Розділ 25. Вітер під в’язом

Ніч іще була глибока.

Я дослухала розповідь Хейбая. Наскільки пам’ятаю, стільки він не говорив ніколи.

Він спирався на подушку й говорив дуже повільно, наче не спав, але водночас перебував десь глибоко. Дихав ледь чутно, голос був трохи хрипкий.

Зазвичай він беріг слова: повідомляв висновок і ніколи не пояснював причин. Цієї ночі заповнив усі прогалини, приховані в серці; та після кожного речення мусив зупинятися й переводити подих.

Я слухала біля ліжка, і якийсь вузол усередині то стягувався, то послаблювався.

Полум’я то видовжувалося, то раптово здригалося, немов тільки після легкого подиху далекого вітру згадувало, що треба рухатись.

Він почав із покинутого храму. Про багато подальших доріг говорив мало, без прикрас; лишалися тільки низки мовчазних слідів на землі, якої ніхто не пам’ятав.

Полювання під палацовими вежами він лише злегка торкнувся — ніби змахнув пил рукавом. Кілька слів, не бажаючи додавати більше.

Я ніколи не подумала б, що він має таке походження.

Він говорив до другої половини ночі, коли подих раптом збився, ніби його торкнувся невчасний вітер. Раз заплющив очі, а коли розплющив, лампове світло затремтіло в їхній глибині.

У мене лишалося багато питань, вони майже зривалися з язика, але я стрималася. Деякі питання лише змушують давні рубці знову боліти на вітрі.

Зараз йому потрібен відпочинок. Йому ще треба одужати.

Я не згадала й про майбутню участь у Полюванні. Лише переставила маленьку лампу за ширму, змінила пов’язку, перевірила пульс і тихо підгорнула ковдру.

«На сьогодні досить, — сказала я тихо. — Решту розкажеш, коли стане краще». Крізь віконну щілину проник вітер, і срібний дзвіночок на моєму поясі дзенькнув.

Він заплющив очі; дихання поволі вирівнялося, ніби нарешті зняв важкий обладунок.

А я випростала спину в темряві. У грудях кисло защеміло, дихання наче підчепили голкою з ниткою. Хоч я ще була в цій кімнаті, здавалося, вже взяла дорожню торбу й однією ногою ступила на шлях, яким невдовзі вирушу.

Зачиняючи двері, я ще раз озирнулася. Його профіль лежав біля краю ковдри, мов камінь, що наскрізь напився води й нарешті заспокоївся.

Я подумала: через багато років, мабуть, згадаю цю ніч. Не через сказані слова, а через нинішній спокій: він склав тягар, який носив багато років, а я прийняла цю вагу.

Повернувшись до столика, я не запалювала лампи, лише навпомацки дістала потрібний дорожній документ. Подушечки пальців пройшли дрібними крапками туші: поштова станція, переправа, застава — одна за одною набували форми.

Раптом пригадалися ночі у Вищій школі. Я при лампі вправлялася в єднанні подиху, узгодженні ритму й живленні частоти. Хейбай гострив меч у галереї, Си Їн накидала мені одяг, Си Цюе впорядковувала сувої.

Тоді я думала, що опановую «спосіб». Тепер зрозуміла: я плела внутрішню нитку. Її треба зробити достатньо грубою, щоб утримати майбутню себе.

Я повернулася до ліжка й підтягнула тонку ковдру. Вітер трохи стер білу риску вздовж віконного паперу, лишився тільки м’який відблиск.

Заплющивши очі, я ще раз перебрала майбутні справи. Дійшовши до кінця, відчула, що рішення стало твердішим.

«Спочатку поспи», — сказала собі подумки.

Наступного ранку небо було блідо-сіре.

Я зняла простий жалобний одяг.

Сьогодні треба було йти до двору й особисто оголосити сановникам: я братиму участь у Полюванні під палацовими вежами.

Це мала сказати саме я, щоб ніхто не вирішив, ніби мене змусив Янь Юй, і не скористався цим для заколоту. Так ми домовилися заздалегідь.

Умившись, я пішла шукати тканину для перев’язування грудей.

Си Їн і Си Цюе вже не було. У кімнаті можна було почути падіння голки; порожню тишу порушував тільки стукіт моїх пальців об шафу.

