Розділ 54. Зелень спиняє кров

Коли на поверхні подих урветься, живе може знову його поєднати;

Коли листок відгукнеться вчасно, зелень зупинить кров.

Сонце піднялося ще трохи вище.

Ми спускалися вздовж гребеня схилу й зупинилися на кам’яній площадці, трохи прикритій від вітру. Лише тоді почали лічити людей.

Вітер навскоси віяв згори, витягаючи кожну тінь у довгу тонку смугу.

Серед його шуму ніхто не промовив ані слова. Кожен мовчки зіставляв нинішнє число з тим, скільки людей привів сюди.

У мене лишилося п’ятеро слуг Полювання, у Дунфан Юя троє, в Але Ї четверо.

А за Цзянь Цунчжи не було нікого. Усі його слуги загинули. Лишився тільки він: зібравши рукави, стояв на продуваному місці, наче тінь, яку покинули посеред дороги.

Я вже хотіла відвести погляд, та мене спинила темніша смуга крові.

Розрив біля ключиці Але Ї, ближче до плеча, досі кровив. Кров була вже не яскраво-червоною, як спочатку: холодний вітер трохи затемнив її, а краї рани ледь здригалися [xī].

Тканина біля плеча затверділа від крові. Від неї тягнулася темна смуга й повільно спускалася збоку грудей.

Я показала йому на камінь, відшліфований вітром до блиску: «Сядь. Із рани досі сочиться».

Нижня сорочка під шкіряним обладунком давно прилипла до тіла. Я притиснула подушечками пальців шкіру довкола рани, обережно розсунула її вздовж сліду крові й почала потроху відділяти присохлу тканину.

Стріла ковзнула навскіс від ключиці біля плеча. Поріз був неглибокий, проте довгий і вузький. Краї шкіри трохи вивернулися й не змикалися; вздовж розрізу повільно проступала свіжа кров, тремтячи майже в такт поривам вітру.

Я притиснула довгий слід біля його ключиці. Від легенького натиску подушечок пальців кров одразу виступила знову й звивисто потекла на груди.

Але Ї поворухнув рукою; тканина натяглася, і на довгому порізі з’явилися нові краплі. Він не став нічого приховувати, лише рівно сказав: «Зачепило. Неглибоко».

«Не рухайся, — твердо сказала я. — Надрізано поверхневу жилку. Рана неглибока, але місце невдале: кожен крок розтягуватиме її ще трохи».

Під моєю рукою Але Ї тримав плечі й спину так само непохитно, немов звір, що не боїться ані вітру, ані піску. Лише підняв брову: «Янь Аню, подряпиною нас, людей Цан’юаню, не залякаєш».

Кутик його губ сіпнувся. Крізь біль він силкувався всміхнутися з тією відкритою запальністю степового юнака. Проте рана на плечі явно не збиралася перестати кровити від самої його впертості.

Я розправила шкіру по обидва боки порізу, повністю відкривши його тьмяному світлу на вітрі, й тихо сказала: «Зовні неглибоко. Біда в тому, що вістря навскіс розітнуло цю поверхневу жилку. Кістки й сухожилля цілі, але рану тягне разом із плечем та спиною. Піднімеш руку — вона знову розійдеться. Краї не можуть зімкнутися».

Дунфан Юй підійшов ближче й спитав так тихо, наче боявся потривожити вітер: «…Сама зупиниться?»

«Ні, — відповіла я. — Якщо підемо далі, він іще до всього іншого втратить із кров’ю половину сил».

Але Ї все ще всміхався тією впертою усмішкою: «Трохи вітру й піску мене не здолають».

Я підвела на нього очі: «Знаю, не здолають тебе. Але затримають нас усіх».

Він на мить завмер. Та в очах не було й крихти розгубленості, лише властиві людям Цан’юаню спокій і прямота: «Янь Аню, роби так, як вважаєш за потрібне».

Я відкрила заплічний мішок. Пакунок із ліками був порожній: допомагаючи пораненим у вологому лісі, я витратила все до останку.

На гребені завивав вітер. Я дивилася на смужку крові, що невпинно виступала на його плечі, й раптом у думках чітко постав один спосіб.

Зупинення крові живою зеленню.

Лікувальний спосіб жерців Сиси. Си Цзе [zé] особисто навчив мене його, але на живій людині я ще ніколи не пробувала.

Трохи поміркувавши, я підвела очі й оглянула всіх: «У кого ще є вода в бурдюку?»

Слуги Полювання один за одним похитали головами. Після бігу вологим лісом і довгої затримки на гребені бурдюки давно спорожніли до дна.

Дунфан Юй підняв свій сплющений бурдюк, показуючи, що і в нього нічого немає.

Я оглянулася. Вітер тут був сильний, але це не означало, що води зовсім немає. Схил Грифового Погляду цілий рік омивали тумани й дощі; на продуваних скелях часто траплялися видовбані вітром заглиблення, де легко збиралася роса.

Я показала на неглибоку западину трохи північніше: «У тій кам’яній чаші може бути вода. Ходімо зі мною, наберемо трохи».

