Розділ 44. Скісні кістки поперек шляху

Ліс зламаного вітру — крайня сила вітру.

Мілина скісних кісток — кінець вітру.

Там, де вітер кінчається, тисячі кісток стають мілиною.

Після початку години си зламаний вітер стих, і попереду простяглася мілина.

Без трави, без вітру, без укриття.

Сіро-біла поверхня сягала, куди бачило око. Спершу здавалося, що це камінь, та придивишся — самі кістки: звірині, людські, пташині й невідомі велетенські рештки. У подихах землі вони то наполовину занурювалися, то виступали назовні.

Одні вітер давно відполірував до блиску: ніби камінь і ніби не камінь. На інших ще лишилися чорні обпалені сліди, немов земний подих щойно виплюнув їх із надр.

Кістки вкривали кістки. Старі розсипалися на порох, нові відтинок за відтинком вростали в мілину. Зламані хребти, похилені ребра, зуби, розсипані мов пісок.

За Лісом зламаного вітру вітер закінчувався тут. Небо й земля давно затамували подих, і навіть смерть не розвіювалася.

Казали, тисячі кісток утворили тут мілину не через різанину, а через довгу боротьбу вітру й землі. Вітер убивав форму, земля ховала дух. Минали роки, кістки не розкладалися й ставали мілиною.

Я стояла на тій сіро-білій поверхні. Під ногами все хрустіло, наче я ступала відлунням смерті.

Це був четвертий день від початку Полювання. Ми з Дунфан Юєм, Але Ї та Цзянь Цунчжи йшли разом від учора. У мене лишилося семеро слуг, у Дунфан Юя — п’ятеро, в Але Ї — шестеро, у Цзянь Цунчжи — троє.

Світло було палюче-білим. Ми зі своїми слугами повільно рухалися вперед. Ніхто не говорив зайвого, лише йшли. Синань ледь тремтів у моїй долоні, ручка ложки крутилася безладно, наче її перемішувала невидима підземна сила.

Минуло вже дві години ходи, ані травинки не трапилося, навіть власного відлуння не було чутно. Кожен крок доводилося намацувати: кістки й камені лежали навскіс, і щоразу було чутно, як кам’яне лезо тихо розрізає тканину підошви. Ми йшли похилившись, пристосовуючи ступні до нахилу скель, щоб оминути гострі краї.

Повітря було сухе й терпке. Піт висихав раніше, ніж устигав виступити; губи давно потріскалися, сліди крові побіліли. Я відпила з бурдюка. Волога розвіялася дуже швидко, лишивши ледь солонуватий присмак. Коли струснула знову, всередині вже не озвалося нічого.

Я подумала: може, так навіть краще. Відколи замкнувся ланцюг п’яти кроків, я не наважувалася багато їсти й пити.

Якщо в дорозі вже несила було терпіти, ми позичали одяг у слуг для тимчасової заслони. Дунфан Юй відвертався, і я так само. Відстань надто мала: найменша похибка, і те, чого нікому не слід знати, побачить вітер.

Від цієї думки першими спалахнули вуха, й пити захотілося ще дужче.

Цзянь Цунчжи йшов трохи позаду ліворуч. Помітивши мою затримку, запитав: «Вода закінчилася?»

Я підняла бурдюк: порожній, сплющений.

Він на мить завмер, тоді потягнувся по свій: «У мене ще є».

Та щойно відкрив горловину, обличчя раптом змінилося. Він перевернув бурдюк — нічого не вилилося. На сонці шкіра висохла й затверділа, зблякла, наче стара оболонка.

«Теж немає», — тихо сказав він, трохи винувато.

Поміркував і додав: «У нас у Лансюї є спосіб менше витрачати вологу. Притисни язик до піднебіння, дихай легше й повільніше. Згодом у роті сама з’явиться слина».

Я спробувала, як він сказав. Спершу сухість не зникала, та за мить під язиком справді народилася тоненька свіжість і поволі розлилася. Крихта вологи пройшла горлом, несучи ледь відчутну прохолоду, і навіть у грудях трохи втихомирилося.

Відтоді як на нас замкнули ланцюг, голод, спрагу й втому доводилося придушувати в собі, не наважуючись виказати ані часточки. Та коли в грудях піднялася ця крихта прохолоди, вона все ж викликала коротке, але справжнє відчуття: я жива.

Цзянь Цунчжи дивився й усміхнувся: «Небагато, але краще, ніж зовсім сухо».

Я глянула на нього, ледь ворухнула кутиками губ і повільно сказала: «Дякую».

