Розділ 24. Наполовину туш, наполовину сніг

Ніч була важка.

Вітер проходив крізь щілини зруйнованих стін, підхоплював пил і сухе листя.

Половина старого храму обвалилася. Край даху рипів на вітрі, мов дихала стара тварина. Жертовний стіл був облуплений, брова статуї Будди звисала навскіс, павутиння на підставці лампи тремтіло й завмирало.

Юнак упав усередину. Вітер розгорнув його білий одяг, відкривши тонкий прихований візерунок над серцем: особливе шитво імператорського роду, знак честі, яку ніхто не мав права порушувати.

Але тепер йому було не до цього. Під ногами зібралося багно, руки перетинали криваві рани; лише погляд лишався ясним і впертим.

Після багатьох днів утечі він уже не був тим палацовим «сином, якому дістався місяць». Поли забруднила вода гірських ярів, до підошов пристало насіння дикого полину.

Від колишньої вроди й шляхетної легкості лишилася тільки тінь — у холодній твердості надбрів’їв і чіткій лінії щелепи.

Та й за межами цієї тіні минуле ще не зникло цілком. Його звали Дунфан Їнь [yín]. Тоді він ще не носив чорного, як згодом, а найбільше любив чистий білий колір.

Він мав чисту, шляхетну вдачу, колись був найшанованішим імператорським нащадком Янь і найсильнішим претендентом на становище спадкоємця.

Не погоджуючись із тим, як Полювання під палацовими вежами нищить нащадків інших царських родів і дітей, відданих у данину, він вирішив його зупинити. Цим розгнівав можновладців, утратив батькову прихильність; мати-імператриця теж померла від тривоги й гніву.

Отруїв його рідний молодший брат, народжений тією самою матір’ю. Той любив усміхатися, у кутиках очей часто трималося тепло. У дитинстві брати разом читали бамбукові книги, стріляли по вербових гілках, випробовували коней. Він вірив, що ця близькість захистить від прихованих течій за палацовими воротами.

Тоді принесли миску ліків. Уздовж краю плавала дрібна біла піна, а в роті залишилася тільки крижана прохолода. Молодший брат лагідно умовляв відпочити: мовляв, надто довго тікав, час поспати.

У ту мить він іще думав: якщо зараз заснути, чи не вдасться після пробудження позбутися цього Полювання?

Та холод уже ширився судинами, силоміць збиваючи серцевий ритм. Два серця сповільнювали дію отрути, але водночас розтягували муку в довше відлуння.

Здалеку раптом долинув дрібний тупіт копит і стих. Небо нависло низько; хмари, мов обвалені гори, накрили і небо, і землю.

Усі супровідники вже загинули, переслідувачі наближалися. Він гадав, що цієї ночі все скінчиться.

Притулившись спиною до потрісканих дверей, він повільно сповз долі. У горлі засолодило; з рота ринула чорна кров, густа й липка. Бризнула на білий одяг, миттю розпливлася великою темною плямою. Це отрута, діставшись нутрощів, виштовхувала нечисту кров із гірким, кривавим запахом.

Він підняв рукав, витер рот і на мить затримав пальці на тканині. Біле зрештою лишається білим, чорне — чорним. Дві барви переплелися, ніби насильно роздерши долю на два полюси.

Раптом між черепицями просочилася тьмяна жовта смужка: слабке світло, якого проте не можна було не помітити.

Двері тихо відчинились, увійшла дівчина. У простому чистому одязі, лагідна в рухах, але з прихованою жвавістю та кмітливістю.

Вона схилилася ближче під залишком лампового світла й побачила: половина його постаті почорніла, половина лишилася білою. Ледь підняла кутик рота, ніби усміхнулася й ні: «Гарний же ти чоловік. Як примудрився зробити з себе таке — наполовину туш, наполовину сніг?»

Вона говорила спокійно, наче розглядала дивину.

Він не відповів, лише на мить звів на неї очі. У погляді були і настороженість, і глибока втома. Потім злегка стиснув губи; пальці тремтіли, подих ледь тримався.

Дівчина перестала дражнити й швидко ступила ближче. Коли опустилася на одне коліно, срібний дзвіночок на поясі хитнувся й чисто дзенькнув.

Тильною стороною долоні вона перевірила температуру на шиї, потім притисла пальці між лівою половиною грудей і правим плечем, наче шукаючи приховану лінію пульсу. Дістала з рукава маленьку скриньку. Усередині була довга порцелянова пляшечка з горлечком, перев’язаним синьо-зеленим шовком. Коли вона зняла печатку, потягло паленим залізом.

Підтримавши йому голову, вона поволі влила ліки. Вони були надзвичайно гіркі й пекучі. Він змусив себе проковтнути, горло ворухнулося; рідина обпекла весь шлях від горла до живота.

