Розділ 47. Вимушений шлях гірським гребенем

Вітер іде над Цянь, люди прямують за Кань;

Той, хто чатує, стоїть на вершині Ґень, образ віщує лихо.

Шлях межує зі спочинком і вбивством, відступ падає в порожній час;

Дійшовши цієї щілини, вичерпуєш число, притулку немає.

Наступного ранку, щойно розвиднілося, ми знову вирушили.

За ніч сили повернулися на сім-вісім десятих, і крок став трохи швидшим.

Уже п’ятий день Полювання. Ми заощадили все, що могли, сухі харчі закінчувалися; лишалося сподіватися на якусь справжню їжу попереду. Якби Але Ї не дістав додаткового денного пайка, певно, ми й сюди не дотягли б.

Коли вологий ліс добігав кінця, згори раптом опустився вітер.

Наче його силоміць притиснули з висоти; він зметнув тіні гілок і змусив верхівки щільно припасти в бік схилу.

Сіра тінь Схилу Грифового Погляду вперше проступила між деревами, немов вибілений вітром кам’яний хребет.

На вершині нерухомо стояли чорні постаті —

Грифи.

Вони не літали. Лише дивилися.

Вітер на схилі посилився, кущі зігнулися до самої землі.

Се Уцзю стояв навколішки серед кам’яного гребеня, відгорнув чорне листя, відкривши вузьку тріщину, вирізану вітром. Тут гребінь був найвужчим, вітер навскіс падав із трьох боків; цього небезпечного проходу не міг оминути жоден, хто підіймався.

Він розпорядився: «Тут найкраще. Запах крові піде вгору».

Двоє слуг дістали тонкий шнур, хватальні гаки й кілька тонких залізних пластин.

За його знаком пластини вставили з обох боків тріщини, а шнур закріпили в затінку гребеня, обтяживши кінець камінчиком, щоб ледь тремтів на вітрі. Гак сховали при краю: варто людині втратити рівновагу, лезо затягнеться й потягне її ковзати вниз.

Вище він вибрав два місця зі збитими потоками вітру й наказав сховати тонкі пускові гачки [chè] під сухим листям. Якщо хтось наближатиметься пригнувшись, листя перевернеться, вістря підніметься й підчепить ногу або одяг.

Тоді він дістав дерев’яний лук і короткі стріли. Лук невеликий, але на близькій відстані вирішує долю; натяг слабкий, у тіло входить глибоко.

«Спершу сховайте дві, — сказав Се. — Щойно твердо стануть, стріляти звідси в підйом стопи. Кров піде швидко, грифи вчують першими».

Слуги послухалися: поклали короткі стріли на малі луки, навскіс сховали в кам’яних щілинах і навітряних кущах, з’єднали тонкими нитками із засувками під гіллям. Наступиш — тятива зірветься.

Не зупинити ворога. Забрати життя.

Коли все було готове, Се взяв залишки крові зі зміїних трупів і, змішавши з мокрим листям, розмазав по каменю попереду, ніби тут хтось посковзнувся й ударився.

«Інь Сюань побачить кров — перевірить, — рівно сказав він. — Цзян Ліньчуань теж».

Ґу Сюньї стояв трохи позаду, притискаючи перев’язану рану на сідниці, з незмінно стриманим виглядом. Побачивши пастки, ледь насупився.

«…Уцзю, це не зовсім відповідає обряду, — тихо сказав він. — Якщо вони не мають злого наміру, а ми першими вдаримо потай…»

Се підвів очі, на мить завмер, тоді видихнув, ніби аж засміявся від злості.

Повернув голову й відверто закотив очі: «Ти прийшов на Полювання чи читати повчальні дощечки?»

Стишив голос, холодний і прямий: «Ми вже дійшли до такого, а ти все про “обряд”?»

Ґу затнувся, брови трохи напружилися: «Але…»

«Що — але? — перебив Се. — Ти перечитав книжок чи змія надто легко вкусила?»

