Розділ 45. Зворотний вітер земного горла

Ближче до середини мілина почала підвищуватися. Кам’яні гребені з рівних ставали похилими, щілини між уламками густішали, земля часто провалювалася.

Нога Цзянь Цунчжи ковзнула, він раптово просів, загрузнувши до коліна. Перелякано вдихнув, обличчя стало білим як полотно.

Дунфан Юй нахилився схопити його, дуже швидко й без вагань. Ланцюг на нозі блиснув і ледь затремтів під магнітною тягою, моторошно, наче знизу його смикала чиясь рука.

Я поспіхом теж ухопила свій ланцюг, допомагаючи втримати рівновагу. Дунфан Юй схопив Цзянь Цунчжи за руку, Але Ї підтримав із другого боку, і вдвох вони витягли його назад на камінь.

Дунфан Юй насупився й низько сказав: «Погано. Порожнє горло».

Я підняла очі, оглядаючи мілину: «Підземні порожнини з’єднані, повітря блукає безладно. Якщо крок нетвердий і каміння осиплеться, потік усмокче назад. У кращому разі загрузнеш до коліна, у гіршому — впадеш на смерть».

Земля пекла, та під ногами було то холодно, то гаряче, немов унизу повільно текло повітря. Воно застоювалося між кам’яними порожнинами, не розсіюючись і не вщухаючи. Звук потрапляв туди й зникав, наче його потай ковтали незліченні горлянки. Якби людина впала всередину, той подих висмоктав би навіть душу.

Подих тяжчав, місцевість дедалі більше нахилялася. Вітрова ерозія й обвали разом тиснули на пласти, прорізаючи глибокі жолоби. Проступала мережа порожніх горлянок, схожа на оголені кістки.

Кістяні жолоби перетиналися навсібіч, глибокі й густі, мов розкриті ребра велетенського звіра. Проходи між ними були вузькі, лише на одну людину. Доводилося йти боком, притискаючись до стіни; кам’яні вістря підступали впритул, і від найменшого дотику шкіряні обладунки розрізалися.

Світло било просто згори, сліпучо-біле; на людях майже не лишалося тіней. Під ступнями відчувалася порожнеча, наче ми пливли, ступаючи тисячами шарів тонких лез.

Попереду шлях різко ламався. У серці мілини кам’яну поверхню наче перевернула якась велетенська сила, тріщини перетинали її навхрест. У кожній ховалося слабке світло, блідо-сіре, майже біле, що мерехтіло на сонці.

Янь Сім ішов позаду й тихо запитав: «Чуєте?»

Навколо й далі була мертва тиша. Лише його слова каміння обрізало до дуже короткого уривка. Щойно він згас, під мілиною наче заворушилося повітря: пил повільно піднявся зі щілин і так само повільно опустився.

Цзянь Цунчжи озирнувся вгору й дуже тихо сказав: «Але ж у небі… немає вітру».

Дунфан Юй нахилився, поклав долоню на землю й ледь насупився: «Унизу є повітря».

Я теж присіла. Камінь досі був гарячий, із глибини потай просочувався потік.

Я підняла голову й тихо сказала: «Це вітер».

Шум вітру йшов не з неба, а з-під ніг. Пил рухався навпаки, кільця ледь тремтіли. У небі не було й тіні вітру, та з надр наче здіймалося повітря.

Але Ї насупився: «Під ногами?»

«Вітер унизу», — Дунфан Юй випростався, не змінившись на обличчі. «Замкнений тут».

Ми не пройшли й ста кроків, як попереду в кам’яній щілині раптом з’явився темний відблиск.

Спершу я подумала, що це відблиск скелі. Лише зблизька побачила залізний шолом. Його край увійшов у камінь, наполовину схований сіро-білими уламками; залізо зблякло, світло текло обводом.

Але Ї простягнув руку, кінчиками пальців легко провів по краю. Метал укривав тонкий пил. У мить дотику шолом тихо загудів, наче відлуння з самої серцевини землі.

