Розділ 49. Таємний наказ заплутує шлях

Саме тоді під ногами тихо хруснув щебінь. Не гриф. Не вітер. Людина.

Першим з’явився Цзян Ліньчуань. Піднявся вузькою щілиною, де боковий потік найслабший, ступаючи впевнено, мов знайомою дорогою. Погляд ковзнув по крові й розкиданих тілах; обличчя холодне, ніби загибель тут від початку була природним тлом вітряного гребеня.

За ним ішов Інь Сюань, із м’якими, але якось порожньо-м’якими рисами. Погляд на пів подиху затримався на кривавому плечі Але Ї, пройшов по зіщуленому Цзяню й нарешті зупинився на мені та Дунфан Юї.

Це не було ні огляданням, ні турботою. Наче він подумки звіряв кожного з нас.

Із кількома слугами позаду вони впевнено зупинилися навскоси перед нами, біля краю потоку. Не надто близько й не надто далеко — саме так, щоб мати вдосталь простору для відступу.

Цзян заговорив першим, легко, ніби слова приніс вітер: «Цей гребінь небезпечний. Вистояти вам було… нелегко». Ні здивування, ні співчуття; радше мовчазний підрахунок тіл для перевірки власних попередніх висновків.

Інь підхопив: «Той гамір на нижньому схилі нас налякав. Думали, каменепад. Піднялися й бачимо: це ви відбили зграю грифів». Наче випадкова фраза й водночас пробний удар: чи підхопимо?

Дунфан Юй устояв трохи попереду мене, пальці все ще напружені. Цзянь тулився до скелі, не сміючи ворухнутися. Але Ї стояв зосереджено, дихав нерівно, але не показував слабкого місця.

Мене пронизала тривожна думка: надто вчасно вони прийшли.

Коли напад був найсильніший і найнебезпечніший, їх не було видно. Щойно ми пробили собі шлях до життя й вітер трохи вщух, вони обрали найбезпечнішу щілину. Не випадковість. Вони вичікували мить.

Не почувши відповіді, Цзян ледь ворухнув губами: «Гребенем важко йти. Якщо ще й кожен оборонятиметься від інших, ризик лише зросте». Окинув нас рівним поглядом: «Пройдімо разом. За небезпечним проходом кожен піде своїм шляхом».

Він говорив делікатно, але розрахунок був ясний: погоджуся — потраплю в пастку; відмова також передбачена.

Інь висловився чіткіше: «Се Уцзю з іншими змінили дорогу. Якщо зараз об’єднаємося й перекриємо їм нижній гребінь, далі всім буде легше». Голос лагідний, слова важкі.

Гул між скелями на пів подиху завмер.

Якби вони справді хотіли союзу, з’явилися б під час нападу, а не після небезпеки, серед трупів. Цю мить обрали тому, що ми щойно врятувалися, виснажені й розгублені, отже, нами найлегше скористатися.

Але Ї теж давно все зрозумів. Підвів очі й твердо сказав: «Союзу не буде». Без пояснень і маневрів, одразу провів межу: «Не чіпатимете нас — ми не чіпатимемо вас».

Вії Іня завмерли; він швидко опустив очі, приховуючи почуття: «Теж добре».

Цзян не змінився: «Тоді підемо збоку й не заважатимемо». Повертаючись, кинув погляд, який мовчки забрав із собою всі наші рани та реакції.

Інь відступив за ним. Зі слугами вони зникли у вузькому рові нижче збоку. Вітер різав їхні спини й разом із ними справжні наміри.

На гребені знов лишилися лише звуки дзьобів об кістки.

А я дедалі ясніше розуміла: вони прийшли не шукати дороги й тим паче не союзу. Лише перевірити одне: ми ще живі.

У глибині гребеня потік ставав дедалі вужчим, наче скелі стискали його в лезо.

Щойно Цзян та Інь відступили в темну щілину, вони стихли й почали спускатися вздовж скельного черева. Обійшли головний гребінь, звернули на бічний осип — там збитий вітер найкраще ховав кроки.

Неподалік Се Уцзю й Ґу Сюньї йшли іншим вузьким гребенем, де могли вміститися лише двоє поруч. Розкидані камені ламали огляд — найзручніше місце для хибного висновку.

