Розділ 17. Дзвін Чен відкриває торг

Дорога з Лінчуаню до Ченши в Цзіньсю зайняла сім днів.

Спочатку ми їхали гірським шляхом Лен’ю: стежка петляла хребтами, соснове коріння обплітало каміння, навіть коні мусили раз у раз стримувати крок. Тоді спустилися до переправи Цін’ї, сіли в човен і попливли проти течії. Обабіч щойно зацвіли персики й сливи, червоне відтінювало біле; човняр співав у такт тіням весел.

На четвертий день здійнявся вітер. Ріка вкрилася дрібними білими лусочками, човен пішов швидше.

На шостий день водний шлях розширився; човни й вози перетиналися, людські голоси чергувалися з тупотом копит.

Опівдні сьомого дня раптом пролунав густий удар, наче грім, чутний за десять лі. Це був наказ відкрити торг у Цзіньсю, що докотився здалеку з Ченши.

Цього разу зі мною їхали тільки Хейбай, Шень Бінчжи, Шень Шуді та Цзюй Уян.

Си Їн і Си Цюе лишилися в Лінчуані готувати вбрання й корону для Великої церемонії повернення печатки. Си Яо та Си Юе теж залишилися в палаці, доглядати мої повсякденні справи.

Подорож називалася лише «навчальною мандрівкою». Завеликий почет тільки привернув би зайві очі й вуха.

Хейбай наполіг їхати зі мною. Він ніколи не пояснював причин, але я знала: його «необхідно» досить, щоб притиснути всі мої раптові примхи.

Цзіньсю [jǐn xiù] лежало серед південно-східних пагорбів та ущелин. Гори й ріки прекрасні, родючі поля — мов парча. Землі простягалися на чотири тисячі п’ятсот лі, населення наближалося до трьох мільйонів, військо налічувало двісті п’ятдесят тисяч. Здавна держава славилася багатством: перли, нефрит, золото й срібло, реміснича майстерність найкраща серед країн. Торгові вулиці процвітали, базари не закривалися вночі. Люди давно жили в безпеці й достатку, тож військова дисципліна поступово послабшала.

У столиці Цзіньян вежі й павільйони дивилися один на одного; потік возів на шовкових ринках не припинявся ні вдень, ні вночі.

Поза столицею особливо вирізнялися п’ять великих міст.

Сючень [xiù chénɡ] — тонке різьблення, найкращі в державі перли й нефрит, майстерність, що передається поколіннями.

Ченши [chēng shì] — дев’ять сполучених кварталів, зібрання ремісників і купців, голос, що сягає всіх сторін.

Сюаньчжу [xuán zhǔ] — над великою рікою, невгасні пісні й танці, невтомні музичні квартали.

Люшань [liú shān] — плавлення й лиття, очищення золота та срібла, вироби, що розходяться в усі боки.

Юнтай [yōnɡ tái] — серед гірських хребтів, оселя знатних родів і край, де процвітає викладання.

П’ять міст мали кожне своє ремесло й обов’язок. Решта поселень розвивалася за місцевими перевагами; разом вони творили образ «багатої держави південного сходу».

На високій вежі біля входу до вулиць Ченши висів велетенський дзвін — Чен.

За переказами, кількасот років тому, невдовзі після заснування Цзіньсю, небесний вогонь розітнув повітря, і метеорит упав на Люшань. Тієї ночі долини стали червоні, ліси обвуглилися, кам’яні кістки розплавилися й потекли. Досі в надрах гори лишилися плавильні печери, де опівночі блискає залізне світло, наче всередині заховалися зорі.

Майстри держави побачили в цьому небесний знак і почали великі розробки на Люшані. Метеоритне залізо було розсіяне в горі — тверде, з домішками, важко піддавалося вогню. Сотні горен працювали одне за одним день і ніч. За кілька десятиліть спочатку навчилися отримувати придатне чисте залізо, а вже потім — відлити з нього дзвін.

Коли дзвін був готовий, довкола стали всі чиновники, тисячі людей зібралися подивитися. Заввишки він перевищував три чжани, черево — один чжан і вісім чи завширшки, товщина — близько одного чи, вага — сотні тисяч цзінів. Менш ніж сотня людей не могла його зрушити.

