Розділ 63. Один удар сокири обриває життя

Ніч глибшала.

Гроза щойно минула, залишковий грім іще котився між гірськими гребенями. Лісова земля промокла наскрізь, рідке багно просочило гниле листя, кожен крок липнув і ковзав.

Тонкий туман піднімався знизу, повз стовбурами й поваленими деревами, наче сіра мокра холодна завіса.

Вітер невідомо коли стих, лишився тільки дрібний уривчастий спів нічних комах.

Цзянь Цунчжи ще вранці помітив старе дуплисте дерево.

Серцевина давно згнила, більша частина стовбура всередині була порожня. Округлий отвір наполовину прикривали товстий мох і низькі сухі гілки з ліанами. Ззовні — лише давній деревний шрам.

Перед тим як залізти, він здер поруч кілька шматків старої кори, натягав сухих ліан і гнилого листя, щільніше затулив отвір. Здалеку здавалося, що дупло природно обвалилося, додавши ще один шар руйнування від років.

На дні лежало гниле листя й м’яка трухлява тирса, волога невиразно сочилася вздовж стінок.

Вхід був вузький. Якби він не був такий худий, інший, можливо, й не протиснувся б. Він утиснувся всередину, не міг випростати ноги, мусив скрутитися, ледве сховавши тіло.

Щойно почалося Зворотне полювання, він розсунув мох, гілки й ліани, заліз усередину, притис торбу до живота. Плечі й спина вперлися в труху, коліна — в груди; навіть дихати глибоко не смів.

Зовні хвилями проходили кроки, зрідка брязкали тесаки. Тиху лайку притискали в горлі, і від того вона ставала злішою.

Він слухав, як звуки віддаляються й знову наближаються, наче вовки раз у раз кружляють навколо здобичі.

Не смів ворухнутися.

Навіть ковтнути не смів.

У серцевині дерева було задушливо й мокро, труха липла до обличчя. Позив до сечовипускання зростав, наче тупе лезо впиралося в низ живота й раз у раз тиснуло вгору. Цзянь Цунчжи терпів до почервоніння очей, горло стиснулося, пальці вп’ялися в гниле дерево.

Подумки повторював: ще трохи… ще трохи… ще… трохи…

Терпів, доки нічний холод проник у кістки, і нарешті більше не зміг.

Сеча тонко закапала по трусі. Хоч дупло було закрите, нічна тиша безмірно посилила звук.

Саме тоді хтось був поруч.

Кроки спинилися.

«…Що це?» За деревом наблизилася постать, тесак тихо брязнув у лісі.

Він обійшов кілька старих дерев і тихо покликав: «Сюди. Допоможи подивитися».

Товариш відразу відгукнувся. Один за одним вони перевіряли стовбури й дупла, розсували мох та сухі гілки, тикали вістрям у підозрілі місця.

Дві пари кроків наближалися саме до цього старого дерева.

У тісному дуплі Цзянь Цунчжи стиснувся до тремтіння. Він знав: більше не сховається.

Зціпив зуби, вперся обома руками в стінки й одним поривом, наче звір із клітки, розтрощив заслін із кори та ліан, вивалився й покотився. Гілля зашуміло, гниле листя біля входу здійнялося хмарою.

Він, заточуючись, підвівся й без оглядки побіг до Помосту заслуг.

У голові лишилася одна думка: тікати краєм схилового лісу, протриматися до наказу зупинити Полювання — тоді виживе.

Гілки били по обличчю, багняна вода заливала чоботи. Хода стала непевною, та сповільнитися хоч на крок він не смів.

Людина зовні спершу застигла, потім вибухнула лайкою: «От сучий… Тут він!»

«Людина! Туди побіг!» Голос різко підскочив і розлетівся нічним лісом із неприхованим захватом.

Двоє слуг підняли тесаки й кинулися слідом. Під ногами ламалося сухе гілля, шум наближався хвилею.

«Не дайте втекти!» — кричав один на бігу.

Другий важко дихав і хрипів: «Уб’ємо — звільнимося від договору! Швидше!»

Біг тривав довго.

Легені Цзянь Цунчжи палали, подих дер горло до болю. Ноги стали такі м’які, що не піднімалися, підошви ковзали в багні, коліна раз у раз билися об каміння й коріння, німіли від болю.

Позаду раптом стиснулося повітря — бух!

Сильний удар ногою в поперек занімів хребет. Він упав уперед, обличчям важко вгатив у мокре багно; рот наповнився землею й кров’ю, зуби вдарилися з нестерпним ниючим болем.

«Рятуйте! Не вбивайте мене!»

