Розділ 23. Прохання в жалобному вбранні

«Володар хоче взяти участь у Полюванні під палацовими вежами?» — спитав Янь Юй, стоячи до мене спиною із закладеними за нею руками.

Крізь щілину завіси тягнуло вітром; тінь свічки видовжилася. Знадвору соснові голки терлися одна об одну, різко й чисто шелестіли, звук за звуком прориваючи ніч. Вітер уже розгулявся й тільки дужчав.

Я стояла в його кімнаті.

На ньому було темно-сіре повсякденне вбрання з бездоганно рівними складками. Я ж іще не зняла простого жалобного одягу; грубі мотузки на плечах боляче натирали шкіру.

На стіні висів меч. Старі піхви трохи потріскалися, але його блиск не постарів.

Я глянула на нього, і серце стиснулося. Я думала вбити Янь Юя… Та знала: він лише простягнув батькову руку ще далі.

Не обертаючись, він сказав: «Щоразу, коли починається Полювання, живим дозволено повернутися лише одному. Якщо володар піде, дев’ять шансів із десяти — смерть».

«Тим більше йти маю я», — відповіла я.

Він наполовину повернувся й поглянув: «Сам володар?»

«Це вбрання я ношу за Си Їн і Си Цюе». Я підняла білий край рукава. «Знаю, ти не усуваєш мене власноруч, бо не хочеш дати людям привід проти себе й накликати ганьбу. Але й я не бажаю самотужки животіти далі».

Він трохи відвів погляд, лишаючись незворушним: «Таємницю володаревого тіла я збережу. Мій сумнів — чи зможе володар нести тягар цілої держави».

Я зустріла його погляд: «Саме це й хочу довести: я не поступаюся чоловікам».

Він пильно дивився на мене, голос став тихішим: «Володар ставить власне життя, щоб вирішити за мене?»

«Не заради тебе. Заради себе й Лінчуаню». Я вкарбовувала кожне слово.

«Наш імператорський рід і так порідшав. Якщо не пустити мене на Полювання через мою стать, кого б цього року не послали замість мене, це лише ще більше послабить рід. Якщо я загину на мисливському полі, одним приводом для пересудів стане менше. Якщо повернуся живою, то навіть той, хто згодом викриє мою таємницю, вже не так легко скаже, що я нездатна правити».

«Ти не вбиваєш мене, не повертаєш печатки й сам не сідаєш на престол. З часом при дворі неодмінно заговорять: чи маєш ти регентувати, чи маю я правити. Уми самі прийдуть у сум’яття. Сьогодні тобі важко обрати, бо кожен шлях тяжкий».

«Тоді я розв’яжу цю трудність за тебе: або забери моє життя зараз, або пусти мене на Полювання під палацовими вежами. Обидва шляхи можуть зупинити безлад».

У кімнаті запала тиша; чулося лише, як край завіси торкається дерев’яних ґрат. Його пальці за спиною ворухнулися, наче він рахував подихи.

Я додала ще твердіше: «Подальше зволікання тільки перетворить вагання на розкол. Рішення, якого ти не хочеш приймати, прийму я».

Він поволі спитав: «Невже володар справді вважає, що одне Полювання змусить людей замовкнути?»

«Людям не обов’язково мовчати; правота має стояти прямо». Я витримала його погляд. «Що довше зволікати, то більше пліток. Спершу зробімо найтяжчий крок. Що буде далі — знає небо».

Я вклонилася, склавши руки: «Маю два прохання».

Він кивнув.

«Перше: батьки Си Їн і Си Цюе померли давно, у Сиси в них не лишилося рідних. Вони були зі мною від самого дитинства».

«Прошу послати людей по їхні тіла й поховати в тому бічному дворі, де я жила малою. Під старим в’язом: там переплетене коріння, тепла земля, тихий вітер. Прошу закрити той двір для нових мешканців і доручити палацовим слугам регулярно доглядати та впорядковувати могили й приносити поминальні дари».

«Вони багато років були поруч. Нехай спочинуть у знайомій землі».

Він трохи помовчав і вимовив лише: «Добре».

«Друге: прошу зберегти життя Хейбаю, Си Яо та Си Юе». Я чітко вимовляла кожне слово. «Полювання — велика справа. Поруч потрібні надійні й здібні люди: по-перше, ті, хто знає мене та звичаї й може владнати справи; по-друге, ті, хто захистить мене в дорозі».

«Якщо зі мною щось станеться в дорозі, Лінчуань уже не встигне послати іншу людину. Династія Янь зажадає відповіді, і постраждає держава. Убивство цих людей не дасть користі, лише породить чутки».

Він мовчав.

Я натиснула ще трохи: «Якщо хочеш показати силу, покінчи з ними разом зі мною просто зараз. Якщо не вбиваєш, дозволь мені обрати супутників і вирушити до Янь».

Крізь дверну щілину прослизнув вітер; жалобна стрічка майнула. Мені було холодно, але ясність думок була гостріша за холод.

Я не могла залишити їх у Лінчуані. Якщо Янь Юй скористається моїм від’їздом і знов ударить, Си Яо, Си Юе та Хейбаю вже нікуди буде відступити.

Тому їх треба було вивести звідси. На словах — задля спокою при дворі, насправді — щоб урятувати їм життя.

Я додала ще одне речення, холодно, наче віддавала наказ і визначала їхню подальшу долю: «У дорозі до Янь мені потрібні перевірені руки. Замінити їх нічим».

За довгий час він відвів очі й рівно, спокійно сказав: «Прохання про життя почуто».

Я склала руки: «Дякую».

Раптом він спитав: «Володар ненавидить мене?»

«Я ненавиджу той меч». Я поглянула на стіну й знов відвела очі. «А ти лише тримаєш його. Батько помер, і мені нікому висловити образу. Краще діяти, ніж ненавидіти».

Він завмер на один подих, наче втиснув щось важке ще глибше в серце, і тихо промовив: «Іди».

Я відповіла й попросила дозволу піти.

Коли підійняла завісу, краєм ока побачила короткий зблиск меча. Серце знов стиснулося, а тоді відпустило.

Повернувшись до резиденції, я застала ще глибшу ніч. Вітер стискав полум’я лампи в крихітну цятку.

Я стояла на порозі й знову подумки виміряла дорогу: старий бічний двір, велике дерево посередині. Коли Си Їн і Си Цюе повернуть туди, вони спочинуть під в’язом, коріння обів’є домовини, у всі пори року приходитиме вітер.

Спочатку я пішла до комори.

Хейбай і далі лежав на ліжку, дихав тихо й рівно. Си Яо та Си Юе ще не повернулися. У кімнаті горіла лише маленька лампа; світло то підіймалося, то спадало, і його профіль здавався ще худішим.

Я підсунула гарячу воду, змінила чисту марлю, притиснула синяк між бровами, який іще не зійшов. Під пальцями раптом озвалася невимовна гіркота в грудях. Стільки всього я ще не спитала.

«Прокидайся швидше», — тихо сказала я. «Я маю багато питань. І ще багато справ хочу зробити разом із тобою».

Ґніт тріснув і стиснувся. Я вже збиралася долити трохи олії, коли раптом вії Хейбая легко ворухнулися, мов ніжне листя від вітру. Повіки ледь піднялися вузькою щілиною.

Я затамувала подих. У тій щілинці впала крапка лампового світла.