Розділ 57. Вирвати шлях у Долині, що пожирає тишу (II)

Уступ здіймався на пів людського зросту. Над ним у череві скелі була заглибина з вузьким входом, завішеним мохом, наче мокрою чорною завісою.

Пан Чжун заштовхнув усіх по черзі. Коли останнім утягли Пан Вісім, обрубок ноги вдарявся об кам’яний край, лишаючи низку кривавих слідів; від болю він майже знепритомнів.

Тієї миті, коли Пан Чжун сам ступив усередину, туманний леопард уже стрибнув під уступ. Кігті не дістали до підошви всього пів цуня; розлетілися кам’яні скалки, обпекли гомілки.

Звір кинувся до входу, але плечі й спина вдарилися у звуження скелі. Мокрий мох ковзав, і лапи щоразу з’їжджали вниз. Він відступив і став шкребти каміння внизу: запах крові був такий густий, здобич сиділа просто всередині.

У заглибині було ще темніше, волога прохолода пронизувала кістки, сирість нашаровувалася. Кров Пан Вісім текла кам’яними щілинами; у мертвій тиші крапання різало слух.

Стіни перехрещували давні сліди кігтів, під мохом лежала жменька сухих твердих уламків кісток, ніби їх раз у раз волочили. Люди ховалися за моховою завісою й не наважувалися навіть зітхнути на повні груди.

Вони слухали, як зовні туманний леопард шкреб камінь. Минуло багато часу, перш ніж звук почав віддалятися, але зовсім не зник: звір і далі ходив неподалік. Запах крові міцно тримав його там.

Кам’яний край входу затримував плечі й спину, тож звір міг лише просовувати лапу крізь важку мокру завісу моху.

Заглибина відкривалася просто над протокою: крок назовні — і вода. Відступати було нікуди.

Пан Вісім лежав безсило, груди судомно здіймалися. Кров з обрубка вже забарвила мох під ним у чорно-червоне. Із горла вирвалося нестримне скиглення; Пан Чжун затис йому рота рукою. Долоня була вся в холодному поті, але пальці не розтиснулися. Пан П’ять відірвав тканину й притиснув до обрубка, проте кров і далі просочувалася між пальцями.

Лінь Юйхен притулився до скелі й потер пальцем кривавий слід на манжеті. Не стер — тільки сильніше розтер запах.

Він підняв очі на Пан Чжуна, перевів пів подиху й сказав: «Порошку немає, людей немає. Гарна ж тепер картина».

Пан Чжун глянув угору, голос був низький: «Не кидай мені в обличчя такі слова. Хто вчора стояв на варті?»

Лінь Юйхен підвів брову: «Якщо вже питати про варту, то спитаймо заразом, як ділили коржі».

Між ними тремтів усім тілом Пан Вісім. Піт змішувався з кров’ю й капав зі скронь, кожен вдих виривав слабкий тремкий звук.

«Коржі ділили так, щоб вистачило на довгий шлях. І ти ще мене звинувачуєш? — стиха промовив Пан Чжун. — Ти казав: перекриють шлях — звернемо на бічний. Тепер ідемо ним крок за кроком, і який із цих кроків не коштує життя?»

Лінь Юйхен не відвів погляду: «Я не казав, що довгий шлях легкий. Він найбільше виснажує: одна перешкода — і вже п’ятий день. Але тоді ти теж погодився. Тобі також потрібна була ця кількість торбин».

Голос Пан Чжуна раптом підскочив: «Я погодився, бо ти сказав: я витримаю, а ти все порахуєш. Тепер речей немає, люди розбіглися — і весь рахунок на мені?»

Лінь Юйхен замовк на мить і заговорив тихіше: «Але зрозумій: хоч скільки торбин на довгому шляху, якщо люди втратили єдність, до кінця не дійти. Коли серця розійшлися, крові проллється більше, і її не спинити».

Пан Чжун почув це, і гнів в очах трохи спав, решту він заховав углиб. Повернув голову до Пан Вісім: «Ви помітили, що їх немає. Чому не доповіли?»

