Розділ 8. Почути обряд і зробити вибір

Після Дванадцяти жертвопринесень я не поїхала.

Коли питали чому, відповідала лише трьома реченнями: тут обряд і закон зрозумілі самі собою; я ще замало навчилася; право лишитися чи піти належить мені.

А якщо подумати глибше — у Сиси я нарешті могла ясно говорити, не мимрити разом із вітром.

Того дня ми з посланцем Лінчуаню сиділи одне навпроти одного в бічній кімнаті Південної галереї. На столі лежала копія «Союзної грамоти дванадцяти жертвопринесень», яку я підписала після приїзду.

У грамоті було сказано цілком ясно: кожен, хто прибуває до Сиси вивчати обряди, «слухає обряд, а не наказ»; після закінчення строку «сам обирає, лишитися чи піти». Підстава — спільний документ трьох сторін: посольської управи Лінчуаню, Відомства особливих справ Сиси й особистий підпис.

Цю статтю свого часу запропонував саме Лінчуань, щоб уникнути втручання інших сторін і не перетворювати навчання обрядів на обов’язкове повернення.

Тепер строк минув. Лінчуань не вимагав мого повернення, лише просив щосезону писати, що я в безпеці й чого навчилася. Якщо згодом знадоблюся, прийдуть запросити з особливим приписом, а Сиси за обрядом забезпечить супровід.

Кілька разів подали чай, кожна сторона залишила собі аркуш. На останній сторінці я написала ім’я й поставила печать. У душі полегшало: відтепер сама вирішуватиму, піти чи лишитися. Ніхто не мусить говорити замість мене.

Залишившись у Сиси, я майже не змінила розпорядку. Хейбай, як і раніше, ще до світанку стукав у двері, змушував вправляти кулаки, кроки й різну зброю. Просто я стала більше говорити, а за словами прийшло більше сміху.

Під галереєю діти розставляли тіньові палички й неодмінно хотіли, щоб я вигукувала такт. Першого разу затиналася; вони навмисне розтягували ритм, чекаючи, поки язик устигне. За кілька повторів такт раптом скоротився — і я вже могла його підхопити.

Си Їн побачила здалеку й потай показала мені великий палець.

Си Цзе сказав: «Лише той, хто вміє ходити, бачить дорогу».

Він написав особливі приписи й наказав відвезти мене в три місця: до вітромірних жердин Цзеґаю [zè gāi], земляної тераси Хоусюю й сушарок для трав Лін’яо [líng yǎo]. Хейбай супроводжував. У дорозі додали ще двох помічників — хлопця й дівчину: подавати воду, носити речі й заодно побачити світ.

У Цзеґаї вітер був пензлем. За містом рядами стояли жердини, до яких прив’язали розкреслений шовк. По обіді піднявся північний вітер, потягнув тканину, і вона прокреслила тонкі лінії в піщаній таці.

Доглядач жердин навчив мене читати «кліматичний пропис». За його способом я вирізала дві позначки на краю піску. Повертаючись, порівняла й побачила, як протягом дня змінився шлях вітру.

Малий торг Цзеґаю славився папером і нитками: папір тонкий, але непрозорий, нитки міцні, проте не шорсткі. Я взяла кілька мотків тонкого шнура й після повернення обмотала руків’я батога — навіть від поту не ковзало.

У Хоусюї земля була печаткою. За міською брамою глиняні плити сушили шарами до напівсухого стану; майстри дерев’яними печатями втискали в глину обсяг праці, кількість товару, відстань і сезон. Після повного висихання складали їх у книги, за якими майстерні передавали справи.

Під час однієї перевірки виявили: хтось підмішав до старої тераси сиру глину без відбитка — 钤 [qián], — видавши за належне. Хейбай наказав поставити шматок під лампу. Тінь хитнулася, одразу проступила волога, і всі загомоніли.

Тоді я зрозуміла: порядок існує не для ув’язнення людей, а для стримування їхніх лихих намірів.