Кілька слуг відразу розійшлися на варту. Ми з Дунфан Юєм рушили вперед; Янь Два, Янь Шість і Янь Дев’ять ішли трохи позаду з боків.

Вітер свистів уздовж гребеня, блідо-сіре каміння холодно полискувало. У трохи ввігнутій кам’яній чаші й справді зібралася прозора калюжка. Нічний туман і ранкову росу вітер потроху зганяв у заглиблення, де вони й лишалися.

Я нахилилася, занурила шийку бурдюка у воду й повільно набирала її, не торкаючись намулу на дні.

У таких калюжках, що збиралися з вологи на вітрі, донний осад був незрушений, а сміття не було. Доки не зачепиш дна, вода лишатиметься прозорою.

Невдовзі боки бурдюка почали округлюватися.

«Досить», — тихо сказала я, зав’язала шийку й підвелася, щоб повернутися.

Спершу я змила чистою водою засохлу кров із плеча Але Ї. Відкрилася поверхнева жилка, що досі ледь пульсувала. Кров була яскрава, краї трохи вивернуті: досить було ще раз натягнути шкіру, і вони розійшлися б.

На гребені лежав самий голий камінь. Лише за три-чотири кроки, нижче від продуваного проходу, до скелі припала купка низьких кущиків із темним листям, рідкісний тут знак життя.

«Княжичу Але, я спробую один спосіб, — сказала я. — Зупиню кров листком, без ліків. Не вийде — шукатимемо іншого».

Він на мить здивувався, а тоді кивнув: «Якщо ти знаєш цей спосіб, я тобі вірю».

Усі його слуги стихли, не змінюючи поз.

Нас із Дунфан Юєм і так зв’язував ланцюг у п’ять кроків. Ми лише трохи повернулися й разом пішли до темного листя.

Янь Два, Янь Шість і Янь Дев’ять трохи щільніше зімкнулися, прикриваючи нас збоку.

Під тонким струменем із бурдюка я вимила ліву руку. Вона мусила бути цілком чистою, без жодної краплі крові: таке було перше правило добору листка для зупинення крові живою зеленню.

За вченням Сиси, спершу оком пізнають форму, а тоді рукою шукають властивість.

Серед прилеглого до каменю листя я вибрала зелений листок із рівними краями, м’якою м’якоттю, досить великий, щоб укрити рану. Добре запам’ятала його вигляд, а потім відвела очі й більше не дивилася.

Щойно думки трохи втихомирилися, я наче почула давню настанову Си Цзе: «Дивишся — не зривай; зриваєш — не дивися. Пальцем торкайся жилок, серцем пізнавай подих».

Я вирівняла дихання, розслабила суглоби пальців і простягла руку в листя. Не очима, а самим дотиком шукала ту крихту живого подиху, що ще збереглася в ньому.

Вітер гладив листки, і вони ледь тремтіли, наче дихали. Я минула кілька жорстких, колючих або вже надломлених: їхня жива властивість була втрачена, кров вони б не втримали.

Нарешті подушечки пальців торкнулися теплого м’якого зеленого листка без колючок, із тонкими соковитими жилками. Середнім пальцем, допомагаючи вказівним, я легко перетиснула черешок.

Тихенько хруснуло, і листок відділився рівним зламом.

Янь Шість ковтнув слину: «Господарю… чого це мені здається, ніби ви чаклуєте?»

«Не чари, — відповіла я. — Просто живим подихом листка стримую кров. Запам’ятаєш — і сам зможеш. Але зелений листок має бути придатний».

Ми з Дунфан Юєм повернулися до Але Ї. Я знову вилила трохи води з бурдюка й повільно промила рану.

Після промивання на ній знову проступив тонкий шар крові, аж болісно яскравої.

«Буде боляче», — заздалегідь попередила я.

«Та це слабше, ніж коли лоша копитцем штурхне», — засміявся він, але плечі й спина напружилися до краю.

Правою рукою я притиснула й розсунула шкіру з обох боків рани, а тоді накрила її зеленим листком, повернувши його поверхню просто до порізу.

Щойно листок торкнувся гарячої крові, його колір відразу став темніший, немов усередині щось засвітилося. Так живий лист відгукувався на кров; саме це визначало, чи подіє спосіб.

Я притримувала лише краї, не тиснула на середину, даючи м’якоті листка самій прилягти до порізу. У зупиненні крові живою зеленню головним було «спрямувати й зібрати». Надто сильний натиск, навпаки, пошкодив би листок.

За десять подихів кров, що рвалася назовні, почала пульсувати повільніше, аж зрештою лишила по собі лише тонку плівку вологи.

«Спробуй підняти плече», — сказала я.

Але Ї послухався. Від руху край листка трохи здувся, але кров більше не виступила.

Тут Цзянь Цунчжи ворухнувся й нерішуче озвався: «У мене… підкладка верхнього одягу ще досить чиста».

Він відірвав із внутрішнього боку одежі смугу тонкої тканини. Та підкладка лежала між верхнім вбранням і шкіряним обладунком, не торкалася тіла й була захищена іншою тканиною: крові на ній не було, пилу також майже не було.

