Розділ 43. На захід крізь зламаний вітер

Вітер входить у ліс — і гілки неодмінно ламаються.

Людина входить у ліс — і серце теж ламається.

Ми кружляли Лісом зламаного вітру вже понад пів дня.

Дощ давно стер наші сліди, стежки знову й знову повертали на те саме місце. Ми не знали, чи досі в серці лісу, чи вже збилися зі шляху до виходу.

Злива лила суцільною стіною, вітер бив просто з гущавини. Листя, зірване поривами, мов десятки тисяч гострих лез, хльоскало по шкіряних обладунках та обличчях. Із гілок падали потоки води, не даючи навіть розплющити очі.

Був полудень третього дня, але небо потемніло, наче надвечір. Навіть сонце поглинули дощ і туман.

Кам’яна ложка синаня шалено крутилася в моїй долоні, наче напрямок хтось перетягував із боку в бік.

Дунфан Юй наблизився й глянув. Струмені дощу били йому по скронях, вітер розносив голос: «Зламався?»

Я похитала головою: «Не зламався. Магнітне збурення».

Під Лісом зламаного вітру каміння містило багато залізистого піску, а ґрунт накопичував вологу. Земні сили коливалися, магнітні жили разом із ними зміщувалися, тож ручка ложки втрачала сталий напрямок. Тут наче діяла невидима сила, що перемішувала небо й землю у вітрі, роблячи навіть північ і південь непевними.

Потоки вітру вдарялися один об одного між деревами. Вони не йшли разом, а рвалися навсібіч. Кілька могутніх поривів із різних напрямків зіштовхувалися в один клубок і вибухали вихорами. Гілки й листя ламалися під натиском; похилені дерева скидалися на кістяки, що пережили безліч битв.

Такий зустрічний вітер дув у лісі цілий рік. Потоки протидіяли один одному, поперечна сила легко смикала кільця ланцюга. Варто було на мить утратити увагу, і вітер міг розірвати весь загін.

Звідси й назва Лісу зламаного вітру: вітер іде й ламається, гілки трощаться, листя рветься, ніщо не лишається цілим.

Я підняла руку, затуляючись від дощу. Вся промокла, виглядала жалюгідно.

«Там… люди?» — Янь Шість указав уперед.

Я примружилася. Поміж нашарованими тінями дерев дві білі постаті, спотикаючись, бігли крізь дощ із півночі на південь, то зникаючи, то з’являючись. Залізні шоломи відбивали дощове світло.

«За ними!» — Янь Вісім одразу кинувся вперед. Один зі слуг Дунфан Юя помчав слідом. З-під ніг летіла багниста вода; за мить обоє зникли в лісі.

Вітер різко загув. Він розірвав у дощовій завісі щілину, яка відразу зімкнулася. Білі постаті попереду щезли, листя захльоснуло шлях, наче пожирало його.

За мить — ані звуку, ані тіні, ані людини.

Ще двоє слуг хотіли піти перевірити, та щойно ступили, вітер раптом змінив напрямок, і гілки з листям пронеслися впоперек перед обличчями.

Янь Дев’ять низько сказав: «Не женіться».

Він невідривно дивився туди, де вирувало шалене листя. Дощ і вітер били йому в чоло, вода стікала з підборіддя.

Вітер забивався до рота, та він вимовив, стискаючи кожне слово: «Це черево зламаного вітру. Багато вітрових проходів, повітря збите. Увійти туди — мов ступити в око вихору. Звідти не повертаються».

Я опустила очі. Синань між пальцями все ще крутився безладно, наче його перемішувала невидима рука.

Ми поволі йшли вздовж узлісся. Що глибше, то хаотичнішим ставав вітер. Гілки росли впоперек, повалені дерева лежали одне на одному, ноги грузли в багнистій воді до щиколоток. Сіро-чорне небо не дозволяло визначити час; лише вітер дедалі лютішав.