Цзян підняв палець. Двоє його слуг одразу припали до землі й висунули зі щілин короткі арбалети.

Кут був підступний: збоку стріли здавалися випущеними з верхнього навітряного проходу. Отже, їх приписали б лише загону Але Ї.

Дві короткі стріли впали тихо й жорстко, точно влучивши переднім слугам Се — одному в гомілку, другому в передпліччя.

Ґу затримав крок, одразу повернувся прикрити задніх, різко насупився й глянув на верхнє каміння. Завдяки цій зупинці стрій утримався.

Се оглянув нахил стріл, місця влучання й силу, позичену у вітру. Світло в очах потемніло: за такого косого тиску, якби стріляли навздогін, це мали бути Але Ї та його люди.

Скориставшись вихором, Інь притиснув голос до найнижчого тону й коротко струснув грудьми: «Тисніть униз». У проході звучало точнісінько як Але Ї.

Вітер порізав звук, але в ньому лишилися властиві Цан’юаню низький тиск подиху й тверде обривання кінцівки. Це було не просте наслідування тембру: він схопив саму основу коротких наказів Цан’юаню — мало повітря, важкий голос, скупі слова.

У Ґу перехопило подих. Він уже хотів потягти Се відступати, але стара рана смикнула болем, і він зігнувся, притиснувши сідницю.

Се далі розрізняв звуки, погляд холодний, ніби прилягав до лінії вітру. Він намагався виділити джерело з відлуння.

Інь легко видихнув і, коли вітер іще більше збився, видав коротше: «Праворуч униз. Ми зліва». Між двома фразами майже не було паузи, наче справді два загони перегукувалися з укриття.

Щойно Се хотів змінити місце й дослухатися, нові приховані стріли прорізали вітер. Вістря пройшло вздовж рукава Ґу й тяжко встромилося в скелю позаду.

Ґу насупився й поквапно сказав: «…Вони нас наздогнали».

Збившись із подиху, додав: «Погано. Вони йдуть… убивати».

Се підвів очі, але мовчав. Він зшивав усі зачіпки одну за одною.

Тут серед верхнього каміння на пів цуня висунувся бічний силует — Цзян Ліньчуань. Він не відкрив себе, лише показав кут, наче прислухався до вітру збоку.

З глибини проходу знов упав Інів наказ: «…Рушай». Короткий, лютий, гострий.

Ґу стиснув пальці, голос затремтів: «Вони… вже почали. Що робити?»

Погляд Се остаточно похолов. Він нікому не вірив легко, але стріли летіли з верхнього гребеня, голос нічим не відрізнявся від Але Ї, а постать Цзяна ніби «виконувала наказ».

Усе вказувало на одне: три загони об’єдналися й уже діють.

Се низько сказав: «Відступаємо. Бічним схилом».

То був найнебезпечніший темний гребінь: надзвичайно крутий, із притиснутою травою, мов вузька рана від вітряного леза. Але тільки там зараз не було «оточення».

Ґу нічого не спитав, відразу повів людей слідом за Се.

Цзян сховав силует за каменями. Не переслідував і не тиснув, лише дивився, як вони входять на темний гребінь.

Інь підвівся, струсив крихти з долонь і ледь підняв кутик рота: «Попалися».

Цзян теж встав і рівно мовив: «На нижньому гребені є втиснуті сліди великого хижого птаха».

Вітер притискав запах падла до щілин, у дикій траві осіло пір’я. Досить уміти читати сліди, щоб зрозуміти: туди краще не ступати.

Їм не треба було перевіряти, чи звір на місці. Досить знати: з тієї дороги цілим не вийти.

Із глибини темного гребеня піднявся вітер, винісши ледь чутне тертя кісток крил.

У найдальшому кінці потоку причаїлося величезне тіло.

Розмах крил міг накрити половину кам’яного гребеня, дзьоб гострий, мов залізо, пір’я в тіні — наче важке метеоритне залізо. Там нерухомо лежав Володар вітряного гребеня.

Йому не треба кидатися. Лише чекати.

Чекати, поки заблукала здобич сама ввійде в його тінь.