Розділ 28. Могутність небесної столиці

Династія Янь лежала в середині материка, межувала з усіма вісьмома обширами. Землі простягалися на десять тисяч лі, населення було численне, військо — мільйонне.

Від заснування минуло понад тисячу років, а державна доля не занепала, навпаки, міцніла. Її імператорський рід народжувався з двома серцями, жив довше за звичайних людей; його вважали нащадками богів.

На широких землях було понад сотню областей і повітів. Столиця Чжаоцзін височіла палацами; любов до розкоші [chǐ mí] пронизувала і двір, і народ.

За межами Чжаоцзіна кільцем стояли сім міст, здавна відомих як міста-держави.

Вони охороняли столицю, наче Великий Віз, що звисає з неба; кожне мало власну силу.

На сході — Юньцюе, брама східного краю, яка контролювала морські й сухопутні шляхи; всі іноземні посольства входили звідти.

На заході — Вандай, земля родових храмів і обрядів, місце жертвопринесень небу та землі. Варто було зазвучати її ритуалам і музиці — відгукувався весь світ.

На півдні — Цзіцзе, перетяте транспортними каналами. Кораблі йшли один за одним, комори переповнювалися, щорічна данина не вичерпувалася.

На півночі — Ханьюе: прямовисні мури, гарнізони залізної кінноти, холодні роги над полями. Ворожі вершники не могли прорватися.

У столичній окрузі [jī] — Лоер, осередок ремесел. Золото й залізо, вогонь і камінь, досконале начиння; усі майстри збиралися там.

Тенпо мало широкі рівнини й безкраї пасовища. Табуни добрих коней мчали, копита стрясали землю, даючи силу добірному війську.

У Хаоліні лежали царські поховання: покоління насипали кургани серед диких гір. Із цим місцем пов’язували імператорську долю.

Сім міст обороняли кожне свій бік і підтримували одне одного. Довкола лежали поселення, що процвітали завдяки місцевим вигодам. Разом творили велич імперії; Янь каменем стояла в середині материка. Інші держави хоч і нарікали, не сміли легко противитися.

Її сила — у величині й розквіті: неосяжні землі, багаті ресурси, добірні війська й зброя, численний заможний народ. Жодна держава не могла зрівнятися.

Її вади — у пихатості й виснаженні: багаті податки переважно йшли до внутрішньої скарбниці; царський рід змагався, князі боролися за владу; простолюд гнувся під тягарем, важким, мов гори.

Опорою були двосердий імператорський рід і лад Полювання під палацовими вежами. Завдяки їм покоління змінювали одне одного, а тисячолітня сила не згасала. Але опора була й тягарем: звідти походила могутність, звідти ж — біда.

Географічне становище було таким.

На південному сході — Цзіньсю, багате й торгове, але права на прибутки належали Янь, і воно лишалося під її владою.

На північному заході — Цеюань, багате залізом і каменем, вправне у виробництві зброї. Могло стримувати Янь, але не похитнути її.

На півночі протистояло Шожуну, хижим кочівникам. Вони раз у раз нападали й зазнавали поразки, перетворившись на нагоду тренувати військо.

Ще на північному заході лежав Цан’юань із далекими широкими землями та рухливою степовою кіннотою. Взаємна підтримка флангів дозволяла тримати рівновагу.

Поблизу на північному заході був Лінчуань, на південному заході — Сиси: гірська держава й країна таємних ліків. Данина чи зв’язки — зрештою серйозної загрози вони не становили.

У східній стороні лежав Лансюй, тихий край духовного вдосконалення, який не втручався в мирські справи.

Решта держав — на морських окраїнах чи диких землях — були недостатньо значні, щоб перелічувати.

Тому Янь займала найвище місце. Інші держави стежили довкола, але зрештою не могли протистояти.

За брамою Чжаоцзіна дорога була широка, мов бурхлива ріка. Барабани щойно стихли; світ завмер у суворій тиші. Лишилися тупіт копит і гуркіт коліс [lù lù], розгортання стягів, нещадний ритм.

Посольство Лінчуаню йшло за іншими державами. На вітрі майорів прапор; гірсько-річковий візерунок під сонцем коливався, наче живий. У величезній процесії він був малий, але тримався прямо.

Діти-данники йшли рядами позаду возів. Маленькі, налякані, але примушені ступати злагоджено.

Я їхала посеред колони. Попереду повільно рухалися вози з даниною: скрині давили на дерев’яні колеса, ті рипіли. По синьому каменю колеса глухо котилися, разом із копитами гуркочучи й крок за кроком вштовхуючи мене в місто.

Шень Бінчжи сидів рівно й суворо. Пальці раз у раз легко торкали повід, погляд проходив рядами, потай рахував. Цзюй Уян їхав із зовнішнього боку, високий, похмурий; долоня лежала на спинці лука, постать піднімалася й опускалася з кроком коня, непорушна, мов гора.

Троє біля мене охороняли кожен свій бік.