У Лін’яо трави були ліками. Білий туман стояв цілий день, сушарки здіймалися багатьма ярусами. Лише увійшовши, я збагнула, як «запахи стають дорогами». У Відомстві лікарських майстерень мене вчили розпізнавати корені й трави, дивитися на колір туману: перед дощем він низький і жовтуватий, після прояснення — легкий і білий. Якщо має зеленавий відтінок, у горах багато молодих паростків.

Того дня саме занедужала дитина з гарячкою; мати в паніці принесла її на руках. Як навчала пані Лін’ї, я далеко за дверима тричі струснула дзвоником, прикликаючи душу, потім підійшла на крок, притулила дзвоник до дерева й загасила відлуння, ще двома ударами усталила його.

Лікарі спершу найм’якшим лікарським вогнем прогріли одяг і тіло дитини, а потім дали відвар. Приблизно за годину на чолі виступив піт, дитина скрикнула — і тільки тоді стало спокійніше.

Її мати безперестанку вклонялася під галереєю. Я підвела її й подумала лише: за життя не так багато добра встигнеш зробити. Можеш одну справу — зроби одну.

Після повернення до Південної галереї ми з дітьми ще більше зблизилися.

Вони питали, чи можна вітровими письменами Цзеґаю написати людське ім’я. Я сказала, що можна, розрівняла дрібний пісок і навчила їх кінчиком пальця писати перший штрих, а тонкою ниткою лагідно витягати наступний.

Ми також назбирали викинутих печатей зі старої тераси й міцно втискали їх у коржики перед випіканням. Діти їли власноруч «запечатані» коржі й згиналися від сміху.

Одного разу, розбешкетувавшись, вони перекинули тіньові палички. Я вже хотіла озватися, та хлопець і дівчина з-поміж помічників у кутку випередили мене: одну за одною підвели палички, за рисками повернули на місця, а кілька біля вітряного проходу міцно закріпили, щоб знову не впали.

Вони діяли чисто й вправно. Дивлячись на них, я вже дещо вирішила.

Обоє були приблизно мого віку.

Хлопця звали Яо Жуй. Він походив зі старих майстерень Цзеґаю, змалку разом із батьком доглядав вітромірні жердини й легко запам’ятовував поділки. Після батькової смерті прийшов до Сиси працювати на побігеньках. Працьовитий, око гостре, вдача нетерпляча.

Дівчину звали Юе Цзін. Змалку працювала з матір’ю біля сушарок Лін’яо, знала назви ліків і мала спритні руки. Згодом мати пішла з торговим караваном і не повернулася. Дівчина мусила оселитися при Південній галереї: вдень допомагала лікарям, уночі до останньої крихти збирала під Шляхом дзвону старі палички й уламки дзвоників. Говорила мало, працювала надійно.

Я пішла просити їх у Си Цзе: «Чи можна передати їх мені як близьких слуг?»

Си Цзе усміхнувся: «Якщо хочеш узяти, це цілком відповідає моєму бажанню».

Обрали день і влаштували простий невеликий обряд. Я дала їм нові імена: «Раз ви в Сиси, носитимете прізвище Си. Ти будеш Си Яо, а ти — Си Юе [yuè]. Яо — як сонце й зорі, Юе — як божественна перлина».

Обоє вклонилися до землі й погодилися.

Си Їн одягла їх у вбрання за міркою. Зброї поки не визначили; Хейбай мав поступово додавати вправи до щоденних занять.

Він також сказав: «Для швидкого поступу в бою потрібні рівні супротивники. Я візьму їх учнями, а ти керуватимеш ними».

Обоє поспішили подякувати.

Я залишила їх при собі й дала кожному випробувати руки.

Си Яо, щойно взяв парні клинки, захотів кинутися вперед. Я наказала спершу сповільнитися: до підйому леза подивись на крок. Він засміявся — мовляв, клинок справжній, лише коли швидкий.

Хейбай дерев’яними піхвами відвів три його удари й рівно сказав: «Поспіх не стає швидкістю. Усередині швидкого має бути видиме повільне».