Вони завжди перев’язували рівно, зручно, так, що можна було вільно дихати. А я була незграбна: намотувала й розмотувала знову, руки німіли. Край тканини вперто збирався складками. Я стискала зуби й натягувала її, аж напружені кисті починали боліти, тільки тоді розгладжувала.

Коли перев’язала груди, постать у бронзовому дзеркалі стала схожою на дерев’яну ляльку, яка не вміє дихати. Серце стислося; я мало не роздерла тканину силою.

«Не перекошуй. Спочатку вирівняй на цунь нижче ребер, тоді веди навскіс угору», — тихо казала я собі, наслідуючи їхній тон. Але й ця мала вправність уже була похована разом із ними.

Лише завершивши, я притулилася до стіни й перевела подих.

Далі — волосся, вінець і брови.

Си Їн завжди розгладжувала пасмо за пасмом, а Си Цюе сміялася поруч: «Треба ще трохи волосся на скронях, буде мужніше». Знайомі дрібниці досі звучали у вухах, але вже ніхто не відповідав.

Тепер вінець постійно з’їжджав набік, шпилька не трималася. Із бровами було ще гірше. Я хотіла зробити їх густішими й прямішими, щоб більше скидатися на чоловіка, та рука не слухалася.

Туш намалювала дві безладні «гірські гряди»: ліва була нерівна, мов весняна грядка [qí], розрита волом, права — тонка, пряма й заклякла, наче суха гілка впоперек чола.

Здалеку брови не поступалися одна одній. Зблизька було ще гірше: я не втрималася й додала риску, але зробила в кінчику прогалину, наче місяць погризла миша.

Про вінець годі й казати: середина навскіс, поперечина перекосилася, половина шпильки стирчить, наче сама збирається вилізти подихати.

Я поглянула на себе в дзеркало. Справжнє невиспане бісеня, яке абияк нап’яло обладунок: смішно, але ще більше самотньо.

Видихнула й силоміць придушила і сміх, і плач.

Щойно зібралася відчинити двері, вони рипнули самі: зайшли Си Яо й Си Юе. Пакунки глухо впали до їхніх ніг, обоє витріщили очі.

«Юний володарю…» — голос Си Яо звучав так, наче його схопили за комір ззаду.

Си Юе спершу заціпеніла, потім пирснула й поспіхом затулила рот. Кутики очей почервоніли.

Вона глянула на вінець, перекошений, мов балка, що зібралася переїжджати, а тоді на брови — «братів, які посварилися»: нерівної товщини, наче дві гусениці з огидою розляглися на чолі.

Витримала два подихи й усе ж розсміялася. Плечі затрусилися, мов від ознобу; вона знов щосили затисла рот.

У грудях смикнуло. Я ще не встигла заговорити, як обоє спитали: «Юний володарю, а де Си Їн і Си Цюе?»

Горло стиснулося. Я тільки сказала: «Час. Треба до двору».

Вони вирішили, що ті двоє зайняті важливою справою, тому й відсутні. Си Юе швидко потягла мене назад: «Не поспішайте, я зав’яжу». Си Яо спритно відклав речі й підгорнув рукави.

Волога в їхніх очах миттю зникла, руки не помилялися: один підтримував вінець і поправляв скроні, інша вирівнювала колір брів.

Густий гребінь [bì] пройшов волоссям — воно лягло слухняно. Легкий рух на кінчику брови прибрав «погризений місяць». Шпилька стала на місце, середина вінця випросталася, наче прибита.

Людина в бронзовому дзеркалі нарешті мала належний вигляд. Очі запекло, я мало не заплакала.

«Не рухайтеся, — тихо сказала Си Юе. — Ще трохи подовжу кінчик брови, інакше схожі на молодого князька, який тільки вчиться ходити до двору».

«Гаразд». Я стримала усмішку, стиснувши зуби, й дозволила їм порядкувати моїм виглядом.

Паличка пахощів швидко догоріла.

У дзеркалі скроні були рівні, риси вже тверді, вінець непорушний, мов гора. Темне придворне вбрання вкривали особливі лінчуанські гірсько-водні візерунки, пояс стягував нефритовий шнур, дзвоникові прикраси ледь виднілися.

Здалеку це справді був гарний, відважний юний володар.

Стоячи перед дзеркалом, я відчула ще гострішу гіркоту в грудях. Проковтнула клубок у горлі й сказала тільки: «Дякую».

