітини, ще раз озирнувся.

Лінь Юйхен дивився лише на його ноги.

Мідні таблички перевертали по черзі. Се Уцзю розділив кроки між двома підлеглими, відправивши їх різними відгалуженнями; Але Ї наказав Чаофенові Першому йти прямо світлими клітинами й не відводив очей від місць, куди той ступав.

Коли настала черга Суаньні, Цзянь Цунчжи довго мовчав. Лише після нагадування розпорядника вичавив: «Один крок уперед».

Після того кроку він більше не віддавав наказів, аж доки висипався весь пісок.

Коли черга дійшла до Фусі, я почула, як позаду хтось із людей-підношень втягнув повітря.

Світлі клітини переді мною вели всередину, а бічна дорога повертала до сусіднього шляху. Я наказала Фусі Першому й Другому пройти по клітині ліворуч і праворуч, а Третьому — дві клітини правою дорогою. Коли кроки скінчилися, початкові позиції спорожніли, але найдальший від мене стояв усього за дві клітини.

Фусі Перший якийсь час стояв так, перш ніж наважився поставити на камінь другу ногу. Я запам’ятала, куди він ступив, і залізний паз біля краю, що тягнувся назовні.

Погляд Цзян Ліньчуаня пройшов уздовж наших позицій. Коли перевернули табличку Чивеня, він послав уперед світлою дорогою лише одну людину-підношення.

Перший раунд закінчився. Усі нащадки-учасники ще залишалися на своїх місцях. Люди-підношення, які щойно стояли позаду навколішки, тепер розсіялися кам’яними дорогами й чекали, коли знову назвуть напис із таблички на шиї.

Мідна табличка Цюню знову піднялася.

Перед Цюню Першим іще були світлі клітини, але дорога завертала назовні. Від темної клітини попереду праворуч його відділяли два проміжки без каміння; зате за нею частина шляху навскіс вела до палацового кільця.

Урядовець казав: темна клітина може підняти камені або відкрити короткий шлях. Якби той відтинок з’єднався, можна було б не обходити зовні. Але крок міг і опустити камені, урвавши дорогу. Я не могла розгледіти, який механізм тут заховано.

Лінь Юйхен лишався на своєму місці й указав на Цюню Першого. У мене похололо всередині. Він хотів спершу випробувати шлях людиною-підношенням: відкриється коротка дорога — піде за нею; буде поранення — спершу воно дістанеться іншому.

«Цюню Перший, перестрибни дві клітини, стань на темну попереду праворуч».

Очі Цюню Першого раптом розширилися. Воїн підійшов із поперечно виставленим списом і впер держак йому в поперек.

Цюню Перший повільно зігнув коліна, переводячи погляд із розриву на темну клітину. Довго примірявся й стрибнув лише тоді, коли держак штовхнув його вперед.

Обидві ноги стали точно посеред чорного каменю.

Та знизу пролунав глухий звук. Чорна плита різко посунулася вбік, і права нога провалилася в розкриту щілину аж до коліна.

Він упав на камінь, обома руками вчепившись у край. Залізні зубці, що піднялися зі щілини, вгризлися в ногу, а чорна плита й далі тягнула його тіло вбік.

Тканина розірвалася, з краю каменю хлюпнула кров.

Він задер голову й розкрив рота, але крику не було. Я раптом згадала: їм уже дали зілля, що позбавляє голосу.

Він по черзі хапався руками за край; щоразу, як утримувався, тіло знову смикало назад.

Коли механізм зупинився, нижче коліна ногу обдерло до білої кістки. Ступня перекосилася за краєм каменю й здригалася разом із тілом.

Він глянув униз, і голова впала. Плечі й спина ще здіймалися, рот лишався розкритим.

Мені стиснуло шлунок. До самого вуха повернувся вчорашній глухий звук сокири, що ввійшла в череп; долоня наче знову стискала шорстке руків’я. Я вперла пальці у шов одягу й змусила себе їх розтиснути.

Розпорядник оголосив: «Спрацювання механізму».

Воїни підбігли до чорного каменю. Один перетягнув йому стегно тканиною, інший почав витягати затиснуту зубцями ступню. Відступаючи, зворотні зубці вирвали ще шмат плоті.

Людину-підношення винесли за межі дороги. Лікар, що чекав біля майдану, нахилився над ногою, підвівся й похитав головою розпорядникові.

Той голосно сказав: «Непридатний».

А тоді — клац.

Воїн перевернув дерев’яну табличку на його шиї, а писар за столом опустив голову й записав вирок.

Людину-підношення потягли з майдану, замінивши шнурок на червоний. Біла кістка билася об краї каміння, залишаючи переривчасту криваву смугу. Він іще жив, але вже не мав сили підняти голову.

Запона сірого намету піднялася й відразу впала.