Ударили велетенським калаталом — голос стряс хребти. Птахи заметушилися, звірі розбіглися, річкова вода пішла дрібними хвилями. Дзвін був кольору нічного інею, візерунок — мов тріщини криги. На сонці не сяяв, а темнів, ніби поглинав усе світло й тінь. Голос його линув чисто й високо, довго не згасаючи.

У селах і містечках за десятки лі чули його й вважали небесним барабаном. Тому люди назвали цей голос «чен» [chēng].

Відтоді мешканці Цзіньсю шанували дзвін як щасливий знак: «Поки не змовкає дзвін, не занепаде доля держави».

Правитель хотів перевезти його до столиці як державну святиню. Кілька разів скликали тисячі людей тягнути канати; усі вороти [lù lú] ламалися, а велетенський дзвін не ворухнувся. Багато сановників побачили в цьому недобрий знак, почалися суперечки.

Лише старий майстер із Люшані зітхнув: «Цей дзвін народився в Люшані. Він не служить палацу, а дихає разом із торгом. Пересунете силоміць — занепаде доля держави». Правитель довго міркував і зрештою послухав: лишив дзвін біля підніжжя Люшані, звівши окрему високу вежу.

Відтоді купці й усі ремесла чекали дзвону, щоб почати торг. Квартали та крамниці поступово розквітли, а місце назвали Ченши.

Дзвін був такий важкий, що кількох людей було замало. Навколо балки вежі обвивалися залізні ланцюги, на них висіло велетенське калатало, понад чжан завдовжки, кругле, мов колесо воза. Щоб ударити, скликали шістнадцять силачів із відкритими грудьми; вони ставали обабіч і бралися за канати.

Спершу барабанщик тричі відбивав на великому барабані, задаючи ритм. За наказом силачі разом вигукували й усім тілом тягнули. Калатало розгойдувалося, ніби зрушуючи гори, вдаряло в черево дзвона, і грім розривав небо.

Увесь дзвін був виплавлений із добірного метеоритного заліза. А зсередини на східній, західній і південній стінках окремо вклали по шматку найчистішого зоряного заліза — для утримання сили.

Кожен із трьох шматків відповідав своєму такту.

Спершу били зі сходу — наче пробивалося перше світанкове світло.

Потім із заходу — густий, глибокий відгук, мов небо й земля звучать разом.

Насамкінець із півдня — хвилі звуку наростали, немов бігли ріки й моря.

Щойно порядок трохи порушували, голос ставав глухим, мов камінь, і всі мовчки слухали. Лише за цими «трьома тактами» сила була наче від великої брили, кинутої в безодню: хвилі одна за одною, звуковий приплив жене наступний, і в межах десяти лі відгукуються стіни та черепиця.

За давніми записами, тієї ночі, коли впала зоря, вогонь розділився на три частини й розсипався по східній, західній та південній долинах. Тому після відлиття дзвона слід було дотримуватися трьох тактів, відповідаючи небесному знаменню. Вони також уособлювали «три начала»: схід — початок Неба, захід — збирання Землі, південь — розквіт людської сили. Удари за порядком єднали Небо, Землю й Людину в одному голосі.

Щойно лунав дзвін, ринкові брами відчинялися разом. Зазвичай тричі — знак початку торгу; у великі свята й ярмаркові дні — сім разів.

Спершу за звичним обрядом три удари встановлювали голос. Далі додавали чотири: посередині дзвона — збудити пульс держави; з півночі — символ охорони кордонів; тоді в південно-східний і південно-західний кути — відповідно до торгових шляхів Цзіньсю.

Сім голосів поєднувалися, відлуння накладалися, сила в кілька разів перевищувала звичайну. Північний схід і північний захід здебільшого перекривали гори, купці рідко ходили тамтешніми дорогами, тож цих напрямків не брали.

Торговці з далеких околиць рушали на звук і прибували хвилею. Після кожного удару натовп затамовував подих, а коли розходилося відлуння, вибухав схвальними вигуками. Це називали «голосом, залишеним небесним вогнем», і вважали доброю ознакою.

Дзвін щойно стих, а біля входу на вулицю вже зібралася сотня возів. Струни, флейти й барабани переплелися з купецькими закликами; гамірне багатство не поступалося столиці Цзіньян.