Людина під ним давно висохла, шкіра кольором не відрізнялася від каменю. Голова схилилася на північ, наче дослухалася до підземного дихання.

Цзянь Цунчжи стояв збоку, губи ворушилися. Голос був майже нечутним: «Вони… всі тут загинули?»

Дунфан Юй вдивлявся в шолом, міцно стиснувши губи, й тихо сказав: «Людина-підношення».

Тіло стояло навколішки, припавши до землі. Вітер висушив його до шкіри й кісток. Вітер сюди не доходив, а все ж наче забрав половину людини. Руки тяглися вперед, край шолома міцно зчепився з каменем. Під мілиною дихання стало важчим; потік здіймав пил, той зависав біля шолома й опадав.

Я повернула голову й побачила попереду ще кілька тіл, наполовину втиснутих у кістяні жолоби. Пози були різні, та всі дивилися на північ, із піднятими руками й вигнутими назад спинами, наче невидима сила повільно тягла їх до земної серцевини.

Під сонцем залізні шоломи й камінь мілини злилися в одне.

Я тихо сказала: «Вітер ув’язнений під землею, а вони ув’язнені у вітрі».

Обличчя Але Ї ледь змінилося. Він розтулив губи, ще не встигнувши зімкнути, як ланцюг біля ніг тихо здригнувся.

Я опустила очі. Пил на ланках тремтів дедалі швидше. Ланцюг, що з’єднував мене з Дунфан Юєм, увесь здригався.

Він підняв руку, брови різко зійшлися. Низько сказав: «Земний подих збирається. Вітер ось-ось поверне назад».

Сіро-білий камінь досі мовчав, та під ступнями відчувалася сила, що рухалася. Вона не тягла в один бік, а обвивала щиколотки, стискаючись коло за колом.

Треба було обійти, але Янь Сім раптом зупинився, й очі його спалахнули.

Попереду між камінням лишилася мисливська торба. Шкіряний мішечок наполовину загруз в уламках, кільце ременя зламалося, відбиваючи крихту золотого світла.

Він не вагався й швидко пішов уперед, наче той блиск зачепив його погляд гачком.

Раптом із надр долинуло низьке тремтіння. Кайдани спершу тихо дзенькнули, потім затрусилися дедалі швидше. Гул здавався далеким, а не близьким. Він просочувався зі щілин шоломів людей-підношень і знову всмоктувався землею, наче зворотний свист.

Дунфан Юй підняв очі й коротко крикнув: «Назад!»

Кам’яний пласт під ногами раптом розсунувся. Сіро-білі уламки провалилися вихором. Янь Сім не встиг ухилитися: його втягнуло до половини тіла.

Я мимоволі кинулася вперед і схопила його. Ланки шалено тремтіли між ногами, з тріщин вихлюпнулося повітря, змішавшись із розпеченою поверхнею, водночас гаряче й холодне.

Дунфан Юй нахилився допомогти; ланцюг п’яти кроків витягнувся в пряму лінію.

Але Ї теж кинувся вперед, однією рукою обхопив мене ззаду за плече, другою потягнувся до Янь Сім. Ноги прокреслили сірий слід.

Янь Шість і Янь Дев’ять підбігли слідом, ухопивши Але Ї та Дунфан Юя за руки. Янь Два позаду всією силою притискав ланцюг.

Цзянь Цунчжи твердо став, з’єднав пальці обох рук і спрямував ци вздовж кайданів до землі. Низько вигукнув: «Тримайся!»

Тремтіння під ногами трохи вщухло.

«Не рухайся!» — тихо крикнула я.

Пальці Янь Сім уп’ялися мені в кісточку зап’ястка, обличчя побіліло до сірого. Камінь осідав, і шум повітря під ногами раптом став звуком усмоктування.

Тієї миті вітер набув форми: пил, кам’яні крихти й повітря разом закрутило вниз.

Дунфан Юй тихо сказав: «Порожнє горло обвалюється».