Цзянь Цунчжи відвернувся. Але Ї стиснув праву руку; Пан Чжун дивився вслід аж до намету. А Се Уцзю поглянув на розрив збоку дороги Цюню.

Звідти ще долинав звук.

Коли чорна плита повернулася на місце, із землі праворуч піднялися два вузькі камені, з’єднавши відтинок дороги за нею. Щелепа Лінь Юйхена напружилася аж до білини. Він подивився на сірий намет, а потім знову на камені.

Останнього кроку він не використав.

У чергу Яцзи Се Уцзю поставив підлеглу фігуру на перехресті й сам залишив початкове місце. Відразу після нього рушив Але Ї: за три кроки дійшов до перехрестя й витіснив підлеглого Яцзи назад. На витіснення пішов ще один крок, тож він зупинився там.

Я дивилася, як витіснена людина-підношення Яцзи поверталася на початкову позицію. Там, де вона щойно стояла, тепер були ноги Але Ї.

Коли перевернули табличку Фусі, я знову поглянула на четверту клітину середнього шляху.

Вона теж була темною, з візерунком розбитої стели на чорному камені. Біля краю не було широкого поперечного паза, як на дорозі Цюню, і отворів для лез теж не видно. З-під візерунка залізний паз повертав просто на південь і зникав у землі. У ньому виднівся відтинок ланцюга, спрямований до порожньої дороги Біаня.

За клітини там ніхто не змагався, але дорога лишалася.

Я ще раз перевірила, де стоять мої люди-підношення. Навіть найближчий до темної клітини був поза зоною охорони. Якщо помилюся, поранення дістанеться мені; якщо загину, цих трьох однаково стратять разом зі мною.

Пряма світла дорога входила в перехрестя попереду, де вже встиг побувати підлеглий Яцзи. Я не хотіла тиснутися слідом, але не могла необачно ступати на темну клітину лише тому, що біля неї нікого немає.

Я простежила за кільцями: залізний ланцюг тягнувся до віддаленої напрямної. Судячи з маленьких механізмів, які мені доводилося розбирати, сила тут була спрямована назовні.

Він мав змінювати дорогу. Та скільки коліс і осей ховається під землею, з одного відкритого відтинка я не бачила.

«Головна фігура, чотири кроки».

Я пройшла світлими клітинами до візерунка розбитої стели й ступила на нього. Камінь осів, поштовх ударив у коліна. Я підняла руки, втримуючи рівновагу; тканина зачепила поріз, який учора залишив Янь Третій на лівій руці, і він ледь кольнув. Я міцно стала обома ногами й прислухалася.

Під землею натягнувся ланцюг, гуркіт коліс покотився просто на південь.

Світла дорога переді мною опустилася.

Груди стиснуло, але тут я побачила: збоку розкрилася земля, з багна піднявся білий камінь, і бічна стежка від чорної клітини з’єдналася з дорогою Біаня.

Прямий шлях урвався, зате обхід відкрився. Я вгадала лише те, що механізм змінить дорогу, але не те, що спершу він відріже пряму дорогу попереду.

Кроки скінчилися. Коли настала черга Чивеня, Цзян Ліньчуань послав іще одну підлеглу фігуру на південь і поставив на перехресті нового шляху.

Я насилу розгадала цю дорогу, а йому досить було дочекатися, поки вона підніметься, і йти.

У наступні раунди фігури поступово скупчувалися біля палацового кільця, а механізми прокидалися один за одним.

Іноді я чула лише глухий звук під каменем; оберталася — людина вже лежала. Раз у раз лунав вирок розпорядника: «Викреслити». «Непридатний». Воїни виносили людей із різних доріг, запона сірого намету відкривалася й закривалася. Коли я знову оглянула шляхи, сірих постатей, що ще стояли, поменшало майже наполовину.

Новий камінь піднявся врівень із дорогою; я розгледіла опору під ним і ступила сама. Там, де могла розібратися, не треба було посилати людину-підношення випробовувати шлях за мене.

Але Чивень Другий уже зайняв перехрестя попереду. Щоб пройти, я мусила витратити додатковий крок на витіснення; та навіть якби витіснила його, сам Цзян Ліньчуань уже йшов слідом.

Я поглянула на північ. Там іще була світла дорога, але відгалуження вело до Чивеня. Якщо він поставить туди ще одну свою людину, навіть за відступ доведеться спершу боротися.

«Фусі Перший, на одну клітину вперед. Тримай роздоріжжя».

Юна людина-підношення озирнулася до мене. Я вказала на світлу клітину; дочекавшись, поки він стане на неї, послала Другого до північної брами, Третього — слідом зовнішньою дорогою, а сама повернула на північний шлях.