Він показав на рану: «Ти справді вважаєш це випадковістю?»

Зі схилу вдарив вітер, нитки затремтіли. Се підняв голову, наче вітер виточив із нього холодне лезо.

«Ґу Сюньї, хочеш померти за обряд — не заважатиму». Голос упав майже до шепоту: «Але мене за собою не тягни».

Ґу зніяковів: слова влучили просто в нього. Помовчав, опустивши очі, і відповів: «…Просто думаю: ми ж серед одних учасників. Не варто так жорстоко».

Се пирхнув: «Одних учасників? Хто, по-твоєму, вважає тебе своїм? Якби їм вдалося, ти й “жорстоко” не встиг би вимовити».

Вітер налетів, гострота в його очах стала яснішою: «Ґу Шичжене, хочеш берегти обряд — спершу залишся живим».

Ґу поміркував і зміг лише тихо мовити: «…Гаразд».

Се відвів погляд: «Оце вже схоже на людину, яка хоче жити».

Він обтрусив руки, підвівся й глянув на Ґу: «Прагнеш гідного вигляду — я не заважатиму. І грифам, що прийдуть ділити твій труп, теж».

У Ґу перехопило подих.

Вітер перевернув сухе листя, оголивши холодний блиск вістря.

Се повернувся, і голос майже сховався в повітрі: «Запам’ятай: не я їх убиваю. Вони самі сюди приходять».

Він закріпив останній гачок і повернув кущ на місце. Вітер із вершини ворухнув його одежу, притиснувши ці слова ще глибше.

Кілька паличок пахощів тому, коли схил іще не набув чітких обрисів, а вітер не був такий лютий.

Цзян Ліньчуань ішов попереду, не поспішаючи й не гаючись; пальцями легко торкнувся зламаної сухої ліани.

Раптом зупинився.

Інь Сюань мало не наштовхнувся на нього, схопився за стовбур і стиха спитав: «Ти чого?»

Цзян поглянув за ліс. Обличчя лагідне, голос трохи нижчий: «Позаду хтось є».

Інь завмер: «Стежать за нами?»

Цзян ледь похитав головою: «Не стежать. Ідуть тією самою дорогою».

Він прислухався до вітру; серед лісових звуків долинув чужий рух. Тоді присів, торкнувся пальцями землі й слухав уважніше.

За мить тихо сказав: «Інша група. Небагато. Позаду нас».

Слуги Полювання перезирнулися, усі напружилися.

Інь стишив голос: «Звідки тут іще хтось? Самі обрали дорогу чи їх змусило звернути?»

Цзян провів пальцями вздовж гілки за напрямком вітру: «На інших шляхах вітер збитий, схили круті, йти важко. Не дивно, що хтось обійшов сюди».

Інь насупився: «Але на цій дорозі… — помовчав. — Попереду ще й загін Се Уцзю».

Цзян глянув на нього, наче підтверджуючи тривогу: «Саме тому нам краще трохи відійти».

Його погляд упав на виступ скелі збоку. Дерева затіняли невелику западину; вітер ковзав обабіч, майже не проникаючи всередину.

«Перепочинемо там», — сказав Цзян.

Слуги поквапилися виконати наказ.

Інь тихо перепитав: «Боїшся… що Се Уцзю вдарить першим?»

Цзян не відповів одразу, лише рівно мовив: «Змія їх не вбила. А ти як думаєш?»

Він рушив у затінок, говорячи спокійно: «У нього глибокі задуми. Відчує недобре — більше нікому не дасть нагоди».

Інь цокнув: «Тобто… нехай ті, що йдуть позаду, першими перевірять дорогу?»

Цзян тихо відповів: «Не “нехай”. Вони вже йдуть нею. Нам потрібно лише… не заважати».

Інь зрозумів і не втримав смішка: «От уже це “не заважати”».

Цзян більше не дивився на нього. Підняв очі до схилу й повільно мовив: «Хто рушив першим, не обов’язково ворог. Хто став видимим — тому найпростіше померти».

