Розділ 56. Вирвати шлях у Долині, що пожирає тишу (I)

Щойно визначено перших і других — звідси й починається лихо;

Не квапляться вбити, поволі виснажують силу.

Вологий мох ховає пащу, чорна вода таїть ікла;

Звір пожирає плоть, людина женеться за зиском.

У Долині, що пожирає тишу не було вітру, навіть птахи не озивалися.

Стіни долини були мокрі й чорні, мох дерся кам’яними ребрами вгору. Сморід крові липнув до горла, з кожним вдихом осідав тягарем. Варто було ступити — багно ніби ковтало плескіт, лишаючи тільки глухий звук.

Але дихання позаду лунало нестерпно чітко: звіриний подих уже торкався спини.

Пан Чжун тягнув Лінь Юйхена долинним проходом. Між їхніми кісточками волочився ланцюг у п’ять кроків; залізні ланки билися об кам’яні ребра, раз у раз вганяючи холод у суглоби.

Зазвичай Лінь Юйхен ступав легко, але ланцюг змушував його важко припадати до землі. Щойно носок запізнювався на пів миті, Пан Чжун протягував його вперед, і він заточувався. Кісточка терлася об залізне кільце, і довкола одразу спалахував біль, наче під шкірою біг вогонь.

У тумані позаду ковзали низькі тіні.

То були не вовки й зовсім не собаки. Коли спина вигиналася, хребет нагадував натягнутий лук; довгий хвіст волочив за собою туман. Сіро-золоте хутро вкривали хмарні візерунки: здалеку — розпливчаста туш, зблизька — плямистий холодний полиск.

Туманні леопарди.

Вони не ревли й не поспішали. Спини хвилювалися низько над землею, чотири лапи ступали майже беззвучно. Тільки роздертий мокрий мох і оголене чорне багно виказували, що звір знову наблизився.

Ніби вимотували саму ходу: щойно сповільнишся — вже перетинають шлях навскіс.

«Пане!» Голос Пан Вісім сильно тремтів. «Їх не двоє…»

Він ще не договорив, як із туману ліворуч вислизнула нова тінь і рвонула навскіс, просто до боку Лінь Два, що відстав.

У Лінь Два підкосилися руки й ноги. Він інстинктивно спробував затулитися, але щойно підняв затиснуту товсту гілку, важкий удар відкинув її вбік. Його жбурнуло на стіну долини, лопатка глухо вдарилася об камінь, в очах одразу потемніло.

Наступної миті туманний леопард уже був на ньому.

Не стрибнув — придавив. Волога холодна сіра спина притиснула його, мов гора. Ікла ввійшли в гомілку, кістка коротко й сухо хруснула; крик застряг у горлі, лишилося тільки уривчасте сипіння.

Плямиста тінь промайнула вздовж бічної стіни, мало не торкнувшись плеча Лінь Юйхена; кігті збурили холодний порив.

Лінь Юйхен хотів обернутися, але Пан Чжун підняв руку й загородив його. Наруч і звірячі кігті пронизливо заскреготіли, сила була важка, наче залізний заслін.

«Іди», — процідив Пан Чжун.

Туман проковтнув крик Лінь Два. За мить лишилися дрібні вологі звуки, від яких німіла потилиця.

Пан Шість посинів від жаху й хотів шмигнути в бічний прохід, але наступив на гнилий мох, послизнувся на пів кроку й цілком відкрив спину.

Туманний леопард виринув навскіс із туману, махнув хвостом і зачепив кігтями його плече. Тканина розірвалася тихо, проте шкіру й м’ясо враз обпекло жаром.

Крик тільки вирвався з горла, як сіра тінь ударила в груди й обірвала його; уламки голосу розсипалися в тумані. Звір смикнув — і потяг людину назад, за кілька рухів сховавшись у млі.

Пан Чжун дихав дедалі важче, груди ходили, наче барабан. Він потроху вганяв силу в ноги, пробивався вперед, перехопив Лінь Юйхена за комір ззаду й силоміць перетяг через слизький уступ.

