Розділ 60. Схованка у схиловому лісі

Обрядовий урядовець закрив сувій, і звуки разом із ним стихли.

Відразу вийшли солдати, виставили впоперек довгі списи й відокремили нас дев’ятьох від строю. Вістря вказували на схиловий ліс за Помостом обліку заслуг.

«Усі нащадки-учасники від цієї миті входять до лісу й переховуються».

Дев’ятеро за наказом розійшлися, наче їх легко випустили з долоні, й кожен зник у лісових тінях.

Хтось поспішив першим, поли майнули між гілками й зникли; хтось неквапно оглядав місцевість; хтось мовчки, опустивши голову, пробивався навпростець.

Я підняла наплічну торбу, обернулася й пішла пологим схилом угору. Ні навмисне уникала людей, ні шукала товариства, лише тримала помірний крок разом з іншими. Опинилася саме посередині: не відставала й не виривалася вперед.

Кінці гілок розсунулися, роса впала на шию збоку, холод смикнув, мов голка. Попереду постаті миготіли між листям, кроки віддалялися й тихшали.

Я не наздоганяла, давала відстані зростати самій, наче слизьке багно під ногами трохи затримало мене. Я й не збиралася йти впритул.

Високі крони затримали вітер, усі звуки раптом приглушилися, лишився дрібний шелест листя об листя. Іноді під ногою глухо й сухо ламалася гілка, наче її силоміць втискали в багно.

За десять із лишком чжанів обриси Помосту заслуг уже сховалися за грубими стовбурами й ліанами. Я озирнулася: ледь видніла тінь помосту на небі, барабан іще мовчав.

Слуги Полювання лишалися перед помостом із щойно виданими тесаками. Лише після полуденного барабана їх пустять до лісу шукати нас.

Цей час був не для того, щоб просто втекти якнайдалі, а щоб заплутати напрямок. Хтось надрізав кору неглибокими рисками, хтось ламав тонкі придорожні гілки, лишаючи косі злами.

Попереду кілька людей прискорили ходу, гілки змикалися й знову розходилися. Я трохи сповільнилася й поступово опинилася останньою. По мокрій землі вже пройшли багато разів, відбитки взуття були різної глибини.

Саме на цьому відтинку найлегше помилитися.

Спершу вони підуть за найпомітнішими відбитками, найглибшими слідами, найочевиднішим напрямком. Люди насамперед вірять першому побаченому.

Лісове повітря густішало; у вітрі раз у раз з’являлася ледь відчутна нитка соснового диму, наче останній подих смолоскипа перед згасанням.

Передня постать повернула — й грубий стовбур відтяв її. Хтось озирнувся, побачив лише, як край мого одягу майнув у тіні гілок, і відвів очі.

Я дивилася, як спини одна по одній зникають у затінку, а розрізнені кроки поволі розчиняються в землі.

Далі місцевість хвилювалася. Коріння виступало, каміння оголювалося, старе дерево загородило огляд. Щойно я обійшла стовбур, вхід на схил і Поміст заслуг зникли остаточно.

Під старим деревом я трохи затрималася й навмисне зробила два важкі кроки, залишаючи глибші відбитки, щоб напрямок тут читався цілком ясно.

Потім майнула вбік і прослизнула в низькі кущі.

Кущі тулилися до невеликого схилу, земля спадала вниз. Похилені гілки самі затуляли огляд, роса торкалася тіла, холод повз рукавами вгору.

Я не пішла далі вглиб, а звернула й повернула назад.

Назад не можна йти прямо.

Я спускалася вздовж схилу під прикриттям кущів. Земля була пухка, листя лежало шарами; щойно ставала нога, воно ковтало звук.

Я йшла боком, не повторювала власних слідів. Край одягу чіплявся за гілку й тихо звільнявся.

Із підніжжя викочувався вітер із запахом мокрої землі. Над головою ледь гойдалося листя; сліди щойно розсунутих гілок швидко знову сховалися під звислими пагонами.

Я використовувала нахил, ступала носками на краї каменів і біля коренів, оминаючи найм’якше багно. Розрізнені сліди позаду вкривало листя, обриси зникали; навіть зрушена земля скочувалася вниз і змішувалася з давнім безладом.

Коли повернулася до краю найбільш затоптаного місця, запах лісу вже змінився.

Багато разів протоптана стежка лишалася там, але наче належала комусь іншому. Я підійшла збоку, ставила ноги в давніші відбитки, накладаючи свій напрямок на сліди тих, хто пройшов раніше й пізніше, щоб їх було не розібрати.

Наближаючись до входу на схил, зробила ще один обхід: не впритул до входу, але й не надто далеко.

Далі схил раптово просів, під деревами притулилася темна низина.

Пройшов лісовий вітер, легко ворухнув мох і листя.

Тепер уже не розрізнити, де я прийшла, а де відступила.

Якщо підуть слідами, щонайбільше двічі обшукають місце біля входу, а тоді поспішать углиб: ніхто не хоче повернутися з порожніми руками, кожен боїться відстати від товаришів.

Ще за два-три кроки крізь негусті тіні дерев уже виднів куточок входу на схил.

Коли вітер трохи повертав, долинав навіть глухий стук держаків списів об землю перед помостом. Рівні, відлічувані удари дозволяли визначити відстань.

