Розділ 38. Зійти на поміст, збагнути гру

Перший день Показу відваги, година шень.

Нас зі слугами Полювання привели під південну скелю.

Вітер здіймався в глибині лісового моря, ніс дрібний аромат листя й гілок. Сонце лилося м’якими пасмами, листяні тіні дрібніли лускою, над деревами поступово піднімався світло-сірий дим.

Серед лісу димові стовпи звисали з неба, мов знамена: одні прямі, інші розпливчасті, тонкі або густі. У різних ділянках відтінки різнилися — сіро-білий, синювато-білий, із ниткою сріблястої блакиті.

У косому сонячному світлі все мисливське поле наче ділили невидимі лінії.

Це був «сигнальний дим», яким лісові спостерігачі користувалися вдень. Під димом — межа, всередині межі — Полювання. Завдання спостерігачів — так стежити за Полюванням, записувати рух і передавати звістки.

Щойно піднявся сигнальний дим, постали межі Полювання. Шістсот лісових спостерігачів сиділи на верхівках високих дерев і стежили вдень та вночі. Їхні погляди, мов безліч тонких голок, спадали з неба, сплітаючи над лісом мережу.

На обірваному хребті південного краю вітер був найсильніший.

На краю скелі звели високу платформу: ялицеві балки складені ярусами, основа глибоко врізана в тріснутий камінь. Шви закладено бамбуковим попелом, сучки відкриті, вітер і дощ потемнили дерево. Збоку прив’язали пряму драбину з грубого, скалкуватого дерева; кілька стиків трималися лише на тонкому залізному дроті.

Поміст стояв трохи більш ніж за два чжани від краю, квадратом не ширше чотирьох чжанів. Під ударом вітру — ні надто високий, ні низький — він здавався підвішеним і нестійким. Варто розподілити вагу нерівно — балки озивалися, весь настил легко хитався, ніби в дерев’яному череві дихав звір.

Здалеку платформа немов пливла у вітрі — наче чекала людей і водночас відштовхувала їх.

Попереду, під помостом, обрядовий урядовець став на камінь і розгорнув наказ. Вітер розносив голос: холодний, чистий, уривчастий.

Головний зміст я розчула.

Перша перепона Показу відваги випробовувала вміння йти на ризик і звалася «Сходження на поміст». Щодня від початку години цзи Полювання зупиняли на дві години ши. Заслуги цього випробування підраховували саме під час зупинки.

Перший нагорі отримує три бали заслуги, другий — два, третій — один; решта за перше сходження балів не має. Коли Полювання зупинять, усім, хто досі стоїть на помості й не впав, додадуть по одному балу.

Тим часом можна битися й допомагати. Лише самовільно залишати поміст заборонено.

Заслуги записують тільки на ім’я нащадка-учасника. Слуги балів не отримують, але мусять допомогти господареві піднятися й утриматися. Якщо господар не зійде, їхні зусилля марні; якщо впаде, життя не віднімуть, зате попередні заслуги згорять.

До полудня, коли роздавали спорядження, усі думали, що нападники мають перевагу. Ніхто не очікував, що саме захисні мотузки й дерев’яні кілки тут стануть найпотрібнішими.

Скеля височіла над лісом більш ніж на десять чжанів, із трьох боків обривалася в порожнечу, лише з півночі з’єднувалася схилом. Кам’яне лице гладке, щілин мало; без допоміжних речей безпечно видертися важко. Обхід позаду через ліс забирав іще час горіння палички пахощів.

Вітер кружляв біля краю, витягував сигнальний дим прямо, тонко й туго, ніби невидима рука натягнула його в повітрі.

Се Уцзю стояв збоку незворушний, наче давно розгадав гру. Кутик губ ледь ворухнувся — усмішка така тонка, що не помітити. Чи глузування, чи зітхання, чи давня втома від знайомих пасток.

Правила Янь ніколи не створювали для людей. Ними спостерігали за людьми й випробовували їх. Спершу давали повірити, що ти зрозумів правила, а потім власноруч змушували оступитися всередині них.

Усе було лише мотузками в їхніх руках: чим міцніше людина хотіла тримати, тим тісніше її обплутували.

Тільки тепер я збагнула, чому Се Уцзю, маючи вибір, узяв захисне спорядження. Це було не поступкою, а завчасним ухиленням від їхньої гри.