Горло Пан Вісім стиснулося, слова уривалися: «Ми… думали, вони пішли по хмиз… Потім у долині щось зашуміло, а ви, панове, відпочивали… Не насмілилися турбувати… І покарання боялися…»

Лінь Юйхен обірвав його, погляд застиг холодно: «Боїтеся покарання — мовчите, боїтеся відповіді — тягнете. Одну ногу втрачено, а ви ще всіх за собою тягнете. Наступного разу не доведеться чекати звіра: я перший стягну з вас життя».

Лінь Один і Пан П’ять закивали, видаючи ледь чутні звуки згоди. Пан Вісім уперся чолом у мокрий камінь і не смів підвести очей.

У заглибині було сиро, холодно й тісно, навіть дихати швидше не наважувалися. Запах крові густішав, наче мокра тканина накривала кожному обличчя.

Пан Чжун дивився на Лінь Юйхена й лише згодом повів розмову глибше: «Не дивись тільки на них. Нічні зміни визначав ти. Казав: що більше бояться, то менше сплять, отже, пильнуватимуть темряву».

Лінь Юйхен холодно всміхнувся й відразу відповів: «А хто першим дістане коржа — визначав ти. Казав: ті, хто може битися, мають вижити першими, решта заслуговує лише чекати позаду. Тепер у тих, хто чекав позаду, першими відірвало ноги. Гарно ж твій стрій їх захистив».

Щелепа Пан Чжуна напружилася: «Я вийшов із військового табору й знаю стрій. Коли його збудовано, насамперед бережуть середину. Не вбережеш середини — загине весь стрій».

Лінь Юйхен дивився на нього, а голос, навпаки, заспокоївся: «Та ми зараз не твій бойовий стрій. В інших лишилася одна думка: чому вони повинні голодними стерегти твій сон і вмирати замість тебе?»

Зовні раптом тихенько клацнуло, наче кіготь зрушив камінець. Туманний леопард не пішов, тільки обходив скелю, терпляче чекаючи, коли хтось висунеться.

Лінь Юйхен стишив голос іще більше, ніби втиснув слова в кістки горла: «І ще про довгий шлях. Не вдавай, що не знаєш: першим запропонував його ти».

Погляд Пан Чжуна потемнів, голос пішов наперекір: «Я першим запропонував? Коли ти міняв пару, то насамперед обрав мене».

Лінь Юйхен не поступився ні поглядом, ні тоном: «Я обрав тебе, бо ти витримаєш і проб’єшся. Ти сам сказав: у тебе відвага, у мене розум; коли є і відвага, і розум, довгий шлях не страшний».

Груди Пан Чжуна різко здійнялися. Він задихнувся від злості: «То чому ти тоді не зупинив? Ти ще казав: що більше торбин, то більше потім можна виторгувати життя!»

Пальці Лінь Юйхена стиснулися, суглоби збіліли. Він придушив жар, відвів погляд від обличчя Пан Чжуна на мокрий мох біля входу. Кігті зовні ще шкребли: сваритися більше не можна.

Він тихо сказав: «Визнаю. Я неправильно порахував. Дивився тільки на кількість торбин і не врахував людей, особливо тих, у кого відірвана нога».

Пан Чжун глянув на нього, горло здригнулося, важкі слова лишилися непромовленими.

Лише тоді він тихо сказав: «Я теж визнаю. Коржі розділив на перших і останніх, нічні зміни — на легкі й тяжкі. Щойно розподілив вагу, кожен зрозумів, до яких його зарахували».

Він спинився, і ще тихіші слова просочилися крізь зуби: «Тепер він лежить тут і стікає кров’ю, люди роз’єднані, ми не можемо йти. Ніхто не може».

На мить у заглибині знову запала тиша. Тільки вода стукала об камінь і глухо падала на мох; кров капала швидше, квапливо, наче підганяла смерть.

Пан Вісім згасав, як недогарок на вітрі. Густий запах крові душив, вривався в ніздрі. Часу майже не лишилося.