Ланцюг у п’ять кроків різко натягнувся, кільця врізались у кісточки. Пан Чжун на мить спіткнувся; збоку щиколотку обвів гарячий біль, немов її потерли напилком.

Попереду виступала скеля, праворуч уздовж стіни тяглася вузька протока зі зворотною течією, чорна й без видимого дна.

Не кліпнувши, Пан Чжун потягнув Лінь Юйхена ліворуч і ступив на вузький карниз при стіні. Волога повзла вгору холошами, холодом прилипала до сухожиль; течія потягла ланцюг, і він обважнів, ніби до нього додали ще відтинок долі.

Позаду раптом обірвався свист повітря.

То був не вітер, а порожній змах стрибка туманного леопарда.

Лінь Юйхен лише відчув холод за плечем. Не встиг обернутися, як Пан Чжун різко смикнув його. Ланцюг випростався, тупий біль пронизав кісточку; його рвучко розвернуло до стіни, спина тернулася мокрого каменю, і шкіру розсікло пекучим вогнем.

Туманний леопард промахнувся: кігті лише шкребнули скелю. Крихти посипалися у воду, та навіть плескіт поглинуло багно. Звір приземлився нечутно, підібрав кігті й знову кинувся навздогін.

Друга тінь у тумані підняла голову й присіла на мокрому камені, наче міряла відстань. В очах не було світла — тільки холод. За мить вона стрибнула впоперек долинного проходу, просто на Пан Десять, який біг останнім.

Ноги Пан Десять й так тремтіли. Тінь насунулася, він знову наступив на гнилий мох і впав горілиць. Ще падаючи, хотів перевернутися, але передні лапи притисли груди, кігті крізь одяг уп’ялися в плоть. Із горла вихопилося коротке «Па…» — мов іскра спалахнула й згасла.

Туманний леопард схилив голову й точно вчепився в плече біля шиї. Кров ринула назовні, її тепло одразу розсіялося в холодному тумані. Пан Десять іще гріб землю, пальці виривали рідке багно; після двох рухів руки обм’якли.

Звір потяг його так швидко, наче то була не людина. Тінь відступила в туман, тіло ковзнуло землею, спина шкребла каміння, одяг протерся, оголилася біла плоть.

Долина, що пожирає тишу й далі мовчала.

Тиша була така, що в грудях ставало терпко.

Подих Лінь Юйхена на мить стиснувся. Він поквапив: «Сповільнишся хоч трохи — разом підемо їм на харч».

Пан Чжун не відповів, тільки тягнув його вперед. Пан П’ять і Лінь Один тулилися позаду, не сміючи сповільнитися: один зайвий крок — і туман їх проковтне.

Із мли проступила третя сіра тінь, ще ближча. Туманні леопарди не скупчувалися разом: у безвітряній долині вони міняли позиції. Один ішов слідом, другий перерізав шлях; чергуючись спереду й позаду, змушували людей відступати туди, де вужче.

Пан Чжун раптом на мить спинився.

Не з вагання — шукав шлях. Погляд ковзнув скелею й відтінками моху: де мокрий мох найгустіший, там має бути тріщина; вода виходить із каменю й у камінь повертається.

Наприкінці вузького пристінного карниза була обвалена кам’яна розколина — 罅 [xià]. Над отвором звисав пучок товстих коренів, із них капало, наче з напівстуленої пащі. Усередині — волога темрява; краплі лунали тихо, але невпинно.

«Всередину». Пан Чжун притиснув плече Лінь Юйхена, і вони, припавши до землі, прослизнули в отвір. Ланцюг у п’ять кроків тернувся об край каменю й дзенькнув, та Пан Чжун притиснув його долонею, силоміць заглушивши звук.

Пан Вісім, Пан П’ять і Лінь Один теж, спотикаючись, утиснулися всередину. Коліна вкрилися синцями, спини — моховою водою; тремтіння не вщухало, але вони міцно зціпили зуби, не сміючи озватися.

У розколині було сиро й холодно. Зі стелі крапало на потилиці, холод зводив зуби.