Вулиці лежали, мов дошка для гри. Перли й нефрит відбивали сонце, вітер приносив незвичні пахощі з солодко-пряними нотами вареного цукру й лікарських трав. У майстернях палали горна, молоти висікали зорі із заліза, жар бив в обличчя й підтакував барабанам. Біля музичних майстерень флейти звучали м’яко й чисто, безперервно линули струни та бамбук. Діти ганялися за механічними дерев’яними птахами, сміх розсипався в людському морі.

Лише військових траплялося мало. Подекуди біля кварталу стояв воїн у панцирі: піхви рясно оздоблені золотом, обладунок сліпучий, переважно новий лак і золоті прикраси. Старих шрамів майже не було. Перехожі часто зупинялися перед ними, як перед виставленими речами.

Цзіньсю контролювало вузол північних і південних доріг: на заході — гірські шляхи, на сході — водні. Тут сходилися перли, нефрит, ліки, шовк і пахощі. Звідси приказка: «Один дзвін ударить — десять держав рушать». Десять — не точне число, а базарне перебільшення: голос сягає далеко й близько, його знають мандрівники всіх країн.

Згодом і чужоземні каравани дотримувалися усталеної домовленості: до квартальних брам входити лише після третього удару.

Містяни жартували: «Не почув дзвона Ченши — не смій відчиняти ринок». Отже, вага цього дзвона була не тільки в голосі.

Для мешканців Цзіньсю він був ритмом заснування держави й мирного торгу; для купців звідусіль — найпевнішим часом і знаком домовленості; а для мене — найяскравішим спогадом юнацьких мандрів.

На мені була внутрішня кофта кольору фіолетового морозного ранку, поверх — бузково-туманна накидка бей [bèi], легкий серпанок ледь рисово-золотавий, мов світанок у тумані. Волосся біля скронь тримала біла нефритова шпилька, срібний дзвоник на поясі м’яко гойдався з кроком. Стриманий фіолет і теплий блиск тканини, холодне й тепле разом, додавали шляхетності.

Перехожі час від часу озиралися — не на дзвоник. Моє обличчя вже стало гарним, брови й очі виразні, постава мала власне сяйво. Барви одежі лише підкреслювали його; здалеку я здавалася витонченим юним вельможею.

Подекуди шепотіли: «З якого він дому?» — «Такий молодий, а вже помітна постать». Малюк із цікавості потягнувся до дзвоника, але мати квапливо відсмикнула його. Я ж опустила погляд і неквапно йшла, тінню рукавів ковзаючи по людському потоку.

Шень Шуді з усмішкою тихо сказала: «Сьогоднішні кольори Цінхена — наче ясне світло, зібране довкола тіла».

Цзюй Уян зареготав, провів долонею над моєю головою й навмисне опустив її: «Шкода тільки, зріст не дотягує. На цілу голову нижчий за мене».

Я відвернула голову, напівстиснула губи й закотила на нього очі.

Шень Шуді легенько штовхнула його в лікоть і незворушно мовила: «Гарній квітці не потрібна висока гілка. І на пів чи нижче можна мати власну вроду».

Від поштовху Цзюй Уян засміявся ще голосніше: «Ого, Шуді вже свого захищає!»

Лише тоді Шень Бінчжи закрив бамбукові дощечки й спокійно перебив: «Висока сосна не обов’язково ближча до зірок; малий бамбук уже має кістяк чистого вітру. Юнаки ще виростуть. До того ж Цінхенове вбрання може й не пасувати натовпу, зате цілком пасує Ченши».

Цзюй Уян розтулив рота, на мить утратив слова й лише почухав голову з ніяковим сміхом.

Торгові доми Ченши мали свої звичаї: щодня після полудня часто влаштовували мистецькі зібрання. Першого ж дня ми потрапили на літературну зустріч під дзвіницею.

Шень Бінчжи був найкращим у школі. Побачивши все це, відразу взяв пензель і написав подорожній нарис. Рука рухалася швидко; невдовзі він уже подав готове мені.

Я розгорнула сувій і прочитала вголос:

«Від Лінчуаню на південь — за сім днів досягли Цзіньсю. У Лен’ю хребти громадяться, сосновий вітер шумить; у Цін’ї широкі води, пісні весел не змовкають».

«Дісталися Ченши — дзвін ударив тричі, купці прийшли, мов приплив. Перли й нефрит у крамницях, струни та флейти наповнюють слух; вози й коні перетинаються, діти ганяються. Справді: один дзвін пролунає — сотня ремесел розквітає».

