Розділ 50. Нікого не врятувати

У вітряного гребеня три небезпеки: уривчастий вітер, вузька спина й глибока тінь.

Перші дві можна оминути. Глибоку тінь — ні: вона сама обирає життя.

Що нижче, то вужчий темний гребінь. Потік навскіс нісся вздовж каменю, мов холодний подих, вичавлений із гірської щілини.

Се Уцзю й Ґу Сюньї були з’єднані ланцюгом у п’ять кроків. Троє слуг Се й четверо Ґу, які ще лишилися, ішли попереду й позаду; тут доводилося шикуватися в одну лінію.

Що далі спускався Се, то сильніше відчував недобре. Спершу — безпричинна тонка скалка, залишена вітром, потім тиск дедалі щільніший.

Він раптом спинився.

Ланцюг смикнув Ґу, той мало не наштовхнувся на нього й притиснув голос: «…Уцзю, що ти робиш?»

Се прислухався, ледь звів брови: «Не та дорога. Усі назад».

Наказ приголомшив передніх і задніх, усе змішалося. Хтось вигукнув: «Назад? Як тут повернутися?»

Се глянув у глибину, неспокій уже стискав груди: «Підемо далі — потрапимо в пастку».

Вітер раптом обірвався на пів такту. У цій застиглій миті двоє передніх слуг водночас спинилися.

Вони побачили: в кінці темного гребеня з кам’яного схилу поволі піднімається величезна тінь.

То був не звичайний гриф.

На схилі він здавався шматком чорного заліза, вбитим у кістку урвища. Плечове пір’я височіло, кістки були неприродно масивні.

Крила ще не розгорнулися, а тінь уже закривала половину проходу. Голова величезна, шия важко вигнута, край дзьоба відбиває у вихорах сіро-білий холод.

Камінь унизу втиснутий глибокими слідами, до них прилипли пір’я й уламки кісток; легкий подих розвіював усе дрібним порошком.

Він не рухався, наче слухав. Володар вітряного гребеня підняв голову.

Не кинувся — лише звів очі й ледь випростав шию. Цей малий рух ніби переламав повітря; у найближчого слуги одразу підкосилися ноги. Кінчики пір’я розсікли потік і притиснули його на весь загін.

Передній слуга миттю зблід. Не встиг відступити, як птах раптом розгорнув пів крила. Розколотий вітер ударив чоловіка в груди, мов величезний молот. Його викинуло за край, перекинуло в темне урвище; він устиг лише коротко, роздерто крикнути й беззвучно зник у глибині.

Другий злякано повернувся тікати, але зустрічний потік від складеного крила вхопив одяг на спині. Опора розсипалася, він упав на камінь. Ледве піднявся на пів цуня, як дзьоб розкрив горло, розпиливши кров. Навіть боротися не встиг: птах притиснув його крилом, і між травами глухо вибухнув тріск кісток.

Решта кинулася в паніку: бігли вперед і назад, падали, плакали, намагалися дертися вгору, але притискний вітер змушував ноги тремтіти.

Володар лише напівповернувся й провів кінчиком крила вздовж схилу. Кількох людей знесло, мов поперечним залізним лезом; тіла лишили криваві смуги.

Хтось щосили підводився, але птах наступив йому на спину. Кігті глибоко ввійшли в хребет із вологим твердим тріском. Людина одразу обм’якла, розчавлена на місці.

За кілька подихів слуги або загинули, або розбіглися. Перед птахом лишилися тільки Се й Ґу.

Ланцюг у п’ять кроків натягнувся прямою холодною смугою між ногами. У паніці потягнув кожного в інший бік, і обидва впали на камінь, не в змозі відразу підвестися.

Дихання Ґу зовсім збилося. Стара зміїна рана смикала; найменше зусилля вганяло біль, мов голки, між кістками. Він хотів відсунутися, але ланцюг не давав і пів кроку. Попереду велетенська тінь, збоку прірва — ніби його затиснули у вузькій кам’яній труні.

Спершу Се справді хотів його врятувати.

Схопив за руку, намагався потягти за себе, щоб перший удар прийняло бічне каміння. Ґу вчепився в його зап’ясток побілілими пальцями, наче в останній шматок дороги до життя.

Та коли Володар підняв голову, Се розгледів очі: порожні, без радості й гніву, тільки голод і мисливський розрахунок.

Він не переслідував. Він вибирав.

Хто слабший. Хто повільніший. Кого легше схопити.

І це був Ґу Сюньї.

Володар ступив. Величезна тінь точно лягла біля його ніг, дзьоб ледь розкрився на вітрі, показавши чорно-пурпурову середину.

Ґу сильно трусився; з-під одежі на камінь капала сеча. Голос розсипався: «Уцзю… Уцзю… не кидай мене… я можу йти…»

Се вдруге щосили смикнув його, але Ґу не міг бігти. Безсилі ноги, біль, страх, ланцюг — кожне забирало життя.