Я стиснула зуби й різко смикнула назад. Звук розірваного потоку був схожий на тріск тканини.

Щойно Янь Сім опинився нагорі, каміння під ним остаточно провалилося. З отвору вдарив вітер, здійнявши хмару білого пилу.

Він двічі судомно вдихнув. На тілі було кілька кривавих розрізів, кров розтікалася по пилу. Хрипко сказав: «Я… зі мною все гаразд…»

Не встиг договорити, як зі схилу зісковзнув уламок, спричинивши ланцюговий обвал.

Він утратив рівновагу, потік підкинув його на пів кроку. Раптом знову виникла сила зворотного всмоктування, наче тягло з самої серцевини землі.

Я простягнула руку, та торкнулася лише смуги сірого світла.

Один ковток вітру — і Янь Сім зник. Повітря застигло, пил осів. Той самий вітер забрав і людський голос, що щойно звучав.

Дунфан Юй підняв голову, кадик ледь ворухнувся, обличчя стало похмурим і холодним. Лише через довгу мить він тихо сказав: «Ходімо».

Цзянь Цунчжи на хвилину опустив очі: «Подих розсіявся. Його всмоктала земля».

Але Ї помовчав, у горлі стиснулося: «Надто швидко пішов».

Дунфан Юй тихо відгукнувся: «Все ж краще, ніж довго помирати…»

Більше ніхто нічого не сказав.

Мілина дедалі крутіше нахилялася, пласти силоміць розривало на жолоби. Вітер досі кружляв під землею, тихий, мов марення.

За кілька десятків кроків під одним зі слуг Але Ї тріснув камінь. Людина впала в кістяний жолоб.

Але Ї обернувся, кинувся вперед, простягнув обидві руки й нічого не схопив.

Він застиг, долоні були повні піску. Лише згодом хрипко промовив: «Ходімо».

Дунфан Юй ковзнув поглядом по проваллю й рівно сказав: «Не озирайтеся».

Шум вітру наростав, але не біля вух, а глибоко під ногами.

Потік усмоктував пил, залізні шоломи в серці мілини шалено тремтіли. Тіла вже зникли.

То був не вітер. То задихалася земля.

Цзянь Цунчжи мимоволі вигукнув: «Земний подих повертає назад!»

Дунфан Юй закричав: «Швидше! Коли вітер повертається, порожні горла легко обвалюються!»

Ми поспішили, кайдани гриміли. Земля під ногами безперервно тремтіла, немов у темряві билося серце велетенського звіра.

Під землею вирувала залізна сила. Земна тяга натягувала ланцюги до межі, кожен крок вимагав усіх сил.

Піт стікав шиєю, подих обпікав. Ніхто не наважувався бодай на мить зупинитися. У серці мілини підіймався пиловий туман, змішаний із залізним випаром; світло розтиналося на білі уламки.

Я озирнулася: сіро-біла поверхня швидко просідала.

Але Ї ішов найпершим. Я почула його тихий вигук: «Ще трохи дороги — і житимемо!»

Ніхто не відповів, усі лише рятувалися вперед. Уламки під ногами були гострі, мисливське взуття давно протерлося наскрізь. Кам’яні леза кололи крізь підошви, кожен крок болів.

У слуг взуття було ще тоншим. Із підошов ніг сочилася кров, на камені лишалися низки темно-червоних слідів. Та ніхто не зупинявся.

Вітер тиснув у спину, несучи жар і запах заліза з кров’ю. Ланцюги билися один об одного, пил забивав горло, з кожним вдихом рот наповнювався піском.

Скельні стіни зблизилися. Ми бігли, обтираючи камінь, поранили плечі й лікті. Одяг геть подерся, краї розсипалися нитками, що безладно тріпотіли на вітрі.

Янь Шість ішов попереду, прокладаючи шлях плечем; Янь Дев’ять позаду кілька разів затулив мене рукою від виступів кам’яних кісток. Коли вістря стирчали впоперек, вони натикалися на них раніше за мене.