Нарешті попереду з’явилося велетенське дерево. Близько п’ятнадцяти чжанів заввишки, з густою кроною, воно стояло самотньо серед поламаних стовбурів і гілок. Старий камфорний стовбур був такий товстий, що обхопити його могли б лише п’ятнадцятеро людей.

Наблизившись, ми побачили, що стовбур порожнистий. Наче багаторічний сильний вітер видовбав отвір заввишки в пів людини. Гладенькі внутрішні стіни ледь пахли камфорою: природна кімната, відполірована вітром.

Я стерла дощову воду з обличчя й голосно сказала: «Зайдімо перечекати».

Усі ввійшли один за одним.

У глибині стовбура було сухо. Великі деревні волокна випромінювали легкий смолистий запах. Надворі все ще вирували дощ і вітер; глухі удари звучали, мов барабан крізь товсту стіну.

Дунфан Юй сів, спершись на внутрішню стінку. Обличчя лишалося спокійним, погляд надовго затримався на дощовій завісі зовні.

Вітер за деревом блукав лісом, наче когось шукав.

Раптом зовні тихо дзенькнули ланки ланцюга, немов там досі хтось ішов. Вітер здійняв гілки й листя, прошелестівши від землі до самої крони.

Майже одночасно всі випросталися, притиснулися спинами до деревної стіни й стишили дихання.

Я прошепотіла: «Ані звуку».

При цьому посунулася й боком визирнула в дощову завісу.

У глибині лісових тіней справді рухався загін. Але Ї та Цзянь Цунчжи. Їхні люди були неподалік.

Крізь вітер долинув приглушений стогін.

Цзянь Цунчжи хитнувся й важко впав на землю, покотився в багні. Руки й ноги різко засмикалися, з горла виривалися короткі хрипкі видихи, біля рота виступила біла піна. Раптовий напад епілепсії — 痫 [xián].

Я завмерла й мимоволі рушила підводитися. Дунфан Юй одразу притиснув мою руку.

Я озирнулася на нього й тихо, квапливо сказала: «Найважливіше — врятувати людину».

Він більше не стримував.

Коли я підвелася, кільця натяглися, потягнувши наші ноги докупи. Зв’язані ланцюгом п’яти кроків, ми напівповзли, напівбігли вперед. Дощ бив в обличчя, все перед очима розпливалося.

Очі Цзянь Цунчжи закотилися, щелепи міцно зімкнулися, все тіло невпинно корчилося на землі.

Я дістала з наплічника маленьку пляшечку порошку, витягла затичку й висипала йому в рот. То був порошок «Цзінфен», для вгамування судом і спазмів, уживаний при гострих конвульсіях. Дощ одразу розмив порошок, і той потік із кутика рота в горло.

Тіло Цзянь Цунчжи все ще сильно тремтіло. Ліки потрапили всередину, та відразу спинити напад не могли.

Я підтримала його потилицю. Побачивши зціплені зуби й язик, що завертався назад, зрозуміла, наскільки небезпечний стан. Відламала гілочку завдовжки близько цуня, боком пальця розтиснула нижню щелепу й поклала паличку впоперек між зубами, спереду піднебіння, щоб він не перекусив язик. Деревина заскрипіла від укусу.

Його дихання рвалося, мов обірваний вітер. Вода невпинно стікала обличчям, від її ударів паличка ледь здригалася.

За вивченим у Сиси методом «Вісім із половиною замків» я просунула руку під косий м’яз на стику плеча й шиї. Кінчики пальців намацали твердий вузол, що пульсував, і я зрозуміла: при гострому нападі найпершим зазвичай замикається Замок лазурового дракона.

Великим пальцем я натиснула на кістковий проміжок, де містився цей замок, тричі розім’яла всередину й твердо струснула. М’яз раптово сіпнувся, заціпеніння шиї трохи послабло.

Судоми дещо вщухли, але груди все ще різко здіймалися.

