Розділ 20. Сніг над Малою повнотою

Щоразу, коли починалося Полювання під палацовими вежами, держави мусили віддати в данину по сто хлопчиків і сто дівчаток. Віком близько десяти років, ще не дорослих; із правильними рисами й рівною будовою кісток, спокійним подихом і здоровим кольором обличчя. Після прибуття до Чжаоцзіна їх спершу приписували до служб внутрішнього двору — прибирати й виконувати чорну роботу.

Коли діти підростали й кров та життєва сила міцніли, їх потай відбирали. Тих, чиї тіла були цілком придатні, вносили до таємних списків і нібито переводили охороняти бар’єр; відтоді жодної звістки. Непридатним накривали голови й гнали на мисливське поле. Хто пішов, не повертався; і життя, і смерть обривалися безвісти.

Цей порядок тривав сотні років. Держави корилися й не сміли перечити.

Вітер і сніг тиснули на світ, холодний закон стискав людей. Усі давно звикли; лише в глибині серця хололо, та ніхто не наважувався озватися.

Небо було залізне. Вітер ішов ущелиною, усі гілки схилилися — наче от-от зламаються, та ще тримаються. Під стріхами бурульки, їхній голос — мов лезо. Небо й земля одного кольору, холод лютував, як кара.

«Небесна вулиця холодна, нефритовий годинник повільний; юнаки під вежами не повертаються додому. О третій варті падають зорі, вітер не говорить. Мати плаче до світанку — хто знає, за ким?»

У безіменному містечку під стріхою сидів співець-оповідач, зіщулившись від вітру й постукуючи в маленький барабан. Шкіра відсиріла, голос її став шорстким. Він віддавав чотири рядки слово за словом, а на вулиці майже не було людей.

Початок літа вже минув, але з небом наче щось сталося. Хмари нависли дуже низько, густий сніг, мов гусяче пір’я, падав грудками, липнув до вій і комірів, швидко промочував наскрізь. Над мідним казаном локшинної ятки високо здіймалася пара, а край казана вкрив тонкий іній.

Хтось під стріхою послухав два рядки й тихо підспівав. На словах «Мати плаче до світанку — хто знає, за ким?» опустив голову ще нижче, витер очі рукавом і пішов геть.

Господар застеріг співця: «Не співай. Лихо накликаєш».

Той похитав головою й тихо відповів: «Цього року вітер не той. І мовчати — теж не те».

Сніг вибілив йому брови. Він підвів голову до неба й завмер, наче хотів зникнути разом із нескінченним снігом.

Співали й деінде. Дехто міняв останні рядки: «Небесна вулиця холодна, нефритовий годинник повільний; юнаки під вежами не повертаються додому. Вітер вибілив палацовий рів, світильники згасли — невідомо, хто».

Невдовзі вітер порізав пісню на клапті. Поштовими дорогами, нічними заїздами, з караванами вона йшла на південь, дедалі тихіша. До Лінчуаню дісталося тільки кілька низьких наспівів, ніби хтось у затишку від вітру не смів підвести очі до неба.

Непомітно минуло три місяці.

Руки засвербіли, і ще до їхнього кінця я знову почала тренуватися.

У рік мого народження день перед Малою повнотою був моїм днем народження. Батько-правитель ніколи мене не любив, тож у палаці не влаштовували святкування; дату знали лише кілька найближчих слуг.

Я теж не любила розголосу. Щороку, як заведено, ми із Си Їн, Си Цюе, Хейбаєм, Си Яо та Си Юе сідали разом, з’їдали по мисці локшини довголіття — і на тому все.

Цьогоріч Мала повнота вже наближалася, сьогодні був мій день народження, і все йшло як завжди. Останнім часом дощило, тож ясний день траплявся рідко.

Си Їн і Си Цюе ще до світанку розпалили вогонь, замісили тісто, дали йому відпочити й розкачали. Локшина була тонка, мов волосся; розвішана на бамбукових жердинах, вона ледь гойдалася від вітерцю, наче завіса дрібного дощу. Бульйон поволі варили з курячих кісток і соусу — густий, але не важкий. Коли піднялися дрібні бульбашки, Си Цюе по черзі розклала локшину в миски й додала два яйця з м’яким жовтком; жовтки ледь тремтіли водяним блиском.