Він підібрав рукав і першим ступив у темну западину під скелею.

Кілька людей сховалися між деревами.

Щойно ми вийшли на Схил Грифового Погляду, лісова сирість лишилася позаду. Під ногами — лише сухий камінь і хрускіт кущів.

Вітер тиснув згори, наче невидима сила, крок за кроком відштовхував униз. Не те щоб іти було неможливо, але це страшенно виснажувало.

У кого ще лишався сухий харч, виклали все. Розділивши між усіма, лише на мить притлумили голод. І знов порожньо.

Слуги почали збиватися з кроку. Тривалий тиск вітру розбурхував думки, робив утому ще помітнішою.

Попереду кущі порідшали. Янь Шість раптом зупинився й, не стримавшись, голосно покликав нас. У напівобваленій тріщині знайшов кілька темних плодів, схожих на камінці, довго обкатані вітром.

Коли я підійшла, шкірка була суха й темна. Стиснула пальцями — тверда, зовсім не пружинить.

Але Ї першим поклав плід до рота. Щелепи зімкнулися, брови зійшлися: «Дуже в’яже».

Дунфан Юй теж скуштував. Ковтнув повільно, не змінивши обличчя: «Лише спрагу втамує. Сили не додасть».

Я спробувала один. М’якоті майже не було; біля кореня язика лишилася тільки кисла терпкість, яку вітер зробив ще гіркішою.

Цзянь Цунчжи їсти не наважився, лише потер шкірку пальцями й несміливо спитав: «…Надовго вистачить?»

Ніхто не відповів.

Усі розуміли: ненадовго.

Я озирнула їх: «Шанс вижити тільки попереду. Залишимося тут — не буде жодного».

Вітер метався схилом. Кущі пригиналися, пісок і земля котилися вниз.

Слуги Полювання стали дратівливими. Хтось сухо кашляв, хтось випивав останню вологу з бурдюка. Хтось жував кілька ягід, силкуючись триматися, але кожен жувальний рух тільки посилював тривогу.

Але Ї притримав одного за плече й спину: «Не розходьтеся. Ідіть за нами».

Дунфан Юй тихо сказав: «Ходімо. Спершу подолаємо цей відтинок, тоді думатимемо».

Я глянула на вершину. Сіро-білий гребінь ніби видовбав вітер, залишивши лише сухий твердий контур. Грифи досі дивилися згори, наче чекали, хто впаде першим.

Щоб дістатися Помосту обліку заслуг, треба було перевалити цей схил. Схил Грифового Погляду перегородив дорогу: ні обійти, ні повернутися. Лише піднявшись на майже безплідний білий гребінь і спустившись із другого боку, можна було побачити майданчик із Помостом.

Ми йшли далі. Під ногами щебінь, суха земля, подекуди оголені, вибілені вивітрюванням камені.

Що вище, то неспокійніший загін; що більше неспокою, то дужче вітер верещить просто у вуха.

А довга дорога схилом була ще далека від завершення.

【Від автора】

Ці чотири рядки спираються на образи цімень дуньцзя та рельєфу й пояснюють, чому відтинок Схилу Грифового Погляду важкий і небезпечний.

Вітер іде над Цянь, люди прямують за Кань;

— Небесний вітер попереду, люди в пастці позаду: зіставлення Цянь і Кань.

Той, хто чатує, стоїть на вершині Ґень, образ віщує лихо.

— На гірській вершині чатує не вітер: Ґень і положення образу.

Шлях межує зі спочинком і вбивством, відступ падає в порожній час;

— Ця дорога веде до виснаження й загибелі, а відступ порожній.

Дійшовши цієї щілини, вичерпуєш число, притулку немає.

— Людині, яка дійшла сюди, нікому довірити життя.

Разом чотири рядки утворюють «небесний розклад» цього розділу:

Попереду тисне вітер, позаду немає відступу;

На вершині засідка, люди йдуть крізь щілину.

Словом, Схилом Грифового Погляду не просто йдуть. Іти ним змушені.