Я відразу перейшла до трьох проходів під пахвою, по черзі розкриваючи Замок повернення душі: притиснула, відпустила, знову притиснула. Дощова вода текла поміж пальцями, під якими шалено біг пульс.

Дихальні проходи відкрилися, уривчастий подих почав ставати рівнішим.

Насамкінець я натиснула на Пурпурово-золотий замок за три цуні нижче пупка, твердо спрямовуючи подушечки пальців униз, щоб внутрішнє ци не застоювалося й не йшло назад.

Живіт Цзянь Цунчжи здригнувся, потім він довго видихнув каламутний подих. Щелепи розслабилися, паличка висунулася на ширину пальця.

Залишки судом відступили, мов відплив, лишивши тільки тремтіння кінцівок.

Коли я прибрала руки, долоні були крижаними. Дощ заглушував його слабке дихання так, що його неможливо було розрізнити.

Але Ї весь час стояв поруч на одному коліні, не озивався й не заважав, лише мовчки дивився. У його виразі не було ворожості, навпаки — спокійна певність: рятувати людину саме так і належить.

Я підняла на нього очі, він ледь кивнув. Дощ стікав зі скроні вздовж чіткої лінії щелепи й крапав у багно.

Позаду Дунфан Юй ані на мить не розслаблявся, міцно стискаючи кинджал правицею. Вода крапля за краплею стікала по обуху, його погляд не відхилявся ні на мить.

Я вказала Але Ї напрямок і сказала: «Віднесіть його туди. У дерев’яній кімнаті можна сховатися від дощу».

Він відгукнувся, однією рукою підтримав Цзянь Цунчжи за спину й підхопив на плече. Рух був чіткий і вправний, ніби зовсім без зусиль.

Ми швидко пройшли крізь дощову завісу. Дунфан Юй тримався поряд, ланцюг витягнувся в пряму лінію, дрібно дзенькаючи на вітрі.

Усередині дерева Але Ї поклав Цзянь Цунчжи на внутрішній корінь, повернув на бік і розстебнув комір, щоб не заважав дихати.

У стовбурі було темно. Товста деревина відгороджувала шум вітру, лишався тільки шелест тертя листя.

Дунфан Юй присів біля входу, усе ще тримаючи руку на руків’ї кинджала й пильно дивлячись у ліс.

Ми троє мовчали.

Шум дощу відступав удалині шар за шаром, наче весь ліс затамував подих.

Дощ урвався зовсім раптово.

Із гілок і листя ще дрібно крапало. Вітер зібрав туман Лісу зламаного вітру в повітрі; світло проходило крізь нього, бліде й холодне.

Я почула ледь помітний рух. Вії Цзянь Цунчжи затремтіли, очні яблука під повіками повільно заворушилися, наче він виривався з кошмару.

Він прокинувся.

Дихання то прискорювалося, то сповільнювалося: мабуть, він іще не розумів, де опинився. Щойно погляд торкнувся мене, він різко відсахнувся й ударився спиною об деревну стіну. Обличчя стало переляканим, наче він боявся, що я знову простягну руку.

Але Ї подивився на нього й спокійно сказав: «Не лякайся. Він тебе врятував».

Цзянь Цунчжи завмер, збліднувши ще дужче. Наче хотів відсунутися знову, але вже не було куди. Вологе світло з отвору падало на його мокре волосся й виявляло біля губ смужку білої піни, розмитої дощем.

Я нічого не сказала, тільки посунула до нього бурдюк.

Він довго вагався, перш ніж простягнути руку. Торкнувшись бурдюка, пальці ледь здригнулися.

«Випийте трохи», — сказала я.

Він опустив голову й зробив два ковтки, усе ще не наважуючись підняти очі. Голос був стиснутий: «…Дякую».

Але Ї перевів погляд із Цзянь Цунчжи на мене.

«Куди плануєте далі?» — запитав він.

Я підняла очі: «А ви не на Рівнину блукаючих вовків?»

Він похитав головою: «Спершу планували туди. Там вовчі зграї, та я їх не боюся».

