Розділ 51. Один рядок зберігає імена (I)

Сюньї сам зголосився нести державний обряд; літопис залишить лише легкий знак.

Дим пахощів повільно здіймався в залі й не розсіювався між балками.

Головна зала палацу Сюаньду сьогодні була незвично тиха. Вгорі золоті завіси звисали наполовину, відтинаючи більшість денного світла; ранок навскіс лягав на нефритові сходи, відкриваючи лише смугу ясного холоду.

Чиновники стояли за рангами, обабіч тихо стукали нефритові підвіски. Ніхто не говорив зайвого.

Починалося Полювання під палацовими вежами. Сьогодні обговорювали лише одне: кого з царського роду Сюаньцю цього разу віддати на Полювання.

У центрі зали, перед обрядовим столом, стояв юнак.

Стрункий, правильно вбраний, він тримався прямою лінією. Обличчя урочисте, рухи стійкі, без відхилень. Чисті риси, стриманий вираз, але прихована твердість. Говорив не надто високо й не надто низько, без прикрас; кожна фраза точно знала свою міру.

Перед усіма чиновниками він здавався непорушним мірилом посеред зали. Не гучний, не владний, але сама його присутність упорядковувала повітря навколо.

Це був наймолодший серед урядовців, які відали обрядами Сюаньцю, — старший син князя Чана, Ґу Сюньї.

Він тримав сувій бамбукових дощечок. Пальці розслаблені, але зібрані; жодна дощечка не тремтіла.

«За грамотою династії Янь починається Полювання під палацовими вежами. Кожна держава висуває одного царського нащадка на виконання небесного обряду. Ім’я від Сюаньцю визначається нині тут».

Ці слова відповідали давньому порядку й не мали спричинити хвилювання. Усі знали попередню усну волю правителя: цього разу обрати одного з його синів.

Сувій розгорнувся в його долонях, дощечка за дощечкою опустилася вниз, тушеві знаки рівні. Ґу глянув від початку донизу; на останньому рядку пальці ледь затрималися.

Він підвищив голос: «Нині визначено обранця: старшого сина князя Чана з правлячого роду, Ґу Сюньї, друге ім’я Шичжен».

Першими змінилися в обличчі царевичі. Кілька юнаків у правому ряду майже водночас підняли голови до постаті посеред зали; в усіх очах промайнув подив.

Серед чиновників дехто подумки холодно вдихнув, переводячи погляд від Ґу до високого престолу.

Праворуч, серед членів роду, чоловік середнього віку в темно-синіх князівських шатах зблід, непомітно стиснувши пальці в рукаві.

На високому місці правитель повільно перевів погляд на юнака й низько мовив: «Сюньї, прочитай ще раз. Хочу почути ясно».

Ґу опустив очі, знов уклонився за обрядом і повторив голосно: «Нині визначено обранця: старшого сина князя Чана з правлячого роду, Ґу Сюньї, друге ім’я Шичжен».

У залі стих навіть легкий передзвін нефриту.

Правитель тихо засміявся без жодної веселості: «Я наказав вибрати одного з царевичів. Чому ж ти поставив власне ім’я?» Зазвичай спокійний, він тепер стримував гнів.

Ґу згорнув сувій, притиснув перед грудьми й уклонився: «Слуга знає волю володаря».

Підвів голову, такий самий спокійний: «Однак із погляду міри обряду рівновагу збереже саме моє призначення».

Голос тихий, але кожне слово стукало в залі: «Мені двадцять п’ять, серед царських нащадків я старший. Серед синів роду не маю обов’язку успадкувати державу, нічого не зв’язую собою. Змалку служу біля володаря, найбільше навчений і найбільше обдарований милістю. Якщо йдеться про того, хто має власним тілом відповісти на це Полювання, я вважаю, що повинен стати перед іншими».

Правитель Сюаньцю дивився на нього, брови трохи опустилися. У погляді були питання, досада й невловима чужість: цей стриманий надійний юнак — син того, хто знав лише їжу, питво й неробство.

«Володар вимагає відповідальності, — тихо мовив Ґу. — Царевичі попереду: такий ритуальний порядок. Але серед родичів я несу найменший тягар і отримав найбільше. Якщо тепер царевичі самі приймуть небезпеку, а ми стоятимемо осторонь, обряд цього не допускає, серце не матиме спокою. Я теж ношу прізвище Ґу й повинен власним тілом прийняти цю подорож».

Він уклонився правителю, зібравши всі думки всередині ритуального закону.

У залі стало так тихо, що було б чути падіння голки.

Царевичі дивилися по-різному. Під подивом ніби ховалося легке полегшення, але ніхто не смів показати його на обличчі.

Дехто з чиновників хотів заговорити, але проковтнув слова. Усе сказане Ґу спиралося на обряд. А якщо заперечити, лихо могло впасти на самого заперечника.

Тож усі мовчали. Ніхто не хотів брати на себе слово «ні».

Правитель непорушно дивився на нього, і в пам’ять разом нахлинули давні події.

Ця дитина… Він не хотів, щоб вона дійшла до такого.

Батько Ґу Сюньї був молодшим рідним братом нинішнього володаря, з тієї самої матері, і мав титул князя Чана.

Покійний імператор надав молодшому синові знак «Чан» — «процвітання», сподіваючись, що той піднесе дім і збереже рід. Та він не докладав сил у цьому напрямку: змалку звик до сваволі, а дорослішаючи, дедалі дужче любив вино й жіночу красу.