У придворній залі.

Несподівано саме тепер я вперше по-справжньому стала перед усіма урядовцями. Колишнє проголошення володарем провели поспіхом, урочистого повернення печатки ще не було, а нині я прийшла через Полювання.

У залі підвісні завіси були наполовину згорнуті. Вітер із червоного двору підхоплював тонкий пісок.

Янь Юй рівно сидів на почесному місці, спокійний і похмурий. Сановники стояли двома рядами, складки одягу бездоганні, але погляди в кожного свої.

«Володарю, не можна!» Начальник Управління обрядів першим вийшов із ряду й схилився до землі. Говорив щиро: «На Полюванні дев’ять із десяти гинуть. Споконвіку не було випадку, щоб монарх ішов туди особисто».

«Саме тому, що не було, має бути». Я підвела очі; голос був рівний і ясний. «Печатку мені ще не повернули, моє становище не завершене. На Полюванні я доведу себе кров’ю й вогнем. Лінчуань уже надто багато ніс заради мене, і я маю дещо зробити для Лінчуаню. Прийнявши це місце, слід іти попереду».

«Життя володаря пов’язане з державою, — заперечив хтось низьким голосом. — Як можна легковажно ризикувати собою? Яким це буде взірцем для Піднебесної?»

Я відповіла обрядовою ввічливістю на ввічливість: «Обряд — не лише приписи, а й людські серця. Якщо серця не прихильні, приписи лишаються порожніми. Печатку не повернуто, становище не завершене. Щоб поєднати серця народу, слід засвідчити це собою. Володаря ставлять не для спокійного сидіння, а щоб він приймав вітер і небезпеку за всіх. Якщо я не піду попереду, як можу бути володарем? Цей шлях небезпечний, але він — мій обов’язок».

Слова падали в залі дзвінко й твердо, додаючи мені трохи монаршої величі.

Та саме тоді не все було сказано щиро. Більшість диктували обставини. Я ще не вміла думати так далеко: попереду смертельна небезпека, невідомо, чи повернуся. Що вже казати про те, яким має бути володар.

У залі знову здійнявся гомін.

Хтось тихо кинув: «Дитяча гра». Хтось підвів голову й уважно дивився, ніби вперше побачив у мені промінь світла.

Хтось хитав головою: «Обряд — основа держави». Інший суворо сказав: «Хоч печатки ще не повернули, володаря вже проголошено. Він — голова держави. Як можна так ризикувати?»

Ще один упав долі й грізно вигукнув: «На Полюванні всюди кров і вогонь. Якщо з володарем щось станеться, як триватиме держава?»

Інший підтримав: «Хіба володар може полювати нарівні з синами другорядних гілок? Створимо такий прецедент — зруйнуємо порядок Піднебесної».

Та дехто потай шепотів: «Але намір похвальний. Можливо, саме такого духу потребує Лінчуань».

Одні вважали мене божевільною, яка не розуміє ваги справ. Інші дивилися палко, ніби побачили світанок.

Голоси перепліталися, наче загримів увесь світ.

На почесному місці Янь Юй із глибоким, темним поглядом підняв руку, спиняючи шум. Холодно промовив: «Замовкніть». Гомін обірвався одразу.

Потім він сказав неквапно: «Володар уже оголосив, що доведе себе особисто. Більше обговорювати нічого. Сановники Лінчуаню мають допомагати, а не заважати».

Кількох речень вистачило, щоб приборкати залу. Ніхто більше не наважився говорити.

На вигляд він підтримав мене, а насправді спрямував усі погляди на мене й віддав цей небезпечний шлях для самотнього проходження.

Він не заперечував і не відмовляв. Кількома пишними словами приборкав ситуацію й водночас зняв із себе всю відповідальність.

Я розуміла: він не погоджується зі мною, а холодно спостерігає збоку, чи витримаю я це випробування сама.

Коли двір розійшовся, вітер із палацового каналу розгойдував дві кутові лампи, майже гасячи їх. Унизу сходів тихо дзвеніли пластини обладунків.

Я вийшла за палацову браму. Долоні були крижані; холодний піт проступав у лініях шкіри й від подиху вітру ледь не ставав інеєм.

Сутінки змикалися.

Довгий день нарешті добігав кінця.