На моєму червоному вбранні з’явилося кілька розрізів, краї потемніли від червоного. Уже не розрізнити було, чи то колір крові, чи тканини.

Невідомо, скільки минуло часу, та сіро-біла картина нарешті змінилася. Попереду уламки ставали нижчими, у сірому світлі проступили тіні лісу. Життя ще було.

Я зупинилася. У грудях відчувалася порожнеча, гудіння у вухах іще не вщухло.

Озирнулася на мертву мілину. Небо й земля були сіро-безмежними, земний подих занурився в надра.

Крайня сила вітру зветься зламом; після зламу приходить кінець. Кінець стає порожнечею, а порожнеча творить цюе — проріз.

Злам — крайня межа руху.

Кінець — крайня межа спочинку.

Порожнеча — крайня межа форми.

Цюе — обернення самої межі.

Цюе — рубіж, де вітер зупинився, а подих триває. На вигляд це нестача, насправді — прохід. Там, де обривається один подих, народжуються незліченні потоки ци.

Злам є межею, кінець — зупинкою, порожнеча — спочинком, цюе — продовженням.

【Додаткові відомості】

У сьомому сувої «Географічного опису Юньцюе» записано:

На схід від Юньцюе, більш ніж за двадцять лі від міста, на сотню лі простягається праліс. Гори оточують його кільцями, туман не вщухає ні вдень, ні вночі. Земля близька до моря, тому повітря вологе. Морський вітер приходить сюди з південного сходу й довго не відходить. У глибині лісу земні жили переплетені; пласти містять багато заліза й гнейсу, здатних притягувати земне ци. Ліс зламаного вітру лежить зовні й становить крайню силу вітрових жил; Мілина скісних кісток лежить усередині й становить їхній кінець.

Колись тут з’єднувалися високі пагорби. Морський вітер довго їх роз’їдав, зняв верхню оболонку, і назовні лишилися тільки залізисті скелі. Згодом земні жили перевернулися, пояси порід змістилися й розірвалися, їнь і ян відштовхнулися. Відтоді синань утрачає напрямок, повітряні потоки йдуть навскіс, голос вітру цілком затихає. Гірське кільце замикає повітря: воно входить, але не виходить. Удень палить, уночі морозить; сили їнь і ян урівноважені, вітрові ніде народитися.

Удень тут жар, уночі холод; відбите світло різке, скелі сіро-білі, наче кістки. Дощ стає терпким, корінню трав важко закріпитися. Скелі не накопичують ґрунту, земля не тримає води, і з часом життєва сила цілком зникає. Коли людина йде цим місцем, звук входить і відразу гасне; земний подих відлунює, наче повертається в горло.

У серці мілини багато провалів, під ними рухається повітря, холод і жар вторгаються одне в одного. Приховане підземне дихання наче пульсує. Подорожній часом відчуває легке тремтіння під ногами, немов унизу щось усмоктує. Кажуть, вітер ув’язнений унизу, земний подих не розсіюється й із часом утворює «порожні горла». Коли потік повертає назад, він затягує; хто впаде, той загине.

Ліс зламаного вітру — крайня сила вітру; Мілина скісних кісток — його кінець. На крайній межі рух обривається, у кінці спочинок стає порожнечею. Вітер зупиняється, звук гасне, дерева й трави не існують. Коли вітер ламається, постають кістки; коли кістки постають, утворюється мілина.

Це місце не смерть, а крайня межа смерті. Вітер замовкає не в небі, а в землі; ци обривається не в подиху, а в звуці. Тому й назва — Мілина скісних кісток.

Заувага: рельєф Юньцюе утворює замкнені кільця. Згущений подих стає лісом, зламаний вітер — мілиною. Причини цього — взаємне відштовхування їнь і ян, перекриті повітряні шляхи, нерівномірність світла й тепла. Видимий образ: «Вітер затих, та форма лишилася; кістки білі, та подих урвався».