Лінь Юйхен знову стиха промовив: «Сьогодні вже п’ятий день Скутої ходи».

Повіки Пан Чжуна сіпнулися, немов їх зачепив невидимий гачок.

«Четвертий день минув — заслуги зменшено вдвічі». Погляд Лінь Юйхена обійшов усіх. «Не дійдемо до Помосту обліку заслуг сьогодні — їх зітруть цілком. Ще одна затримка, і вже саме життя затягнемо туди».

Лінь Юйхен дістав із рукава кульку димного мороку. Невелика, із сухою оболонкою, але між пальцями здавалася останнім ковтком повітря.

Він глибоко вдихнув і дуже тихо сказав: «У Долині, що пожирає тишу немає вітру. Дим підіймається повільно й повільно розсіюється. Але запах крові розходиться швидше: якщо тягтимемо його, й десяти кроків не пройдемо».

Промовляючи це, він дивився на Пан Вісім, спокійно, ніби зводив найпростіший рахунок.

Груди Пан Чжуна важко опали, борлак ворухнувся, але він не відповів відразу.

Лінь Юйхен продовжив: «Розчавимо кульку димного мороку біля входу, а його зіштовхнемо вниз. Запах крові й крик затримають звірів на мить. Нам потрібна тільки ця мить».

Пан П’ять і Лінь Один водночас заціпеніли й перестали дихати.

Пан Вісім почув. Рештки свідомості змусили його широко розплющити очі; губи тремтіли, з кутика рота витікала тільки низка кривавих бульбашок.

Пан Чжун опустив погляд на Пан Вісім. В очах вирувала кривава імла, а зрештою стала ледь чутним зітханням.

Він не погодився й не заперечив. Тільки простяг руку, затулив Пан Вісім рота й придушив слабкий поклик про порятунок.

Лінь Юйхен виніс кульку димного мороку за кам’яний край входу, стиснув пальцями — оболонка тріснула. Біло-сірий дим роздувся біля землі. У безвітряній долині він не розходився, а накрив отвір, наче холодне полотнище.

«Рушай», — тихо наказав Лінь Юйхен.

Пан Чжун прибрав руку з рота Пан Вісім, взявся за комір і, мов мішок дрантя, потяг його до входу.

Пан Вісім нарешті знайшов трохи сили й обома руками мертво вчепився в скелю. Нігті пронизливо заскреготіли, очі благали, але грубої сили Пан Чжуна він не подолав.

Лінь Юйхен нахилився, однією рукою притис плече Пан Вісім, другою вхопив за руку й без вагань сильно штовхнув.

Наступної миті Пан Вісім вилетів назовні.

Понівечене тіло впало тихо, вода гримнула важко. Одразу пролунав надзвичайно короткий і жахливий крик: кігті туманного леопарда вже вчепилися в нього.

Дим і запах крові змішалися в одну хмару, звіриний рев вибухнув на дні долини.

«Біжімо!» — низько гаркнув Пан Чжун. Голос охрип, жили на тильному боці руки набрякли.

Четверо, припавши до землі, вислизнули з заглибини під моховою завісою. Щойно ступні торкнулися дна, холод ударив угору: та сама протока, якою прийшли.

Ланцюг у п’ять кроків волочився у воді й тягнув униз, змушуючи Пан Чжуна й Лінь Юйхена йти рівним спільним кроком. Хто хотів пришвидшитися, того спершу смикало назад.

Туман відсунув скрегіт каменю, але з дна долини чітко долинали звуки роздирання й жування, наче тупе лезо раз у раз пиляло барабанні перетинки.

Пан Чжун видихнув: «Не спиняйся».

Лінь Юйхен відповів лише: «Без тебе знаю».

Шлях п’ятого дня Скутої ходи нікого не чекав.

«Післямова. Давній переказ про Долину, що пожирає тишу»

У давнину мовили:

«Звір не квапиться вбивати — виснажує подих»;

«Людина, поспішивши сваритися, спершу виснажує серце».

Хто йде долиною, хай не боїться звіриної подоби, а пильнує людське серце.