Хейбай ліворуч — мовчазний, мов тінь, пальці весь час на руків’ї меча, ледь тремтять у ритмі копит. Си Яо праворуч — спина рівна, погляд напружений, раз у раз дивиться вперед, боячись пропустити найменший рух. Си Юе на пів кроку позаду — спокійна, стримана, тримається краю, готова будь-якої миті закрити прогалину.

Брама стояла відчинена, над нею висіли кольорові завіси, варта вишикувала алебарди. Щойно ми ввійшли, могутність навалилася, мов гора.

Обабіч щільно стояли люди — старі й малі, витягнувши шиї. Хтось тихо обговорював прапори й показував на них, хтось поспіхом опускав голову, боячись розгнівати небесну владу.

Під воротами воїни Янь розвели дітей на два боки й перегородили шлях залізними алебардами. Перераховували з холодними, дерев’яними обличчями, викрикували номери — наче оглядали худобу.

Діти тулилися плечима. Одяг іще був охайний, а обличчя різні: хтось опустив голову, кусав губи й стримував тремтіння; хтось мав червоні очі, але товариш смикав за рукав, змушуючи мовчати; хтось напружено озирався, шукаючи знайомої постаті.

Найменша дівчинка спіткнулася й упала, на коліні проступила кров. Вона розгублено підвелася, дивлячись порожньо. Солдат грубо штовхнув і загнав назад у ряд.

Колона дітей повільно рушила далі, під конвоєм до двору за високими мурами. Відтепер ми опинилися в різних світах.

Люди довкола мовчали, тільки рукави шурхотіли, витираючи сльози. Ніхто не смів заперечити.

В очах Шень Бінчжи блиснув холод, але він не сказав нічого. На руці Цзюй Уяна виступили жили: ще трохи — і зірветься.

Хейбай опустив очі, сильніше стиснув руків’я; кінь під ним здригнувся. Си Яо злегка стиснув губи, погляд непевно бігав уперед. Си Юе лишилася незворушна, але підвела коня на пів кроку ближче, щільніше прикриваючи мене.

Груди раптово стиснуло, подих застряг у горлі.

Прапор Лінчуаню тремтів на вітрі, але перед цими рядами слабеньких дитячих спин здавався безмежно тонким.

Щойно ми ввійшли в місто, світ змінив обличчя. Порожній простір і дикість за мурами, проковтнуті брамою, раптом обернулися іншим розквітом.

Кам’яний проспект був рівний, мов точильний камінь, достатньо широкий для десяти возів поруч; людський потік вирував. Обабіч здіймалися різновисокі будинки, червоні лаковані двері й вікна сяяли на палючому сонці.

Над високими будівлями майоріли шовкові завіси й мальовані полотнища. Іноді звідти пливли звуки цитр, змішуючись із вуличними вигуками торговців.

Біля винних будинків високо висіли ліхтарі, барвисті вивіски сліпили. Охайні служники складали руки й гучно запрошували гостей, майже перекриваючи шум цілої вулиці.

Особливо сильні були прянощі: перець із Сілуна й кориця смажилися в залізних казанах. Гострий запах бив у ніс, щипав очі. За рогом — шовкова крамниця Шан’яо, кольоровий атлас купами, мов хмари, з легким чистим ароматом.

Далі біля провулка без упину дзвеніла кузня. Летіли іскри, в обличчя било гаряче дихання металу. Між ним — теплий тваринний запах худоби й коней. Кілька добрих цан’юанських коней трясли гривами й протяжно іржали, майже заглушуючи людей.

Колись я вважала палацове місто Лінчуаню величним. Тепер побачила: то була лише бліда тінь. Усі звуки й запахи накотили невидимою велетенською хвилею й поглинули мене.

Гомін і тіні прапорів, гострі аромати й залізний вогонь перепліталися, очі не встигали. Чисту тишу лінчуанських гір і рік тут остаточно розчавило.

На долонях виступив піт, але я не сміла послабити повід. Дихання збилося, серце калатало; звичні вправи вже не могли легко вирівняти його.

Прапор Лінчуаню роздувався на вітрі, та його давно затулили понад десять більших стягів. Держави зібралися в Чжаоцзіні, а Янь саме цією розкішшю й величчю оголошувала світові свою зверхність.

Від ранкової години чень до сутінків день минув у нескінченних приписах, зустрічах і проводах, без перепочинку. Обрядові чиновники Янь за реєстром перевіряли одяг, документи, вірчі знаки, змушували мене вклонятися й звіряти записи. Ритуали йшли один за одним.

У залі безперервно горіло світло, барабани то піднімалися, то стихали. Суворою пишнотою прагнули залякати чотири сторони світу. Імператор залишався в глибокому палаці й не з’являвся, усе вели чиновники — ніби показували: прибулі лише отримують місця в списку.

Я ще не бачила інших царських нащадків. Вони вирушили зі своїх держав, прибували партіями, спершу селилися в посольських дворах, потім чиновники по черзі вносили їхні імена й відправляли до Юньцюе.