Простягаючи її, він помітно затримав пальці, ніби боявся подати надто близько й водночас надто повільно.

Голос став іще тихіший: «Якщо… якщо знадобиться».

Я взяла тканину й торкнулася подушечками пальців. Хоч на ній і був дорожній пил, вона лишалася сухою, без крові, кращою за все, що зараз можна було знайти.

«Підійде», — сказала я.

Я обвела смугу навколо плеча й спини Але Ї, надійно закріпивши зелений листок. Середини не притискала, лише втримувала лист щільно біля порізу.

«Готово, — сказала я, забравши руки. — Тепер і під час руху має триматися».

Але Ї глянув на темну зелень на своєму плечі й підняв кінчик брови: «У Цан’юані таку рану припекли б вогнем та змастили кобилячим молоком. Куди тому до твого листка: жодного клопоту».

Говорив він легко, але усмішка в очах згасла. Він серйозно кивнув мені: «Я твій боржник».

Його слуги в один голос відгукнулися: «Аби з господарем усе було гаразд».

Я звеліла йому підвестися, а решті підходити по черзі.

Після всіх боїв дорогою кожен мав бодай якусь рану. Я оглядала їх одного за одним і кожен неглибокий поріз закривала зеленим листком за тим самим способом. Листя мало різні властивості, але все втримувало кров.

Цзянь Цунчжи не стримався: «Цього способу… і ми можемо навчитися?»

«Можете, — відповіла я. — Запам’ятайте кілька правил. Спершу вимити ліву руку: ні крові, ні бруду. Спершу впізнати листок очима й запам’ятати. А коли зриваєш, не дивитися».

«Простягаєш ліву руку, шукаєш середнім пальцем, подушечкою розпізнаєш живий подих. Правою листка не торкаєшся. Жорстких, брудних, колючих не бери. Злам має бути рівний, тільки тоді листок, прикладений до рани, втримає кров».

Цзянь Цунчжи тихо озвався «а-а» й несміливо додав: «А… якщо не зумієш упізнати?»

Але Ї засміявся раніше за мою відповідь: «Не впізнаєш, а руку вже простягаєш? Цей хлопець сміливіший, ніж здається».

Я спокійно сказала: «Якщо не певен, візьми інший листок».

Цзянь Цунчжи м’яв край одежі й вагався: «А якщо… якщо я зірву не той, чи не… зашкоджу людині?»

«Рука чиста, серце спокійне — тоді листок відгукнеться, — сказала я. — Чистота рук лише перше. Сам листок також треба впізнати правильно».

Цзянь Цунчжи потер пальцем за вухом і всміхнувся трохи розгублено.

Дунфан Юй окреслив пальцем у повітрі дугу світла: «Спершу пізнати форму, тоді шукати властивість… А якщо сила листка слабша, він може не втримати?»

Голос був лагідний, проте питання влучало просто в суть.

«Може, — відповіла я. — Якщо живого подиху в листку замало, кров його розвіє. Тому в ту мить, коли прикладаєш, треба дослухатися до подиху листка. Втримає — осяде. Не втримає — спливе».

Дунфан Юй трохи подумав: «На вигляд це радше ремесло, ніж чари».

«Саме ремесло, — сказала я. — Без талісманів, без заклять. Потрібно лише впізнати один живий листок. У Сиси кажуть: “Хто бачить живу зелень, знаходить ліки; хто її не пізнає, втрачає їх”».

Дунфан Юй тихо відгукнувся, наче його голос спустився разом із вітром: «Тепер зрозуміло».

Але Ї знову підняв брови: «Янь Аню, ти пояснюєш правила так докладно, ніби вчиш убивати ворога. Навчиш нас — потім не нарікай, якщо рятуватимемо людей незграбно».

«Якщо врятуєш, спосіб уже не незграбний», — відповіла я.

Усі слухали, розуміючи не до кінця, але все ж покивали.

Вітер ковзнув повз наші плечі й забрав із гребеня останній холод.

Але Ї поворухнув плечем і сказав: «Ходімо. Попереду навряд чи буде легше».

Я кивнула. Ми разом поправили спорядження й рушили вниз.

【Додаткова примітка】

У «Трав’яних приписах», у сувої «Пізнання живої зелені», сказано: «Трави й дерева мають подих і відгукуються у слушну мить. Коли живий листок зустрічається з кров’ю, його колір неодмінно темнішає; він може зібрати те, що розсіюється, і спинити те, що рине. Тому той, хто бачить живу зелень, знаходить ліки».

У сувої наведено «Шість настанов зупинення крові живою зеленню»:

Перша. Побачивши, спершу впізнай, але не тримайся самої форми.

Друга. Зриваючи, не дивися: властивість шукай пальцями.

Третя. Рука чиста, серце спокійне — лише тоді відгукнеться подих листка.

Четверта. Живий листок торкається крові; потемнів — отже, спосіб діє.

П’ята. Спрямовуй, а не змушуй: головне — зібрати й утримати.

Шоста. Осів — утримує; сплив — зірви інший.