Тією клітиною вже пройшла інша людина-підношення, поверхня була надійна. Залишивши Першого охороняти її, я могла витратити решту кроків попереду.

Цзян Ліньчуань оглянув роздоріжжя, але витісняти не став. Він послав іще одну людину в обхід до східної брами, а сам ішов слідом світлою дорогою. Я перекрила одне місце — він обрав інше.

На півночі Дунфан Юй теж не став тиснутися до західної брами. Його підлеглий Пулао вже наблизився до бічного входу, але він відкликав його на світлу дорогу й пішов слідом зовнішнім колом до головної брами. Шлях був довший на дев’ять клітин; він не заощадив жодної.

На південному заході Пан Чжун поставив двох людей-підношень попереду й позаду, а сам залишився посередині на суцільній кам’яній дорозі. Бісі Другий попереду хотів відступити ближче, але Пан Чжун зупинив його рукою: «Стій там».

Той більше не насмілювався відступати. Пан Чжун оглянув розриви з обох боків і лише тоді зробив наступний крок.

На сході Лінь Юйхен уже наздогнав інших біля брами дорогою, випробуваною Цюню Першим. Другого й Третього він розіслав на два відгалуження, тож поруч не було підлеглої фігури для охорони.

Він озирнувся на обох, а тоді опустив очі й оцінив приховану клітину під мідною кришкою. Повернути підлеглих — щонайменше ще один раунд; а опущені камені перед брамою були пов’язані саме з ланцюгом, що виднівся з-під кришки.

Я простежила за ланцюгом і побачила з іншого боку осі ще один: він проходив за брамний стовп і зникав під майданом. Лінь Юйхен дивився перед брамою, а я не могла розібрати, що приведе в рух другий ланцюг.

Бачити лише те, що підніметься попереду, недостатньо. Я вже хотіла обернутися й перевірити позаду, але наказ із місця Цюню вже пролунав.

Лінь Юйхен більше не озирнувся. Простеживши поглядом за ланцюгом до брами, він ступив на мідну кришку.

Кришка раптом просіла. Під землею прокотився гуркіт, ланцюг різко натягнувся, камені перед брамою почали підійматися. Він переніс вагу вперед, але мідна плита під ногою зненацька перекинулася навскіс.

Він потягнувся до кам’яного краю біля брами, та не вхопився й упав у неглибоку яму під кришкою. Коли сперся на руки й піднявся, права нога ще волочилася в ямі; підняти її ніяк не виходило.

Ланцюг не спинився.

Перед брамою камені піднімалися один за одним, а позаду мене глухо повернулася кам’яна вісь. Біла клітина на роздоріжжі раптом перекинулася набік. Фусі Перший кинувся вперед і вчепився обома руками в край, який іще не встиг перевернутися.

«Тримайся!»

Лише вигукнувши це, я побачила поперечну вісь під білим каменем. Колесо ланцюга ще оберталося, і вся плита разом із краєм, за який він тримався, переверталася вниз.

Він підняв голову, шукаючи мене. Залізний шолом ударився об край шахти, і він зірвався за камінь. Сірий одяг намотало на вісь, раптом стягнуло, і тіло потягло всередину. Табличка на шиї тихо шкребнула, а тоді на дні глухо вдарило.

Я зробила пів кроку, вже виставила носок над проваллям, але мусила відсмикнути ногу. Між нами був розрив. Від дороги, якою ще недавно можна було повернутися, тепер назовні стирчала сама вісь.

«Рятуйте!»

Із шахти долинало лише обертання коліс.

Коли вони зупинилися, воїни принесли трилапий залізний гак на товстій мотузці й опустили вниз. Мотузка кілька разів здригнулася й нарешті натяглася.

Двоє воїнів разом потягли. Гак показався над краєм із загорнутим у сіру тканину місивом плоті. Крізь розірваний одяг стирчали уламки кісток, людської форми вже не розібрати; лише зім’ятий залізний шолом іще висів під гаком.

Із порваного одягу звісилася дерев’яна табличка й ударилася об камінь.

Фусі Перший.

Воїн простягнув руку зняти гак, але його вістря підняло тканину, а під нею виявився цілий шар довгих рудо-бурих багатоніжок. Незліченні лапки ворушилися в крові та плоті. Одна вже полізла вгору залізним гаком; товариш різко відтягнув воїна: «Не чіпай, отруйні!»

Смолоскип швидко притиснули до тіла. Багатоніжки скручувалися у вогні, вітер приніс сморід паленої плоті. Мене занудило, але я не відвела очей.

Один воїн крізь полум’я вістрям списа розірвав шийний шнурок і відсунув табличку вбік. Розпорядник сказав: «Фусі Перший. Загинув. Викреслити».

Він стояв на білому камені. Не помилився кроком і не порушив наказу.

Це я наказала йому залишитися там.