Невдовзі з рота знову вирвалася чорна кров, густа, майже фіолетова, й бризнула на землю. Щойно дихання трохи полегшало, дівчина дала решту пів дози. Гіркота стала ще сильнішою, але по частинах обривала ту тонку, мов шовкова нитка, підступну силу.

За мить перед очима потемніло. Свідомість наче огорнула тепла вода; вона падала звисока й нарешті повільно склалася, мов аркуш, зім’ятий вітром.

Дівчина, наполовину несучи, наполовину тягнучи, перенесла його за жертовний стіл, запалила лампу й поклала рівно. Між зуби вставила тканину, щоб він не прикусив язика.

Її рухи були впевнені. Спочатку під ключицею, відмірявши відстань, вона поставила три голки, стримуючи те, що підіймалося вгору. Потім уздовж лінії від нижніх ребер до воріт печінки ввела ще сім — неглибоко й одразу виймаючи, з легким півобертом. Збитий ритм подиху поступово вирівнявся, чорна кров у горлі нарешті вщухла.

Раптом пішов нічний дощ. Крізь відсутні черепиці старого храму вода лилася нитками, розбиваючись на землі дрібними квітками.

Вона пересунула його під сухе місце, щоб не забризкало. Його дихання ще було нерівним, груди тремтіли, мов слабке полум’я на вітрі. Дівчина сіла біля зламаної колони й ненадовго заплющила очі. Та виразно чула дощ і повільні почергові удари двох його сердець.

Вона бачила, як тремтять вії, чула нестійкий подих і знала: небезпека ще не минула. Погляд упав на верхній одяг і пояс; прикраси були дорогі. До того ж незвичний ритм серця й пульс, схожий на дві струни, що звучать разом, давали підстави для здогаду. Але вона не розпитувала.

Ніч була довга й глибока. До першого світла дівчина не спала, дочекалася його пробудження й тихо спитала: «Куди ти підеш далі?»

Він згадав, хто він, і ті імена, що розлетілися в нічному вітрі: батько-імператор, старійшини роду, знатні клани, цензори, мисливське поле… Кожна назва каменем лягала на груди.

У горлі було сухо й важко. Він довго не міг розтулити губи: «У світі немає місця для мене… Дому більше немає».

Дівчина трохи помовчала, але її погляд пом’якшав, наче почав танути весняний сніг: «Якщо нікуди йти, ходімо зі мною. Я дам тобі дім».

Він завмер, немов ухопився за щось у цих словах. Підвів очі, хотів спитати, хотів подякувати, та лише ворухнув губами й кивнув.

Дівчина допомогла йому підвестися.

Після дощу небо біліло, у дикій місцині пара змішувалася із запахом мокрої землі. Вони обійшли крутий схил за покинутим храмом і рушили малохоженою стежкою.

Він ішов за нею. У тьмяних водяних відблисках часом тихо кашляв, часом притискав груди, стримуючи біль.

У горах вони пробули три дні.

Дівчина готувала трав’яні відвари для обмивання; рідина була чорна й блискуча, мов туш. Щовечора він занурювався в неї. Піт і отрута виходили крізь шкіру, життєва сила поступово поверталася до кінцівок.

Вона також впливала срібними голками на плечі та спину й вправляла зміщені кістки. Чулося чітке «клац», наче короткий грім. Чоло вкривалося дрібним потом, але він мовчав. Дівчина прибирала голки, витирала червонуваті кінчики й лишалася незворушною, ніби повільно пересувала залізо у вогні.

Глибокої ночі в горах то озивалися, то стихали комахи.

Іноді він засинав біля багаття. Прокинувшись наполовину, бачив її спину: при світлі свічки вона лагодила одяг. Дрібні рівні стібки лягали беззвучно, мов дощові краплі.

Ця тиша вперше за довгу втечу від смерті породила в ньому бажання жити.

Не для того, щоб знову тікати й доводити свою правоту. Не щоб відбити чергову стрілу. Лише для того, щоб іще трохи посидіти біля цього вогню.

Думка перекотилася з грудей у живіт, гаряче завирувала. Він притиснув серце й не міг збагнути: то знову діють ліки чи щось інше.

На ранок четвертого дня дівчина зібрала речі й повела його з гір. Нерівний шлях поступово вирівнювався; вдалині показалися розкидані межі полів і водяні колеса.

На маленькому торзі вона купила щось для щоденних потреб і дала йому солом’яний капелюх, насунувши нижче брів. Дійшовши до густого лісу, дістала коричневий одяг із грубого полотна: «Спочатку перевдягнися».

Він мовчки взяв його й прибрав біле вбрання. Чорно-біла подоба сховалася під грубою тканиною, ніби з усієї постаті зняли один шар світла.