Він помовчав, глянув на Цзянь Цунчжи й твердо продовжив: «Але в нього епілепсія. Якщо напад повториться саме серед вовків, навіть мені буде важко впоратися».

Я дивилася на нього: «Чому ви мені це розповідаєте?»

Він підняв очі; рішення вже звучало в голосі: «Я хочу перейти з короткого маршруту на середній. На заході лісу є відгалуження до Мілини скісних кісток. Далі — Схил Грифового Погляду. Там багато грифів, але з ними легше порозумітися, ніж із вовками».

Він трохи помовчав і додав: «Вийшовши середнім маршрутом, отримаємо ще два бали. Хоч і змінимо шлях, у програші не будемо».

Він трохи підняв голову, дивлячись на сіро-біле світло за отвором: «Я з дитинства пускав ловчих орлів у Цан’юані. Знаю пташині звички, знаю, як зробити, щоб вони не нападали на людей».

Я нерішуче запитала: «У цьому лісі навіть синань збивається. Як ви визначаєте дорогу?»

Але Ї озирнувся на мене: «Вітер у цьому лісі йде навпаки. Якщо розходиться вбік, там рівнина. Якщо його завертає назад, є розвилка або обрив хребта. Слухати рух вітру точніше, ніж дивитися на синань».

Він додав: «Щойно ми минули вітровий прохід, де повітря падало вниз. Я порахував відлуння. Там обірваний хребет, можна вийти на середній маршрут».

Голос був упевнений. Це звучало не як здогад, а як висновок, давно зроблений у думках.

Він повернувся до мене: «Ти врятував його, я цього не забуду. Не хочу лишатися в боргу задарма. Якщо підете разом із нами, з торб, які здобуде моя пара, речі заберу я, а кількість торб для заслуг поділю з вами навпіл. Що скажеш?»

Він говорив прямо, без удаваних поступок.

У дерев’яній кімнаті на мить запала тиша. Чутно було лише, як із краю отвору дзвінко капає вода.

«Випробування ще довге, — продовжив він. — Якщо дійдемо до кінця пліч-о-пліч, обом буде надійніше».

Промовляючи це, він дістав із наплічника чотири мисливські торби, поклав переді мною й підсунув дві.

«Ці дві — знак моєї щирості. Залиш собі. Схоже, ти знаєшся на лікуванні. Якщо напад повториться, буде кому допомогти».

Він глянув на мене, наче чекав відповіді, та зрештою більше нічого не сказав.

Я опустила очі на дві торби. Краплі скочувалися шкірою, лишаючи кілька неглибоких смужок.

Ланцюг п’яти кроків і так не дозволяв іти самотужки. Якщо тепер приєднається ще одна пара, ціну втечі чи зради доведеться рахувати вдвічі. Умови Але Ї не були невигідними, навіть справедливими. Та у Скутій ході найважче завжди було прорахувати не заслуги, а людей.

Я підняла очі на Дунфан Юя: «А ви що думаєте?»

Він дивився на мене, і погляд став глибшим: «Ви йому вірите?»

«Я вірю собі», — сказала я.

Вітер пройшов крізь отвір, принісши нитку вогкості, що розтанула між нами.

Він відвів погляд і дуже тихо промовив: «Гаразд».

Я нахилилася, підняла торби й сховала в наплічник.

Але Ї сказав: «Ідіть за мною».

Ми один за одним вийшли з дупла. На захід від лісу місцевість поступово нахилялася, зламані хребти з’єднувалися один з одним.

Шум вітру поволі стихав. Лишався тільки тихий дзвін кайданів, наче відповідь глибокому лісові.

«Післямова. Старий літопис зламаного вітру»

Давні записали:

«Вітер ламає дерева, але не ламає волі».

«Вітер плутає дорогу, але не плутає серця».

Хто спроможний вийти з цього лісу, неодмінно розпізнає людину серед вітру й дощу, а серце — поміж вигодою та шкодою.