Він давно знав: кожна видима перевага — наживка.

Перед скелею клубочився туман, камінь був напівмокрий.

Коли всі прибули, світ іще мовчав, лише уривчасто озивалися птахи. За мить кроки, людський подих і шелест броні нашарувалися, поступово збираючись у тривогу, яка ось-ось прорветься.

Першим рушив Ґу Сюньї. Підняв голову до скелі й трохи насупився. Хоч у наплічнику було захисне спорядження для підйому, сама поза дертися здавалася йому негідною пристойності.

«Тут негарно. Обійдемо». Голос дуже тихий, але вітер розніс його, і всі почули виразно.

Його слуги обережно постукали по каменю; між пальцями зашурхотів пісок, крупинки ковзнули вниз. Усі разом підвели очі на Ґу Сюньї, чекаючи знаку.

Він лише підняв руку й поправив край рукава, наче змахнув щойно осілу порошинку. Туман торкнув скроні; він не затримався, одразу повернув на бічну стежку. Спина віддалялася в серпанку, кроки ні швидкі, ні повільні — наче йшов палацовими сходами, а не назустріч небезпеці.

Під скелею проводжали поглядами: хтось потай полегшено зітхнув, хтось зневажливо пирхнув, хтось стежив очима, ніби подумки запам’ятовував надійну дорогу до життя.

Цзянь Цунчжи, який теж мав захисне спорядження, трохи повагався, але недовго. Опанував обличчя й повів слуг повільним обходом у напрямку Ґу Сюньї.

Недалеко Дунфан Юй і Цзян Ліньчуань стояли біля підніжжя, кожен зі своїм виразом, обидва вивчали сіро-білу скелю. Дунфан Юй шукав щілини й виступи, Цзян Ліньчуань стежив уздовж краю за вітром.

Потім один за одним подали знаки. Їхні слуги негайно взялися перевіряти щілини, міряти відстані, відламувати хиткі камінці під мокрим мохом.

Згори застукало: слуги Цзян Ліньчуаня забивали кілки, чітко й ритмічно. Хтось хотів випередити суперників силою: скосив погляд на сусідній загін, уже простяг руку, в очах майнула жорстокість. Та товариш різко схопив його.

Той підняв очі на господаря.

Цзян Ліньчуань лише підняв руку й притис поглядом, голос майже нечутний: «Зараз не час. Збережи життя для подальшого».

Той відповів: «Так», — стиснув пальці в кулак і поволі розкрив.

Лінь Юйхен діяв просто й рішуче, навіть довго не роздивлявся скелю. «Ходімо», — наказав, повертаючись. Перед відходом кинув косий погляд, із подобою усмішки й холодними словами: «Що з того, що першим зійдеш? Не факт, що встоїш до кінця».

Інь Сюань поруч навіть не підняв повік, лише трохи кивнув: «Перший, можливо, просто розвідає шлях для всіх».

Не скінчилися слова, а обидва вже повели загони західним обходом.

Але Ї досі стояв на місці, поволі водячи поглядом між скелею й туманом. Вітер із верхнього краю надимав поли, але не зрушив його анітрохи.

То не був страх труднощів чи вагання. Він явно зважував: якщо зараз змагатися, виграш малий, а втрати можуть бути надмірні.

Туман прохолодно торкнув обличчя. Він іще трохи постояв, потім ледь повернувся, змістив лінію плечей і зрештою пішов бічною стежкою.

Пан Чжун не хотів миритися. Дістав трутову трубочку, нахилився й розпалив: малий язик полум’я лизнув мокрий мох. Світло то спалахувало, то згасало й кілька подихів не могло втриматися.

Він примружився, все ще не вірив у невдачу, випробував опору ногою — раз, удруге, не зупинився. Втретє вчепився пальцями; грубий камінь розтер подушечки до крові. Вітер швидко затемнив червоні сліди.

Потім наказав слузі спробувати. Той потягнувся вгору, щойно зачепився суглобами за щілину, як мокрий мох ковзнув — і він упав. Погляд Пан Чжуна напружився, він підійшов і допоміг підвестися.

Під скелею постаті заметушилися. Він довго видихнув, обличчя все ще не погоджувалося. Непокора прокрутилася в очах і зрештою стала тихим: «Ходімо». Повернувся трохи важче, наче втиснув рештки досади в крок.