Я повернулася під старий в’яз у колишньому бічному дворі. Наче широка спина, він відгороджував шум вітру, але від цього двір здавався ще самотнішим.

Дерево було старе, коріння звивалося драконами, тіні гілок обіймали пів подвір’я. До запаху сирої землі домішувався ледь помітний аромат вина. Минулої ночі мені ніби снився дощ; прокинувшись, я побачила вологий кутик рукава, наче в нього просочилися сльози.

Я покликала Си Яо, Си Юе та Хейбая. На кам’яному столі стояв глечик чистого вина; ніхто не простягнув руки першим.

Я глибоко вклонилася в’язові й довго мовчала.

Після паузи повільно заговорила: коротко розповіла про останні події й придворні суперечки, пропустивши тільки таємницю своєї статі.

Хейбай сидів на кам’яній лаві, страшенно блідий. Кілька разів тихо кашлянув і сказав слабко, але твердо: «Юний володар не зупинить себе, і я не зупиню юного володаря. Тож дозвольте мені вас берегти».

Я й сама не хотіла, щоб він ішов зі мною, збиралася відправити його назад посеред дороги. Але розуміла: зупинити його теж не зможу.

Я повернулася до Си Яо та Си Юе й сказала повільно, без можливості ухилитися: «Даю вам два варіанти».

«Перший: ви йдете зі мною на Полювання, дорогою вибираєте нагоду зникнути й назавжди залишаєте чвари. Я вигадаю звістку про вашу загибель, щоб уберегти вас».

«Другий: я відкрию вам таємницю. Вона надзвичайно небезпечна; той, хто знає, може заплатити життям. Але поруч справді потрібні надійні люди, які дбатимуть про щоденні справи й про А-Сіна у великій скрині бічного двору».

Вітер пройшов листям в’яза, розніс винний аромат і поніс із собою подихи, голоси й обличчя Си Їн та Си Цюе — наче вони відтепер віддалялися, але назавжди залишалися в серці.

Си Яо та Си Юе переглянулися й відповіли разом: «Ми не підемо. Хочемо почути таємницю юного володаря й присягаємо берегти її до смерті».

Я глибоко вдихнула. Серце гупало, ніби хотіло розбити груди. Нарешті я промовила: «Я — жінка».

Обоє завмерли, наче вітер прибив їх до місця.

За мить Си Яо опустився на одне коліно й торкнувся чолом землі. Чітко вимовив: «Це тіло й ці вуста відтепер не промовлять про це».

Си Юе опустилася слідом, із суворим обличчям: «Якщо вирветься хоч одне слово, заплачу життям».

Я кивнула й показала на коріння в’яза: «Си Їн і Си Цюе вже спочивають тут. У резиденції надто багато різних людей; тут тихіше, вони можуть лишитися надовго, і ніхто більше не потривожить».

Хейбай підняв чашу, але не випив: половину чистого вина вилив під коріння, решту передав мені. Я, Си Яо й Си Юе по черзі полили землю. Вино просочилося в ґрунт, аромат поглинула тінь, наче глибоко поховану присягу.

Довкола було тихо. Кожен занурився у свої думки — хтось до давніх рідних і друзів, хтось до майбутнього. Кілька листків в’яза впали на кам’яний стіл, на вині розійшлися дрібні кола.

«Є ще одна справа, — продовжила я. — Цього разу А-Сін не може йти зі мною далеко. Одяг для приховування кістяка треба знову стягнути й надати йому нове обличчя. До від’їзду щодня обтирайте його за моїм способом. Сховайте ще надійніше, не допускайте світла».

Обоє разом погодилися. Хейбай слухав мовчки, наче тінь гори лежала на воді.

Вітер дужчав. Останніми днями в ньому була невластива порі жорстокість. Соснові голки квапливо терлися одна об одну; гострий шелест нагадував зіткнення тисяч тонких лез.

Здалеку, з міської вежі, долинув низький ріг. Злившись із вітром, він тремтів у порожній ночі, мов приховане застереження.

Ніч густішала. Ще нічого не почалося, а нас ніби вже втягнуло.

Я підвела очі до тіней гілок старого в’яза й поклала долоню на стовбур. Відчувши шорстку кору, поступово стала холоднішою й спокійнішою.

Вітер здійнявся — отже, пройдемо крізь нього. Якщо жити заради них, треба дійти цією вітряною дорогою до кінця.