Зовні ковзнув шурхіт туману.

Туманний леопард спинився біля отвору. Подих торкався звислих коренів; він нюхав дуже повільно. Досі не озивався, тільки ходив туди-сюди біля входу. Кігті терли камінь тонким скреготом, немов хтось поволі шкреб нігтями кістку.

Лінь Юйхен майже зупинив дихання, в очах застиг холод. То був не спокій — стриманий жах.

Він повернув обличчя й промовив так тихо, ніби слова пливли поверхнею води: «Порошок від звірів».

Погляд Пан Чжуна не змінився. Борлак ворухнувся, і лише тоді він приглушено відповів: «Немає».

Очі Лінь Юйхена потемніли.

Ночами на привалах черговість першого й останнього, розподіл важкого й легкого вже давно довели людей до межі. Коли голод став нестерпним, хтось першим зважився.

На світанку в Ущелині чорного моху поменшало і речей, і людських тіней.

Згадувати тепер — тільки знову вивертати приглушену лють, змушуючи визнати: у Долині, що пожирає тишу вже немає куди відступати.

Пан П’ять лежав у кутку, голос тремтів у горлі: «Пане… Порошку давно немає. Його забрали ще вчора вночі, в Ущелині чорного моху».

З очей Лінь Юйхена зникла остання теплота. Він повернувся до Пан Чжуна, кутик рота ворухнувся, але так і не сказав нічого.

Пан Чжун теж мовчав. Розколина була надто вузька, плечі й спина притискалися до мокрого каменю; стара рана терлася об шорстку скелю й аж німіла від болю. Він навіть не насупився, тільки ще стишив дихання.

Тінь туманного леопарда нависла за коренями, в імлі виднів лише темніший сірий згусток. Звір нечутно просунув пів голови, зіниці, мов мертва вода, дивилися просто всередину. Кігті намацували щілину, зішкрібали кам’яний пил, що падав на тильний бік долоні Лінь Юйхена, холодний, наче крихти інею.

Лінь Юйхен затиснув між пальцями короткий клиноподібний цвяшок — дрібничку, знайдену під час обшуку торб у Ущелині чорного моху. Короткий клин неодмінно задзвенить об камінь. Він клацнув пальцями назад: цвяшок ударив у голий камінь ліворуч від отвору й дзенькнув, чисто й різко, наче звук відламали.

Тінь зовні завмерла, ніздрі відхилилися на пів цуня.

Скориставшись цим пів цуня, Пан Чжун потяг Лінь Юйхена вглиб. Усі п’ятеро ще щільніше притислися до скелі, ніби нашаровані тіні в кам’яному череві.

Пан Чжун підняв руку, затуляючи отвір. Кігті черкнули біля зап’ястка й розтяли шкіру. Просочилася кров, але холодна сирість не дала їй потекти струмком — вона тільки поволі розпливалася по шкірі.

Туманний леопард зробив коло зовні.

Він не пішов далеко, лише змінив кут, щоб чекати. У Долині, що пожирає тишу не було вітру, туман не розсіювався, запах здобичі поволі осідав назад до землі. Терпіння цим звірам не бракувало.

А в розколині стало ще холодніше. Ланцюг у п’ять кроків, мокрий від багна, ледве чутно брязнув, але у вухах те прозвучало громом.

Лінь Юйхен приглушено сказав: «Просто так вони не підуть».

Пан Чжун оглянув водяні сліди всередині й знову глянув на сіру тінь зовні. У безвітряній долині найнебезпечніше, коли запах крові затримується на моху. Він притис долоню до мокрого багна на дні; холод проник між пальцями. У мулі тонкий зворотний потік ковзав по шкірі: вода рухалася.

Від дна розколини цей потік промив вузьку неглибоку канавку й ішов уздовж скелі вглиб долини. Вода несла запах униз, багно ковтало звуки. Якби водою змити запах крові, можливо, вдалося б вибороти відтинок шляху до життя.

Але для цього треба було пройти через отвір.

Саме там чатував туманний леопард.