Се Уцзю весь час мовчав. Дивився то на скелю, то на обхід, спокійно, без хвиль, ніби жодна дорога світу не була для нього ні легкою, ні важкою — лише така, якою йдуть, або така, якою не йдуть.

Кілька його слуг стояли поруч, не сміючи озватися, чекали наказу. Вітер із краю поволі повертався, підіймав їхній одяг, а Се Уцзю не рухався й не відводив погляду. Лише коли більшість постатей навколо розійшлася, підняв руку й неквапно повів своїх на бічну стежку.

Можливо, лише той, хто справді знав його, розумів: він ніколи не змагався за один випереджальний крок. На його думку, швидко йде той, хто доходить до кінця.

Я теж збиралася обійти й уже хотіла наказати, коли почула швидкі кроки. Обернулася — наближалися кілька слуг, саме та четвірка, що раніше нагадала Шень Бінчжи.

Обличчя серйозні, написи на правих руках залиті темно-червоною кров’ю: «Янь Два», «Янь П’ять», «Янь Шість», «Янь Дев’ять».

Янь П’ять заговорив: «Господарю, внизу є кам’яна щілина, де може на мить стати одна людина. Якщо скластися й підштовхнути, вистачить висоти трьох-чотирьох людей. Вище щілин більше, поверхня шорстка, дертися значно легше».

Янь Шість додав: «Шестеро стануть вежею: троє внизу, двоє над ними, один угорі. Господар стане на верх, наступить нам на плечі й дістанеться».

Я спитала: «Витримаєте?»

Янь Шість простодушно усміхнувся, показавши білі зуби: «Не турбуйтеся, господарю. Витримаємо».

Янь Два запропонував: «Решта четверо нехай спершу обійдуть і розвідають поміст. Якщо займуть верхній край, зустрінуть господаря».

Янь Дев’ять уже розподіляв людей. Махнув рукою в натовпі, покликав іще двох — стало шестеро. Голос низький і рівний: «Шестеро, у стрій. При зміні дивіться на плечі, дихайте за мною. Пам’ятайте команду, пам’ятайте положення рук».

Я подивилася на долоні: переважно тонкі мозолі, сильні суглоби, пальці тверді, без метушні. Придушила вагання й невимовлене запитання та кивнула: «Добре».

Янь Дев’ять тихо скомандував: «Будуйся».

Вони рухалися вправно, без зайвих слів.

Троє присіли внизу трикутником, міцно впершись спинами. Двоє стали на них, долонями притиснувши плечові кістки нижніх. Верхній трохи зігнув спину, відвів руки назад, лишивши між плечима й шиєю місце для моїх стоп.

Швидко шість тіл склалися в просту, але міцну вежу. Дихання поступово зійшлося: нижні видихають, другий ярус вдихає, верхній дихає коротко й твердо.

Янь Дев’ять тихо рахував: «Раз, два — підйом».

Троє внизу нахилилися й усталилися на землі, другий ярус ледь тремтів, але міцно зціпив зуби.

Я вдихнула, підняла руки й розслабила сухожилля, скидаючи зайву напругу. Легко відштовхнулася, через залишені проміжки стала на стегна нижніх, потім — на плечі другого ярусу. Під ногами гарячі плечові кістки й часте дихання.

Затримала один подих, переступила й стала на спину верхнього. Вона була твердою, мов скеля. Його плечі й шия тримали всю мою вагу, м’язи натяглися струнами.

Я низько сказала: «Тримай».

Він відповів одним словом: «Тримаю».

Серце стиснулося, тепло й піт змішалися в долонях.

«Підйом!» — удруге скомандував Янь Дев’ять.

Я стрибнула за поштовхом, носком ковзнула по скелі, мов риба виринула з води, й зачепилася суглобами за край тріщини. Нахилилася вперед, долонею сперлася об стіну. Мокрий холодний камінь одразу здер шкіру; яскрава кров розтеклася відбитками пальців.

Я не дивилася. Лише закрутила зап’ястком, притиснула тіло до стіни, знайшла коліном опору, зібрала поперек і втиснулася у вузьке місце щілини.