Потім дівчина голковими прийомами налагоджувала м’язи й кістки, а таємним мистецтвом вправляння кісток трохи змінила риси його обличчя. Якщо назад дороги не було, майстерні руки мали стерти старі сліди й залишити лице, з яким можна ходити серед людей.

Під час першої зустрічі його білий одяг був наполовину залитий чорною кров’ю, тому вона жартома назвала його Хейбай — «Чорне й біле». Ім’я почалося як жарт, але лягло, наче відбиток печатки.

Він приголомшено дивився на неї. Імена завжди давали старші імператорського роду. Уперше в житті його так легко покликали — і він отримав нове ім’я.

Тихо повторив: «Хейбай». Два склади опустилися на дно серця, спокійні й доречні, мов пил, що знайшов місце осісти.

Відтоді він ішов поруч із нею.

Хейбай переважно мовчав. Якщо й говорив, то лише кілька слів; дівчина відповідала усмішкою.

Їхній побут був простий: уранці збирали трави й носили воду, біля печі помішували ліки, вночі читали й писали при холодному світлі лампи. Її чайна пара та сміх могли на якийсь час заокруглити гострі краї світу.

Вона вчила його впізнавати трави, розрізняти жилки листя й корінці, запам’ятовувати, як змінюється дія однієї рослини між весняним та осіннім рівноденням. А ясними місячними вечорами садовила його нерухомо у дворі, долонями догори, звеліла відкинути зайві звуки й видіння та слухати, як ритми двох сердець переходять від боротьби до згоди.

Спочатку Хейбай не звик до цього: подих тримався вгорі, плечі й спина мимоволі напружувалися, мов надто натягнутий лук. Тоді вона легко натискала зі спини, потроху опускала лопатки, щоб дихання справді повернулося до живота.

Після узгодження ритму він уперше відчув спокій — безпеку, якої не знав навіть у дитинстві в палаці.

Хейбай іноді зупинявся під поминальною лампою за двором, дивився, як її слабкий вогонь то яснішає, то тьмяніє, і думав про безліч доль, яких торкається той самий вітер.

Назва «Полювання під палацовими вежами» й далі темною хмарою тисла на груди й не розсіювалася. Він хотів розрубати це мечем, оскаржити посланням, перепинити власною кров’ю. Зрештою лишилися тільки марні сліди.

Урешті в руках він міг утримати лише цей маленький двір і людину в ньому.

Пізньої ночі вона посипала землю під мушмулою трав’яним попелом, казала — від комах. Листя було товсте, соковито-зелене, квіти білі, плоди золоті.

Хейбай дивився на її зап’ясток із підгорнутим рукавом — тонку шкіру, дрібні кістки. І вогонь незгоди в серці трохи вщухав, ніби в нього вилили пригорщу води зі струмка.

Весна минала, приходила осінь. За двором вирували події; звістки, наче листя на вітрі, падали на поріг, і їх одразу змітали.

Спершу він був дуже небагатослівний, та з часом, звикнувши до неї, міг у відповідь сказати кілька зайвих побутових слів або мимоволі ледь усміхнутися.

Іноді Хейбай чув на вулиці: «Така-то держава знов прислала посланця», «У такому-то місті новий наказ». Обличчя не змінювалося. Лише глибокої ночі, коли стихало все, він сам стояв біля маленького колодязя за будинком.

У колодязі був місяць, у місяці — людина. Він схиляв голову до власної тіні: суцільно чорної, з тупими краями.

Одного разу на перехресті про Хейбая розпитував хтось обережний у словах, добре вдягнений. Хейбай саме стояв за дверима й крізь ґрати почув: «Чи не бачили юнака з ясним, шляхетним обличчям, гарного, мов нефритове дерево на вітрі?» Господиня ввічливо відповіла, що не бачила.

Коли той пішов, він тихо причинив двері й одразу попрямував до колодязя мити руки. На пальцях іще липко солодив плодовий сік; навіть після другого миття не зникав.

Він підвів голову: вітер ніс аромат мушмули. Витер долоні об одяг і поглянув удалину. Зелені гори, білі хмари — наче незліченні дні, які можна буде прожити.

Дощовими ночами дрібні дзвіночки часто тихо озивалися. Хейбай сидів у галереї, притулившись до пошкодженої колони, слухав, як краплі падають у жолоби. Він обгортав покладений нею згорток голок шарами тканини, а на скриньку ставив маленького кам’яного лева.

Світ нестійкий — серце має бути стійким. Речі мають стояти твердо, а руки — ще твердіше.

Він згадував ту миску ліків і теплу риску в очах молодшого брата: ніби родинна близькість, ніби щось непростиме.

Тепер часи змінилися, образа й ненависть давно знесилилися. Він уже не розумів: ненавидить брата чи жаліє.

Вітер проходив деревами у дворі, тіні гойдалися на стінах, ніби минуле мовчки прощалося.