Птах зробив іще крок. Тонкий шар кістяної крихти здувся з землі, мов білий попіл.

Голос Ґу кришився, наче пісок: «Уцзю… не хочу тут помирати… страшно… прошу… благаю… Уцзю… врятуй…» Від звичної гідності й стриманості не лишилося нічого.

Се силоміць стримав дихання, погляд гарячково-гострий. Підперся й підняв пів тіла, намагаючись відтягти Ґу хоча б на пів кроку.

Саме тоді дзьоб Володаря впав, мов ніж.

Плече Ґу розкололося цілком, кров із боку шиї бризнула на камінь. Крик обірвався силоміць; пальці мимоволі потяглися до Се, але вхопили лише клапоть порожнього вітру.

Простягнені пальці Се завмерли в повітрі — він справді намагався рятувати. Але вдруге дзьоб уже цілив у горло Ґу.

Тієї миті остання думка в серці Се похолола: не врятувати.

Спробує ще — загине сам.

Лише якщо дати птахові насититися, залишиться шанс.

Рука спинилася. Між пальцями й Ґу — одна долоня, але дотягтися він більше не міг.

Ґу підвів на нього очі, мов останній вогник перед тим, як його задушать. Холодні губи тремтіли, голос розсипався на неповні подихи: «Не… дай… померти… померти тут…»

Се на мить заплющив очі.

Коли розплющив, рука вже відступила від Ґу на один цунь. Лише цей цунь — і дзьоб упав, прибивши його до кам’яного гребеня.

Спершу птах розітнув горло, швидко випускаючи кров, потім почав рвати вниз від ключиці. Неквапно, без метушні, уздовж кісток розбирав тіло, яке ще не встигло до кінця померти.

Від болю Ґу вигнувся, пальці хапали повітря, шукали останню опору й не знаходили. Голос захлинувся кров’ю; у грудях відбивалося лише уривчасте шипіння.

Володар рвав далі. Дзьобом ухопив найтонше місце між ребрами й підняв — увесь відтинок кісток зламався з дзвінким, але водночас глухим хрускотом. Знов підчепив, знов переламав, розгортаючи ребро за ребром, доки грудна клітка не відкрилася вітру.

Вітер увірвався всередину. Роздерті легені видали вологий хрип, від його поштовху ще різкіший.

Кілька разів рука Ґу підіймалася до Се й щоразу безсило падала в повітрі. Востаннє пальці вже скривилися до невпізнання, двічі здригнулися на вітрі й опустилися.

Тіло люто сіпалося в пташиній тіні, п’яти протягли по каменю кілька кривавих смуг. Рухи поволі сповільнилися, розсипалися й остаточно завмерли.

Вітер шар за шаром розносив запах крові.

Се сидів навколішки на другому кінці ланцюга, нерухомий. Навколо тріщали кістки, рвалася плоть, кров бризкала об скелю; він не озирнувся й не відсунувся ані на пів кроку.

Кривавий серпанок осів на його щоці й висох на вітрі. Він навіть не моргнув, намагаючись вилучити себе з цієї миті й залишити перед очима тільки дальній гребінь.

Птах нарешті зупинився, низько й задоволено озвався горлом, легко струсив кінцями крил.

Він наївся.

Повернув голову й глянув на Се: не вороже, лише байдуже. Наче визнав його вибір або просто дозволив цьому життю піти.

Володар повернувся в темряву; тінь, що накривала останки Ґу, повільно відступила.

Се не знав, скільки просидів і коли вперше почав рухати ногами.

Зрештою встав і глянув на заклепку при щиколотці. Вона втоплена в кільце, пломба ціла. Цей ланцюг і не задумували для легкого зняття.

Він перехопив кинджал зворотним хватом, упер обух у край пломби й натиснув зап’ястком униз. Метал коротко тріснув, заклепка трохи піднялася, посипалися свинцеві крихти.

Натиснув удруге, викривив край. Замок ще мить опирався зі скреготом, тоді нарешті розійшовся.

Отвір залишався тісним. Він силоміць стягнув кільце через кісточку; залізний край здер шкіру, лишивши тонке кільце крові.

Ланцюг упав на щебінь із коротким звуком, наче обірвався подих.

Із розкритого замка він вийняв шматок чорного заліза й сховав у рукаві. Кров на пальцях холодила до оніміння; він не витер.

Переступив ланцюг і рештки тіла та рушив далі.

Перед відходом забрав наплічник Ґу Сюньї — це потрібне живим.

Кроки були рівні й упевнені, погляд лише вперед.

Уламки кісток тихо хрустіли під ногами, ще з залишком тепла. Він крок за кроком проходив по них.

Вітряний гребінь став іще тихішим. Так тихо, ніби нічого не було.