Зовні щось раптом відступило на пів кроку. В іншому місці туману знову пролунав тонкий переривчастий скрегіт каменю, ніби звірі міняли позиції, випробовуючи прохід.

Вони шукали інший вхід.

Навіть у найвужчій розколині лишаються щілини.

Пан Вісім упирався чолом у мокрий камінь, піт стікав переніссям. Хотів озватися, але силоміць проковтнув слова, тільки зуби скреготіли.

Лінь Юйхен тихо сказав: «Чекайте мого знаку».

Пан Чжун притис долоню до ланцюга у п’ять кроків. Залізні ланки були крижані, ніби нагадували: цей ланцюг не дозволяє йому відступити, змінити напарника, просто когось покинути й піти.

Вони з Лінь Юйхеном були прикуті до одного життя; навіть суперечки стягував той самий ланцюг.

Туманний леопард знову просунув голову.

Між пальцями Лінь Юйхена з’явився ще один цвяшок, та він не поспішав кидати. Чекав, поки звіриний подих наблизиться, поки сіра тінь майже притисне найглибше звислі корені, і тільки тоді різко метнув.

Цвяшок розсік перенісся звіра, здійнявши запах крові.

Подих туманного леопарда урвався, кігті підібралися, він відступив на пів кроку.

Саме ці пів кроку.

Пан Чжун миттєво вирішив: однією рукою схопив Лінь Юйхена, другою — Пан Вісім за комір; Пан П’ять і Лінь Один рушили впритул за ними. П’ятеро, припавши до землі, кинулися з розколини просто у вузьку пристінну протоку.

Щойно вода накрила підйоми ступень, холод пронизав знизу вгору. Крижана вода притлумила кров, запах розійшовся, і нитка, яку винюхували в тумані, на відтинку обірвалася.

Та вода була мілка: змила лише частину, не очистила ні холош, ні ланок. Ланцюг у п’ять кроків волочився у воді, зворотна течія несла запах крові, і слід усе одно лишався.

Туманний леопард приземлився біля води, кігті тихо цокнули. Вода вкривала лапи, мокрий мох ковзав; він не заходив у протоку, лише йшов уздовж берега, чекаючи, коли здобич оступиться або сповільниться.

Лінь Юйхен повернувся боком, підняв руку — ще один цвяшок вдарив у мокрий мох поруч із місцем, куди звір ставив передню лапу.

Туманний леопард спинився й обійшов його.

Наприкінці протоки здіймався природний скельний уступ, укритий тонким мохом, мокрий і слизький, наче намащений олією.

Пан Чжун потяг Лінь Юйхена вгору. Той послизнувся, ланцюг у п’ять кроків різко натягнувся, стара рана на кісточці знову розійшлася; від болю перед очима побіліло.

Пан Чжун схопив його за зап’ясток і силою підкинув угору, але сам роздер спину об скелю довгою раною. Тканина луснула, волога миттєво затемнила кров.

Пан Вісім ішов слідом. Коліно щойно вдарилося об кам’яне ребро, тіло ще відхилялося назад, а тінь туманного леопарда вже опинилася просто під ним.

Звірина постать майнула, в обличчя вдарив смердючий порив. Пан Вісім відчув холод у правій нозі, потім вибухнув лютий біль. Не встиг закричати, як пів ноги було відкушено. Кривавий туман розірвався у волозі темно-червоним, у рані моторошно біліла кістка, кров забризкала все каміння.

Пан Чжун обернувся, зіниці різко звузилися. Він схопив Пан Вісім за комір, уперся ногою в край скелі й, зціпивши зуби, рвонув угору.

Від болю в Пан Вісім потемніло в очах, із горла вирвалося пів хрипкого ридання, але Пан Чжун міцно затулив йому рота.

Наступний укус туманного леопарда схопив порожнечу. Кігті несамовито шкребли під уступом, розкидаючи криваву воду й кам’яні крихти.

Усі п’ятеро нарешті перелізли через уступ. Точніше, четверо витягли мішок крові й м’яса.