Поступово захищати стало його звичайним станом.

Підгорнути ковдру, коли вона втомилася; відчути, як раптом стискається давній біль у серці, коли вона сміється. Ці розрізнені миті, мов галька в руслі, роками обточувалися шумом води, ставали круглими й блискучими.

Хейбай перетворив життя на тінь: тінь іде за постаттю, тінь беззвучна, тінь триває довше за постать.

Усю радість і гнів він сховав у рукавах, гостроту — у суглобах пальців. Колись улюблений білий одяг давно випрано, хоч деякі плями лишилися. Він бездоганно склав його й поклав на саме дно скрині, відтоді більше не дістаючи.

За дверима світ лишався небезпечним; Полювання під палацовими вежами й далі холодним залізом виблискувало під небом.

Хейбай не забув. Те, чого не міг забути, сховав глибоко в серці. Коли одного дня зміниться вітер, коли прийде гірська злива, він знатиме, що робити.

Але доти ще ясніше знав інше: життя перед ним не можна втратити, дзвіночки не повинні замовкнути.

У цьому світі часто можна тільки перетерпіти. Перетерпівши, зможеш іти. Після того, як рушиш, знайдеться й місце, куди йти.

Роки поволі минали. Він ішов із нею, часто пильнував поруч. Сам не міг розібрати, наскільки глибокі його почуття: вдячність це чи ще глибша прив’язаність.

Вона зрештою знайшла свою долю. Йому лишалося мовчки дивитися, знаючи, що не можна розкривати себе й тим паче додавати їй тягаря. Уже того, що міг берегти її, мов тінь, було достатньо.

Тієї ночі зорі світили холодно й чисто, вітер проходив під стріхою, дзвіночки тихо дзвеніли. Хейбай довго сидів у темряві. Лише опівночі підвівся, пішов до колодязя, набрав води й хлюпнув у лице. Прохолода дістала до кісток.

Він стояв у галереї, долонею назовні, пальці трохи зігнуті — ніби хотів щось зловити або щось відпустити.

Усі подоби світу зрештою непостійні. Та дещо — через чиюсь усмішку й сльози, через один тихий поклик — одного вечора спалахує й відтоді не гасне.

Якось вона захворіла й кілька днів лежала. Хейбай щоночі пильнував, не заплющуючи очей. За вікном вітер ламав сухі гілки, у кімнаті догорала лампа; він підводився й доливав олії, рука була тверда, як завжди.

Коли вона прокинулася, слабкий погляд усе ж усміхався: «Здається, дехто за все життя так і не навчився спати».

Хейбай тільки ледь кивнув, підгорнув їй ковдру — безмовний охоронець, який не просить віддяки й не висловлює образи.

Аж до дня, коли під час пологів у неї раптом почалася сильна кровотеча. Хоч застосували всі ліки й засоби, повернути життя не вдалося.

Помираючи, вона все ще спокійно усміхалася. Напіврозплющені очі дивилися в куток кімнати, де лежала недошита лялька; з неї ще звисав короткий кінець нитки.

Коли людина справді втрачає того, до кого прив’язана, небо й земля стають безмежно порожніми.

Хейбай довго сидів біля її подушки, аж поки не стемніло й птахи не повернулися до гнізд.

Він знов і знов думав: якщо її немає, за що триматися в житті? Гострий клинок уже був у руці, майже біля горла.

Та саме тоді раптом заплакало немовля. У голосі було недоречне тепло, мов ніжний паросток несподівано пробився крізь тріщину.

Хейбай озирнувся на звук. Маленька постать тремтіла біля постелі; в обличчі ледь проступали її риси.

Він довго дивився, відчуваючи, наче груди міцно схопили.

Лампа згасла й знов загорілася. Стискаючи маленького кам’яного лева, він нарешті повільно прибрав клинок, засунув його в піхви й тихо сказав до себе: «Її вже немає… Тільки ти лишилася».

Повороти людського життя часто починаються з найменшого приводу. Вдячність за врятоване життя стала захистом, а захист непомітно змінив саму людину.

Хейбай більше не тримався за давні приписи й проголошену справедливість. Прагнув лише короткого спокою, маленького м’якого прихистку, де серце могло скласти нав’язані розрахунки й переслідування.

Хто міг передбачити, що зустріч у зруйнованому храмі продовжиться саме так — водночас утратою й новим здобуттям?

Роки зрештою прокладуть зморшки між бровами, вітер та іній посивлять чорне волосся. Але одне не зміниться від початку до кінця: берегти стало його єдиним прагненням; на решту життя йому більше нічого не потрібно.

Отже, найщиріше в людському серці — не перемоги, поразки чи слава, а одна думка про захист. Щойно вона утвердиться, її досить, щоб витримати решту життя.