Си Юе спочатку боялася відпускати батіг: кінчик тремтів — вона одразу стягувала назад. Я порадила спершу почути вітер і послати його вперед на другий такт дзвоника. Вона послухалася, і коло в повітрі вийшло дуже рівним.

Хейбай трохи подивився з-під галереї й кивнув: «Поволі тренуйтеся разом».

Того вечора вітер дзвонив, а три тіні лежали на підлозі галереї, мов щойно розгорнута карта.

Відтоді в тренуваннях побільшало спарингів. Хейбай лише встановлював правила, зайвого не говорив.

Перед боєм — коло кроків Семи світил: довгий дзвін — крок розгортається, короткий — стискається. Два кола, зупинка, тоді двобій. Си Яо поспішав і любив наступати, легко відкриваючись; Си Юе була стійка й добре захищалася, підступитися важко.

Я наказала: Си Яо перед кожним наступальним ударом вислуховує один подих; Си Юе перед кожним півкроком назад помічає одну тінь.

На третій день Си Яо нарешті навчився перед третім тактом зупинятися на пів такту — і клинки стали справді швидкими. Си Юе навчилася після другого такту першою рушати за вітром, додаючи до захисту напад.

Хейбай кинув: «Годиться», — і більше нічого.

Я теж виходила: спершу обмінювалася ударами й наступала разом із Си Яо, потім змінювала й розбирала форми із Си Юе, поки могла й у вітрі підхоплювати такт, не розсипаючись.

Ми троє підтримували одне одного й у кожному з інших ясно бачили власні перекоси та слабкості.

Дні йшли звично.

Якось дорогою до Хоусюю нас застала злива. Ґрунт засмоктував ноги, задні вози й коні загрузли. Си Яо хотів негайно братися до роботи, та я зупинила його: нехай Си Юе спершу закріпить віз мотузкою, а тоді шукатимемо тверде місце для опори.

Я проміряла землю кроками Семи світил, обрала прохідний обхід і задала дзвоником такт, щоб усі штовхали разом. Си Яо підтримував вісь і лише на третьому такті вигукував: «Піднімай!» Си Юе позаду втримувала задок воза.

Приблизно за годину весь обоз минув грузьку ділянку.

Хтось спитав, як я до цього додумалася. Я сказала: «Не я придумала — крок навчив».

Іншого разу в Лін’яо нова партія м’яких пігулок мала різкий запах. Щойно понюхала, я зрозуміла: перебрали з жаром.

Си Юе дістала торішній зразок для порівняння й показала дрібні тріщини на поверхні. Я наказала зменшити жар на пів волосини й знову відкрити піч — усе вийшло правильно. Си Яо зовні узгоджував перевезення. Я вписала обидва їхні імена наприкінці тогочасного Листа постачання ліків.

Тієї ночі я сиділа біля криниці тихого вогню й згадувала себе після приїзду: мовчазну, насуплену, здатну лише тиснути силою. Тепер я ще не вміла надто багато, але принаймні знала, куди ту силу спрямувати.

Того року моя вдача стала схожою на вітер у галереї — чиста, але вже не холодна.

Побачивши мене, діти ще охочіше збиралися поруч. Си Яо часто йшов попереду й показував дорогу, а Си Юе озиралася, дбаючи про тих, хто відстав.

Шлях дзвону ділив ніч за часом, лампи Південної галереї гасли одна за одною. Я знала: нарешті й у мене є лампа, яку можу сама запалити й сама загасити.

Знову хтось прийшов спитати, коли я поїду. Я відповіла: «Коли настане час іти».

Він перепитав: «А коли це буде?»

Я глянула на дзвоник під стріхою й сказала: «Коли навчуся того, чого маю навчитися, або навчу інших того, що вже вмію».

Дзвоник легенько озвався, наче відповів.

Примітка

Ставити печать — 钤章 [qián zhāng]. Первісне значення 钤 [qián] — натискати, відтискати печать. Це притискання печатки до глини, паперу, дерева, тканини чи іншого матеріалу, щоб залишити відбиток.