Тут лісовий ґрунт раптом знижувався.

Не обрив, лише земля ставала на цунь м’якшою. Біля підніжжя лежав повалений стовбур; вивернуте коріння підняло землю й утворило неглибоку западину. Дощ утрамбував ґрунт, по краях накопичилося гниле листя різних темних і світлих відтінків. Ніби тут багато ходили, але ніхто надовго не лишався.

Тут я спинилася.

Присіла й обухом короткої сокири розсунула мокре листя. Земля забруднила суглоби пальців, холод проник між ними. Я прибрала кілька випнутих камінців, вирівняла дно, лише трохи підправивши природну форму, щоб можна було залягти, а плечі й спина опинилися нижче краю.

Ще кілька разів тихо покопала обухом; мокра земля поглинула весь звук. Ґрунт був пухкий і слизький. Я притисла розсипану землю до внутрішньої стінки, краї природно закруглилися, наче їх роками обмивав дощ.

Пальці, намацуючи в багні, торкнулися порожнистого трав’яного стебла завтовшки з мізинець. Довгі міжвузля, пружні порожні стінки, які й після дощу не так легко тріскають: найкраще для повітря.

Я відламала приблизно чі, видалила вузлові перегородки, щоб порожнина стала наскрізною, й лезом зішкребла зовнішнє багно та дрібний пушок. Приклала до губ, подмухала: повітря йшло вільно, майже беззвучно.

Зовнішній кінець трохи нахилила вниз від води, обмазала землею, обгорнула крихтами моху й надщипнула кілька дрібних рисок, щоб колір злився з довколишнім перегноєм, лишивши отвір для повітря.

Потім навскіс закопала стебло між стінкою ямки й поваленим деревом, сховала під тінню сухого листя, лишивши вузький отвір назустріч вітрові. На зроблену людиною річ не схоже.

Цього досить.

Біля стовбура я підібрала кілька цілих листків і кілька грудочок мокрого моху, поклала під рукою. Жилки листя були слизькі, мох тримав воду, яка просочувалася від стискання.

Ямка готова. Я лягла на бік, спиною до стінки; холод проник уздовж хребта. Коліна трохи зігнула, торбу притисла до грудей; ручний арбалет, гнучкий батіг і коротка сокира лежали так, щоб до всього дістати рукою.

Край ямки виявився значно твердішим, ніж гадала. Коріння в землі боляче впиралося в лопатку; тонкий корінь зачепив кісточку, і від найменшого руху натягувалося сухожилля гомілки.

Я поволі підлаштувала позу, наважуючись рухатися лише на волосину, щоб не обсипати землю й не виказати себе звуком.

Вдих — видих.

Стебло повертало лише тонкий, вологий і глухий шурхіт.

Я накладала листя по одному: спершу прикрила плечі й шию, потім бік обличчя, насамкінець закрила й останню світлу щілину. Пальцями набрала кілька жмень пухкої землі й легко присипала, не відрізняючи кольору від довкілля.

Ззовні здавалося, що біля поваленого дерева просто побільшало зворушеного вітром гнилого листя, нашарованого й начебто ніким не займаного.

Повітря в ямці враз стало задушливим. Запах сирої землі прилип до носа, змішуючись із пліснявою кількох дощових ночей. Дихання проходило крізь стебло, у грудях тупо боліло, наче невидима рука притискала їх.

Я торкнулася пакунка ліків на грудях і провела рукою по тятиві. Пальці відчули: натяг надійний, усе готове до дії.

Світло над головою роздробили шари листя, пробивалося лише кілька темних відблисків. Вітер проходив під стовбуром, закручував холодну вологу. Із тріщин кори сочилася вода й капала вздовж коріння тонко, як павутинка, та зблизька кожна крапля звучала у вухах.

Цієї миті лісова земля зімкнулася наді мною.

Я заплющила очі, стишила дихання до межі й приборкала кожен найдрібніший рух тіла.

Подих ковзав біля щоки, просочувався в щілини між листям і коренями, а мокра земля потроху його ковтала. Грудна клітка рухалася майже непомітно, навіть легке тертя одягу ховав вітер.

Подумки я рахувала: від оголошення наказу минуло вже чимало часу.

Слуги старанно шукатимуть сліди, але більшість керуватиметься миттєвим запалом. Справді стерегтися треба кількох бувалих людей зі стійкою ходою й гострим оком. Та саме вони найменше захочуть затримуватися біля входу: поспішатимуть углиб, боячись упустити заслугу.

Я не вважала себе слабкою в бою й не обов’язково програла б у сутичці. Але чи є серед слуг справжні майстри, не знала.

Задля безпеки спершу краще сховатися. Не чіпають мене — не чіпаю їх. І першою починати вбивства не хочу.

Це місце, мабуть, обминуть, але до входу лише сто кроків. Якщо хтось шукатиме ретельно, я можу не дочекатися наказу про завершення.

Така відстань водночас найнебезпечніша й найбезпечніша.

Залишалося тільки чекати.

У цьому схиловому лісі наближалися не лише кроки слуг із тесаками.

А ще — напрямок вітру, запах і сонце, що схилятиметься на захід.

Щойно вдарить полуденний барабан, вони ввійдуть.

Мені лишалося дочекатися барабана, а потім побачити, хто першим не витримає.