Там уміщалася лише половина стопи. Збоку вдарив вітер із вологістю затіненої скелі, і від нього думки стали ще гостріші та ясніші.

«Господарю!» — тихо гукнув знизу Янь П’ять. «На три чи вище — другий уступ».

«Бачу», — відповіла я коротко, не розтягуючи голосу.

Підняла голову, знову простягла пальці й увела в кам’яну щілину. Грубий камінь здер шкіру, біль розійшовся — а я вже перевалила на другу ділянку. Унизу шестеро стояли твердо, ніхто не послабив опори.

Вище все було, як сказав Янь П’ять: щілин більше, камінь уже не слизький. Під пальцями дрібно терся пісок, боляче, але надійніше.

Спершу простягла руку до малого виступу, двічі перевірила. Відчувши, що триматиме, почала поволі переносити вагу. Кров із долоні лишала на скелі дрібні червоні сліди, ледь позначаючи, де є опора, а де немає.

Того, хто ніс вагу нагорі, спершу прийняли вниз; решта п’ятеро поступово розбирали стрій. Двоє стали спина до спини, зігнулися біля стіни й знову утворили «живу драбину», допомагаючи Янь Два та Янь Шість спуститися по черзі. Рухалися швидко, але без безладу.

Загін Дунфан Юя теж не барився. Слуги прокладали шлях конопляною мотузкою, закидали петлю на виступ. Вузли в’язали чисто й вправно, петля лягала точно куди слід. Усі діяли злагоджено, наче давно розуміли одне одного без слів.

Спочатку він дерся трохи незграбно, руки працювали повільно, рухи скуто. Попереду показував досвідчений скелелаз. Дунфан Юй кілька разів подивився — і вже підхопив ритм. Руки й ноги поступово узгодилися, дихання вирівнялося.

Невдовзі він, хоч і не майстерно, уже впевнено підіймався, точно тримаючи центр ваги. Раптом вітер змістився, мокрий мох послизнувся, нога втратила опору, тіло провалилося на пів кроку.

Я була саме під ним. Не встигнувши подумати, вивільнила ліву руку зі щілини, підхопила ковзну стопу й сильно штовхнула вгору. Вага була величезна; підошва притиснула рану на долоні, гаряче рвонуло, наче припекли вогнем.

Дунфан Юй устояв, озирнувся й завмер від подиву, наче не очікував допомоги. Скельний вітер промайнув; він кивнув, нічого не сказав і продовжив підйом.

Під долонею камінь був грубий, ніби в нього втиснули безліч уламків лез. Кров крапля за краплею входила в борозенки й висихала на вітрі. За три чи щілина перейшла з увігнутої поверхні у випуклу; збоку був виступ саме для пальців.

Середнім і безіменним зачепила край, поволі підняла вагу. Носком намацала точку, внутрішнім краєм стопи вперлася в малу поличку. Розслабила й знову зібрала коліно, притиснула поперек і спину до скелі.

У цьому підйомі треба було сповільнити кожен подих. Дихання тонке, мов нитка, сила прихована в кістках. Пальці змістилися на фень — тіло йде за ними на цунь.

Унизу Янь Дев’ять жестами керував відходом. Троє вже побігли на бічну стежку, ще троє стояли біля підніжжя, не зводячи з мене очей.

Янь Два озирнувся й глянув у бік помосту. Четверо, яких послали раніше, мали вже дістатися за поворот. Якщо все гаразд, можливо, займуть верхній край першими.

Я подолала ще два відтинки й відчула в камені вологий теплий запах землі, як перед дощем. Пальці стерлися до оніміння, проте свідомість ставала дедалі яснішою.

Підняла очі: вершина вже близько. Ще один хват — і торкнуся більшого виступу, де вміститься пів долоні.

Подумки порахувала: «Раз, два, три». Напружила лікоть, підтягнулася на відстань кулака. Силою попереку повернула тіло; останню смужку світла на стіні затулила людська тінь. Рух на мить затримався — і я перевалилася на верх скелі.

Кров на долоні вже висохла, суглоби ще трохи тремтіли. Груди стиснулися й розслабилися, сила підйому поволі розвіялася з вітром. Біля ніг повернулося туманне світло; кров’яні сліди на камені ще не зникли й відбивали ледь помітну червону смугу.

Сходження на поміст іще не завершене. Полювання й далі триває.