У цьому проклятому місці кістки й камені лежали навскіс, кольору сірого кістяка. Подих усього живого на мілині давно обірвався. Людина відкривала рот — і звук відразу зникав, цілком поглинутий кам’яними шарами. Тільки кайдани тихо дзвеніли, повертаючи тонку низьку луну.

Ми йшли, і під ногами були самі кістки; стиралися навіть голоси серця. Після довгої ходи вже не розумієш, чи кістяна мілина сточує людей, чи люди крок за кроком самі втираються в неї.

Вітер зупинився, звук згас, небо й земля завмерли, навіть життєву силу було зрізано до останку. Це місце було не смертю, а самою межею смерті.

Цзянь Цунчжи тихо пробурмотів: «Чому це зветься мілиною? Саме каміння, ані краплі води».

Дунфан Юй ішов трохи попереду збоку, з незмінним виразом обличчя. «У книжках записано, що Мілина скісних кісток — суха рівнина вітрової ерозії, утворена після провалу земних жил пралісу Юньцюе».

Він говорив неквапно: «Гірські кільця розірвалися, кам’яні шари змістилися. Залізисті породи й гнейс лежать один на одному; морський вітер довго їх сточував, і всі пласти нахилилися, здалеку нагадуючи кістки. Згодом земні жили знову перевернулися, магнітні сили перемішалися, тому синань утрачає напрямок. Повітряні потоки тут силоміць обриваються, від цього місця вітер замовкає. З часом не лишилося ані ґрунту, ані трави, тільки похилені скелі на сім лі».

Поки він говорив, уламки під ногами біліли на світлі, з твердими краями, гострими мов ножі.

Вітер завмер так, що було чутно, як його слова повертаються поміж камінням.

Цзянь Цунчжи йшов позаду мене й стишив голос: «Але ж ми досі в пралісі Юньцюе? Раніше дерева були такі густі, що навіть вітер не проходив. Чому тут усе стало таким?»

Я подумала й відповіла: «Тут тонкий ґрунт і багато заліза. Дощ, упавши, стає кислим, корінню важко закріпитися. Кам’яні пласти переважно з гнейсу й уламків залізистої породи: у них немає життєвої сили, і воду вони не втримують. Із часом коріння перестає рости, насіння обпалюється, щойно впаде».

Цзянь Цунчжи сказав: «Ось воно як».

Я звела очі на північний схил. Сіро-білі шари скель стояли навскіс рядами, здіймаючись удалині, наче оголений, вивернутий кістяк.

«Юньцюе близько до моря, — додала я. — Гори оточують його кільце за кільцем, повітрю важко вийти. Морський вітер приносить вологу, і з часом вона застрягає тут, не розсіюючись. На цій межі гори обрубують вітер, усе вологе висихає, а ліс обертається скелею. Ліс зламаного вітру й Мілина скісних кісток саме там, де пояс вітрів перетинається з горами. В одному — крайній хаос, у другій — крайня тиша».

Дунфан Юй глянув на мене, ледь кивнув і продовжив: «Колір каменю надто світлий, тому все світло відбивається назад. Удень пекуче, вночі дуже холодно. Натиск жару й холоду обриває подих. Рослини, торкнувшись цього кам’яного духу, теж довго не живуть. Смерть тут не лише у вітрі, а й у світлі».

Його кадик ворухнувся; він звів очі вперед: «Не затримуймося надовго. Після заходу сонця потоки повертаються, камінь холоне дуже швидко. Якщо заночувати тут, замерзнемо на смерть».

Вітер не рухався зовсім, а хмари над головою стрімко текли, мов вода.

Вислухавши, Але Ї засміявся й із цікавістю сказав: «Таки цікаві ваші Центральні землі. Навіть вітер можна зламати, навіть камінь породжує кістки. Де в наших степах таке знайдеш? Пройде вітер — і це голос неба. Ніколи він не буває ув’язнений».

Він підняв руку, затуляючи очі. Палюче сонце біліло над мілиною, роблячи навіть людські тіні блідими. Очі людини зі степу здавалися в цій мертвій тиші особливо ясними, наче в них іще зберігалася крихта рухливого вітру.

Дунфан Юй повернув до нього голову, тоді знову глянув на дорогу й сказав: «Степовий вітер іде далеко… А тутешній помирає в горах».

Але Ї усміхнувся без відповіді й знову ступив на безмовну кістяну мілину.

Ми четверо зі своїми слугами розділилися на чотири ряди й повільно йшли вздовж мілини.

Небо й земля були білими. Четверо юнаків ішли поруч; разом дзвеніли кайдани, кроки відлунювали серед кістяної мілини.

Тоді ніхто не згадував: після цього спільного відтинку дороги кожен зрештою піде своїм шляхом.