За самим походженням титул мав бути славним. Але в державній історії Сюаньцю біля його імені лишилася лише холодна оцінка: «Замолоду не вчився, дорослим занедбав справи; від цього майно дому занепало».

Нові нефритові флейти, танцівниці з західних країв, добрі коні, вишукані вина — він не пропускав нічого. Лише ритуальні книги, урядові дощечки й успадковані статки щороку в його руках убували.

Згадуючи князя Чана, люди переважно зітхали.

У його домі ніколи не бракувало галасу. Найрідкіснішим був порядок.

Терпіння правителя до рідного брата давно майже стерлося.

Поки жив попередній володар, ще часом наставляв його кількома словами. Після сходження нинішнього колишньої поблажливості не вистачило, утримання двору скоротили. Якби не гідність правлячого роду, його володіння, певно, урізали б до одного холодного будинку.

Під цим дахом мати була головною дружиною, не низького походження; Ґу Сюньї — її старший законний син. Здавалося б, усі очі мали дивитися на нього.

На жаль, від самого початку дитину не надто любили. Він був занадто слухняний і занадто «не завдавав клопоту».

Хто плаче — того візьмуть на руки. Хто вередує — того втішатимуть.

Князь повертався напідпитку й найбільше любив дивитися на дітей у покоях наложниць: пухких, м’яких, які качалися по ложу, то плакали, то сміялися, наповнюючи кімнату теплом.

Ґу Сюньї не плакав і не вередував.

Відтоді як навчився ходити, звик сидіти сам за колоною, дивитися, як довшають тіні на стіні, як падає сніг у дворі, як розтріскується квіткоподібний нагар на ґноті.

Дорослі в залі сміялися й кидали чаші, а він тихо сидів під галереєю, не тягнув за рукав і не домагався сміху на свою адресу.

Інші усміхалися: «Старший панич зовсім не завдає клопоту».

Зимової ночі, коли йому було три, з річки дув твердий холодний вітер.

У кімнаті жарко горіла жаровня, назовні хиталися тіні світильників. Князь із давніми друзями в сусідній кімнаті ще грав у застільні ігри; всередині за напівопущеною завісою мати терпляче й тихо заколисувала молодшого сина.

Ґу лежав на маленькому ложі. Від гарячки голова важка, ноги невагомі; перед очима то світлішало, то темніло. Горло сухе, груди наче придавив розпечений камінь.

Він спробував відкрити рот.

У горлі щось ворухнулося. Ще до того, як утворилося «мамо», прийшла думка: якщо озватися, розбудить братика, роздратує матір і засмутить батька.

Тільки додасть клопоту.

Думка, мов черпак холодної води, загасила ще невисловлене прохання. Він знов закрив рота, зіщулився під ковдрою й лежав нерухомо.

Вітер проходив крізь віконні щілини з тонким виттям.

Сміх зовні то наближався, то віддалявся. Дерев’яні двері тихо зачинилися; звук майже нечутний, але відгородив його від освітленої кімнати ще далі.

Лише опівночі наглядачка зайшла перевірити покої, мимохіть торкнулася його чола й злякано вигукнула: «Як ця дитина розгорілася!»

Уночі зварили й дали ліки. Лише наступного ранку жар трохи спав.

Вона допомогла сісти. Дивилася на бліде обличчя без жодної сльози, почувалася гірко й могла лише всміхнутися: «Яка безклопітна дитина. Навіть хвора не плаче».

Коли пролунало «не завдає клопоту», ніхто в кімнаті не відчув нічого недоречного.

Лише він, ще не до кінця розуміючи, запам’ятав: не плакати й не просити — означає «не завдавати клопоту».

А дитина, яка не дратує, найпростіше забувається.

Пізніше мати часто бачила, як чужі діти горнуться до батьків, то просять солодощів, то на руки. Їхні крики дратували, зате після втішання кімната повнилася теплими голосами.

У серці підіймалася кисла туга. Повертаючись і бачачи старшого сина, який слухняно стояв унизу зали, вона щоразу дратувалася сильніше.

«Навчися в чужих дітей, — казала. — Коли твій батько протверезіє, поклич його, потягни за рукав. Люблять тих, хто вміє горнутися».

Ґу вислухав, опустивши очі, і тихо відповів: «Так».

Наступного дня князь саме повернувся раніше.

За материним наказом Ґу чекав у галереї. Побачивши батька, повільно підійшов, зупинився перед столом і підняв очі.

Князь розстібав плащ; у погляді ще стояв хміль. «Щось треба?» — недбало спитав, потягуючи комір.

«Татку» підступило до горла, але він ніяк не міг вимовити. Надто м’які слова, яких він ніколи по-справжньому не казав; силоміць покладені в рот, вони здавалися чужою реплікою.

Він зміг лише трохи вклонитися: «Батьку».

Князь глянув: стоїть рівно, принаймні має пристойний вигляд. «М-м. Краще вчися, не будь як…» На півслові наче щось згадав, хмикнув, відмахнувся й пішов у бічні покої.

Мати побачила це з-за завіси. Від злості й досади, повернувшись до кімнати, зім’яла хустинку пальцями: «Дали б мені виховувати чужу балакучу, усміхнену дитину — не була б така дерев’яна, як ти».

Ці слова впали йому у вуха холодніше за зимовий нічний вітер.