«Я і троє-четверо супутників були зворушені, кожен розкрив своє серце, тож коротко записую побачене для майбутнього читача».

Слова суворі й точні, стиль давній і вишуканий — читати наче дивитися на рівну лінійку на столі.

Я всміхнулася, розклала папір і пензель. Натхнення прийшло саме; писала й промовляла, і семискладовий вірш народився без зусиль:

«Тричі великий дзвін розкраяв довге небо — тисячі човнів і коней сходяться на торг».

«Скарби на перехрестях єднаються з музикою, звивистий дим пахощів сягає хмар».

«Краєвид чужого краю — наче перша зустріч; попереду сміються ті, хто йде зі мною».

«Спитаєш, що тримає цю мандрівку? Мить ясного світла — ось найлюдяніше у світі».

【Примітки】

Перехрестя шляхів [qú]: дороги, що ведуть у всі боки.

Звивистий [yǎo niǎo]: про дим, який м’яко клубочиться.

Шень Шуді опустила погляд, підняла флейту й заграла, сама складаючи мелодію за краєвидом. Слова були ніжні:

«Дзвін далеко, люди гомонять, вербові тіні низько лягають на ринкову браму».

«Кольорові стяги здіймаються, квіткові ліхтарі ясні, сміх легко плине за дзвоном нефритових підвісок».

«Чий юнак проходить із віршем? Чистий вітер іще несе торішню весну».

Цзюй Уян хіба міг всидіти? Почув — заплескав і заспівав у відповідь. Голос гучний, яскравий, відважний, але часто вислизав з-під контролю. На останньому рядку майже зірвався, та він вільно сміявся:

«Дзвін стрясає землю, торг зворушує серця!»

«У Бінчжи суворе слово, у Шуді глибока пісня!»

«У Цінхена гарний вірш — а я голосно прокажу!»

«Сміючись, дивлюсь на розквіт світу, сповна впиваюся юністю!»

Він співав так розкуто, що перехожі зібралися навколо й зааплодували.

Шень Шуді насупилася й тихо дорікнула: «Фальшивиш».

А Шень Бінчжи лише спокійно сказав: «Вишукане й просте разом і творять багату картину».

Я не втрималася від усмішки, сперлася на кам’яну балюстраду й дивилася, як кожен із них виявляє себе.

Уночі Ченши було ще пишніше, ніж удень. На високих павільйонах висіли ліхтарі, вогні заповнювали вулиці — наче безсонний день.

У крамницях механічних див висіли заводні пташки. Вони тріпотіли крилами й кружляли під стріхами; пір’я відбивало світло, мов у живих горобців. Південні купці виставили таці бурштинових цукерок, нарізаних маленькими прозорими шматочками: ті танули в роті й розливали солодкі пахощі. На високому помості оповідач ударив дерев’яним бруском і завів голос. Старі історії звучали новими, буденне ставало легендою, зала схвально вигукувала.

Ми неквапно йшли людським потоком.

Шень Бінчжи лишався спокійним, зрідка зупиняв пензель, щоб записати незвичну звістку. Шень Шуді підбирала рукави й уважно слухала струнну та духову музику, лагідна й стримана. А Цзюй Уян ніяк не міг всидіти: купив пакунок цукерок і силоміць уклав мені в руки. «Брате Хене, ти худий аж до кісток. Треба більше їсти».

Мені не хотілося сперечатися. Я просто повернула цукерку йому на долоню: «Це ти сам ласий».

Він розсміявся так щиро, що перехожі озирнулися.

Хейбай увесь час ішов позаду беззвучними кроками, але очима ретельно обстежував кожне відгалуження. Серед кипучого гамору він був темною тінню, яка тримала для мене недоторкану тишу.

Між метушнею й спокоєм мене на мить охопила дивна омана: ніби вся ця незнайома пишнота була влаштована саме для мене.

Юність і так коротка. Та пройти з друзями крізь голоси, вогні й людське море, поділити просту радість — уже достатньо, щоб подорож не була марною.

【Авторське слово】

Вірш Янь Ань у цьому розділі написано за зразком семискладового регульованого вірша з початковим рівним тоном і римованим першим рядком, із використанням «Китайських нових рим».