«Не вбивайте… Не вбивайте!»

Він силкувався повзти, багно заливало рот, слова ламалися від кашлю: «Ря… рятуйте!»

Плач остаточно зірвався, голос став пронизливим і тремким. Сльози й слиз розмазалися по обличчю, кожне слово виходило з горла з мокрим липким схлипом.

Двоє слуг навалилися. Один коліном міцно притис плече, здійнявши бризки; другий високо підняв тесак. Лезо холодно зблиснуло білим у темряві, освітивши зуби жорстокої усмішки.

Тієї миті, коли вістря пішло вниз,

Цзянь Цунчжи інстинктивно підняв ліву руку й навмання затулив голову та обличчя наручним щитом.

Міцно заплющив очі.

Свист! Свист!

Арбалетні болти розітнули повітря.

Перший влучив просто в зап’ясток того, хто підняв тесак. Кістка сухо тріснула, зброя з брязкотом упала. Він глухо застогнав, відступив, схопив древко й різко вирвав. Болт вийшов із кров’ю, забризкав обличчя Цзянь Цунчжи.

Другий увійшов у гомілку іншого, оперення сховалося в плоті, кров потекла холошею. Нога підігнулася, він упав навколішки, сипло хапаючи повітря від болю й уривчасто лаючись.

Я хотіла тихо пролежати всю ніч, не втручатися.

Але той плач різав слух, розривав серце відчаєм і нагадав темряву, в якій померли Си Їн і Си Цюе. Їхні голоси ковтало частина за частиною; хай як кличеш, уже ніхто не відповість.

Серце стиснулося, і я все-таки вийшла.

Цзянь Цунчжи панічно підхопився й кинувся за мою спину. Пальці вп’ялися в одяг, суглоби збіліли. Він часто дихав, крадькома дивився на слуг з-за моєї ноги; серед страху світилася крихта щасливого полегшення.

Я глянула на тих двох і низько сказала: «Я вас не вбиватиму. Ідіть».

Груди одного ходили від важкого дихання, страх у погляді змінився злістю. Кров капала із зап’ястка й ляскала по гнилому листю.

Вони перезирнулися. Помилування так близько — хто відмовиться? Терплячи біль, нахилилися по зброю, кривавими руками стиснули руків’я. Обличчя сіпалися, але вони кинулися знову.

Я відхилилася вбік і вдарила ногою. Підошва влучила найближчому просто в груди, глухо гупнуло, він упав назад, переламавши кілька сухих гілок.

Відразу змахнув гнучкий батіг. Різко ляснув, обкрутив зап’ясток другого зі зброєю; кістки здригнулися, тесак вилетів із руки й зник у далеких кущах.

Обоє, втративши зброю, скрутилися на землі від болю й важко дихали.

Я сховала батіг у рукав і холодно сказала: «Геть».

Вони не наважилися пробувати ще раз. Підвелися, підтримуючи одне одного, й, заточуючись, відступили в тіні. Нічний туман швидко ковтнув безладні кроки, лишилися далекі невиразні лайки й стогони.

Цзянь Цунчжи стискався за моєю спиною й не смів озватися.

Досі обіймав мою ногу, безсило тремтячи, мов останній листок на вітрі.

Я опустила на нього очі: «Відпусти. Вставай».

Лише тоді він поволі розтиснув руки й піднявся напівзігнутим. Пальці ще тремтіли, він раз у раз озирався туди, куди пішли двоє, не оговтавшись від жаху.

Я тихо зітхнула й уже хотіла повести його до іншої тимчасової схованки,

коли позаду різко свиснуло повітря. Відчувши небезпеку, я інстинктивно скрутилася, ухиляючись.

Не встигла відійти цілком: тесак розрізав ліву руку, рукав луснув, швидко виступила нитка крові. Рана неглибока, але пекла, наче торкнулося розжарене залізо; гарячий біль миттєво розбігся вздовж руки.

Я обернулася. Янь Три.

Він був блідий, усе ще тримав тесак, вістря безладно тремтіло.

Побачивши, як я обертаюся, він поспіхом упав навколішки, кинув зброю й забив поклони: «Пробачте, господарю! Пробачте, пробачте! Надто темно, я… я не розгледів, що це ви!»

Я насупилася й притисла рану. Кров виходила між пальцями, тепло стікало по зап’ястку, але з самого серця вже підіймався холод.

Чоло Янь Три гупало об землю, голос тремтів, лоб швидко вкрився багном.

«Гаразд, уставай», — сказала я.