Через бурю в дорозі я затрималася й прибула останньою. Усі мали зібратися лише в Юньцюе; порядок остаточно визначала сама Янь, не допускаючи найменшої похибки.

Я не встигла й не мала нагоди роздивитися славнозвісний Чжаоцзін: чиновники повели мене й тієї ж ночі відправили до Юньцюе.

Полювання відбувалося не в столиці, а в прадавньому лісі за кілька десятків лі від Юньцюе. Дерева височенні, крони ховають сонце, день і ніч важко розрізнити, звірі нишпорять усюди. Давній переказ називав це місце стародавньою забороненою землею, куди поза Полюванням не можна входити.

За правилами всі нащадки перед Полюванням мали жити біля лісу в «Домі єдиного правила». Він був за понад десять лі від міста, не далі половини дня ходу до узлісся; високі стіни з усіх боків, суворі ворота, зовні численна варта.

Перед від’їздом із Чжаоцзіна всі мої супутники мусили зупинитися; далі зі мною їхати заборонялося. Шень Бінчжи й Цзюй Уян уже виконали обов’язки й могли повернутися до Лінчуаню, але не поїхали.

Ми стояли на кам’яних сходах східної брами Чжаоцзіна. В руках коливалося світло ламп, позаду палацові вогні ще освітлювали небо й здалеку здавалися близькими. Попереду пряма поштова дорога вела до Юньцюе.

Лише тієї миті я по-справжньому відчула: ця розлука означає відрізаність.

Шень Бінчжи стояв край сходів із напруженим обличчям. Пальці так стискали складки рукава, що на долоні лишилися білі сліди.

«Я не їду», — спокійно сказав він. У нічному вітрі кожне слово було виразне: «Цінхене, я чекатиму в Чжаоцзіні. Зголоднієш — їж, захочеш спати — спи. Бережи силу для головного».

Я дивилася на нього, серце стискалося. Знала: рішення остаточне.

Цзюй Уян ступив на пів кроку вперед. Груди підіймалися, в очах збиралася волога, яку він уперто стримував. Тихо, але палко сказав: «Я теж не їду. Брате Хен, чекатиму тут. Повернешся — підемо разом».

На пів слові очі вже змокли, але він силоміць усміхнувся: «Пам’ятай: головне — жити. Решта неважлива». Голос трохи тремтів, ніби в цю фразу він вклав і життя, і смерть.

Хейбай не ховався в тіні, а стояв прямо під сходами. Очі холодні, руків’я в долоні витерте до блиску. Сказав тільки: «Я тут». Голос був низький, тяжчий за нічний вітер, упав просто мені в серце.

Си Яо нахилився вперед, мало не став навколішки, але стримався й лише рівно вклонився. Голос, як завжди, квапливий і короткий: «Юний володарю, щасливої дороги». Очі почервоніли, кисть посиніла від стискання. Він поспіхом схилив голову, щоб я не побачила.

Си Юе нахилилася поправити мені поли. Пальці прохолодні, рухи дуже повільні й легкі, ніби боялася щось розбити. Тихо сказала: «Юний володарю, ніч глибока, вітер сильний. Обережно в дорозі».

Я тільки озвалася й не сміла дивитися довше. Ще один погляд — і не зможу сісти у віз.

Вітер пройшов сходами, краї одягу затріпотіли. Я дивилася на них, горло стискало гіркотою, але жодного слова не могла вимовити.

Коли обернулася, серце болісно стискалося, наче хтось не відпускав його. Вони чекатимуть у Чжаоцзіні, а я мушу сама ввійти в цю гру.

Я сіла у віз. Перш ніж опустилася завіса, щосили вдивлялася в них, прагнучи закарбувати в серці. Лампова тінь видовжувала постаті між палацовою стіною й сходами; вони стояли нерухомо.

Віз рушив. Тінь брами нависла, холодне залізо накрило згори. Дзвіночки, копита й нічний вітер разом понесли на схід. Вогні Чжаоцзіна відлітали назад і поступово тонули в ночі.

Крізь завісу я бачила шари палацових стін і переплетені вогні — за мить уже далеко. Тепер столичний гамір більше не стосувався мене. Лишилися вітер і копита, що несли вперед.

Того року Полювання під палацовими вежами раптово перенесли на раніший час; держави жахнулися. Володар Лінчуаню Янь Ань вирушив із Чжаоцзіна на схід, на Полювання. Усі вважали його смерть неминучою, та під столичними мурами кілька людей стояли з лампами й чекали, не йшли й не розходилися. Світло гойдалося, освітлюючи постаті, які всю ніч не рушили. Пізніші покоління назвали це «Чжаоцзінським чеканням».

Історики писали: тоді всі серця були сповнені страху, лише ці кілька людей не покинули й не відступили, а залишилися чекати. Звідси видно, що Янь Ань ішов не сам: хоч вступав у смертельну гру, разом із ним палали й інші серця.