Коли він підводився, руки ще тремтіли, але ноги тихо змінили місце, наче він поправляв стійку. Я не надала цьому значення: ніч глибока, люди виснажені, він перелякався.

Наступної миті він різко схопив тесак і люто рубонув просто мені в шию збоку!

«Господарю, обережно!» Голос Янь Дев’ять пролунав із недалеких лісових тіней, квапливий і різкий, роздер ніч.

Я здригнулася, несвідомо вихопила з пояса коротку сокиру, розвернулася й у поспіху вдарила назад.

Лезо влучило йому просто в тім’я.

Пролунав вологий тріск, тупий і важкий, немов розкололи трухляве дерево й розбили щось невідновне.

Його очі різко розплющилися, з-під волосся ринула кров. Тіло застигло й упало пряме. Інерція потягла руків’я; моя долоня розтиснулася, сокира вирвалася й разом із ним ударила в багно.

Я заціпеніла.

У голові стало порожньо. Той глухий удар розбив усі думки, не лишив нічого, тільки гудіння у вухах відлунювало знову й знову.

Рука спорожніла.

Але досі тремтіла. Дрібне невпинне тремтіння бігло від зап’ястка до кінчиків пальців, немов безліч голок кололи під шкірою, безліч крижаних ниток тяглися із суглобів.

Я опустила очі на неї. Моторошно чужа.

Перед очима руків’я ще стирчало з багна, лезо застрягло в черепі, кров крапля за краплею стікала залізним краєм.

Суглоби поволі біліли, під шкірою проступали судини, але тепла не було зовсім.

Холод пішов назад від кінчиків пальців: спершу оніміння, потім мертва тиша.

Ця рука… більше не моя.

Я спробувала зігнути палець. Нічого, наче нічний ліс позичив шматок душі.

Вона висіла переді мною, у чужій крові, з чужою провиною, холодна й уже не з’єднана зі мною.

Руків’я лежало в багні, лезо, затиснуте кісткою, ледь тремтіло. Кров стікала краєм, по краплі падала в гниле листя, відгукуючись дрібними липкими звуками.

Нічний вітер пройшов, запах крові прилип до щік. Ударив у ніздрі, підступив до горла, завирував, але проковтнути його було неможливо.

Я стояла на місці й не могла рухатися.

Дивилася на тіло на землі, на коротку сокиру в черепі. Дихання завмерло, серце тремтіло до болю.

Це вперше я… власноруч убила людину.

«Ти… ти як?»

Несміливий голос Цзянь Цунчжи долинув ззаду, близький, майже біля вуха, але наче крізь товстий туман.

Лише тоді я опритомніла.

Горло стиснулося. Я змусила себе нахилитися, взяла руків’я обома руками й сильно потягла.

Виходячи з кістки, лезо на мить застрягло, потім винесло струмінь теплої крові. Вона стекла краєм, бризнула на кисті й між пальці.

Кілька крапель потрапили на щоку, запах підступив до носа й не відходив.

Я стояла, та ніби ступила в порожнечу.

Я не хотіла його вбивати.

У серці гостро кольнуло. Але він справді хотів убити мене.

Я опустила погляд на Янь Три. Очі досі відкриті, зіниці розширені, відбивали ніч, але світла в них уже не було.

Повернула голову туди, звідки біг Янь Дев’ять, потім глянула на Цзянь Цунчжи, який зіщулився на землі. Він тримався за край мого одягу, очі повні сліз, не міг повірити, що ще живий.

Я вивільнила ногу й тихо сказала: «Уставай. Час уже близько».

Цзянь Цунчжи тремтячи підвівся, ноги підломилися, він знову мало не впав навколішки. Я вхопила за комір і силоміць поставила рівно.

Прибрала коротку сокиру. Кров на лезі холола від нічного вітру, між пальцями злиплася й неприємно стягувала шкіру.

«Мовчи. І більше не бігай навмання», — тихо сказала я.

Він відчайдушно кивав, зуби цокотіли, але озватися не смів.

Я глибоко вдихнула й змусила себе знову звести арбалет. Що тугіше натягувалася тятива, то сильніше боліли подушечки пальців. Біль тверезив, біль був справжній.

Принаймні цієї миті я ще тримала зброю й тримала себе.

Біль піднімався від кінчиків пальців тонкою ниткою, потроху втягуючи майже розсипану душу назад у тіло, вкрите кривавим багном.

Знову залунали кроки. Цього разу важчі — так, що тиснули на серце, і скинути цю вагу було неможливо.

Ніч стала глибшою, туман прилягав до шкіри, усе було загнане в безвихідь.

Я знала: це моє перше вбивство.

І знала, що не останнє.