«Юний володарю, їжте, поки гаряче». Си Їн подала миску, Си Цюе — палички; в кутиках очей обох була усмішка. Хейбай, Си Яо та Си Юе теж узяли миски й сіли, як завжди без зайвих церемоній. Так було й раніше.

Перший ковток пройшов горлом; бульйон і локшина ковзнули разом, у животі відразу спалахнуло тепло — мов у печі розворушили язичок вогню.

Си Яо їв дуже швидко, але вдавав, що не поспішає. Повернув миску й голосно сказав: «Цього року бульйон справді ще кращий». Си Юе ковтнула й підвела на мене очі, кивнувши. Хейбай тримав палички правильно, їв рівно, без поспіху. Поставивши миску, на мить глянув на дно моєї й відразу відвів очі.

Си Цюе побачила, що моя миска вже порожня, й весело спитала: «Ще одну?»

Я глянула на неї: «Добре».

Вона жваво підвелася й принесла ще миску, оповиту пахощами. Тепло кімнати, курячий бульйон і наші розмови зі сміхом міцно тримали в цій миті.

Си Їн подала теплий вологий рушничок. Я витерла руки, у долонях ще лишилося тепло пари. Си Яо та Си Юе доїли, поставили миски на край столу й усміхнулися одне одному — так само вільно, як у попередні роки.

Порівняно зі звичною холодною тишею палацу ця мить більше нагадувала буденний вечір звичайної родини.

Тут за дверима квапливо застукотіли копита. Молодий євнух-посланець швидко пройшов галереєю й подав термінового листа з дому.

Си Яо розкрив його, брови стиснулися: у Сиси почалася пошесть, старші вдома тяжко захворіли, у кварталі бракувало людей для порядку. Си Юе глянула на мене — в очах виразно стояло прохання: спершу повернутися додому, подбати про родину, а тоді допомогти Сиси з пошестю.

«Їдьте», — сказала я замість них. «Спочатку владнайте домашнє. Якщо повернетеся до Сиси, робіть дорогою все, що зможете. І передайте від мене вітання верховному жерцю, як завжди».

«Слухаємося, юний володарю». Обоє разом схилилися.

Перед від’їздом Си Юе глянула на мене, ковтнула й зрештою сказала лише: «Бережіть себе». Си Яо мовчки легенько торкнувся моєї руки кулаком і спустився сходами.

Церемоніймейстери останнім часом часто квапили, а тут прийшли знову: «Статус незабаром буде завершено. Слід спершу змінити оселю, щоб у будь-яку мить бути готовим до виклику».

Далі пояснили: окрема резиденція розташована на сході царського міста. Зали широкі й глибокі, попереду церемонійна брама, позаду головна спальня, у бічних галереях можна розмістити урочистий почет. Зовні — приміщення для варти й слуг, усередині — навчальна зала, кухня та комори. Приймати укази [chì], гостей, виїжджати в ношах — усе відповідає правилам.

Насамкінець додали: повернення печатки близько, усі служби резиденції вже перевірені за списком і стоять напоготові вдень та вночі. Після церемонії належить переїхати до головного палацу. Спочатку переселення не мало бути саме тепер, але за нинішніх обставин далі відкладати важко.

Та цей маленький двір у глибині внутрішнього палацу був зі мною надто довго. Раптова смерть батька, раптові зміни в палаці; не встигла перевести подих — мене відправили до Сиси. Повернулася до Лінчуаню й відразу вступила до Вищої школи. Три роки жила там, не маючи часу на цю справу, тож двір так і залишався за мною.

Двір невеликий, черепиця стара, тіні дерев косі. На синій цеглі стін наріс блідий мох; після дощу звідти проступав вологий запах.

Стіл під вікном Хейбай вирівняв рубанком, коли я вчилася писати. Бамбуковий кошик у кутку — найперший, куди Си Цюе складала для мене клубки. Маленька дерев’яна лінійка за дверима — та, якою Си Їн міряла рукави. Стріха низька; взимку вітер прослизав між балками й розкривав на полум’ї тремтливу квітку.

Поруч із пишнотою головного палацу все тут було старим і тісним. Саме тому й ближчим до руки — мов річ у долоні, яку не хочеш відпустити.

Си Цюе тримала складений одяг і сказала: «Окрема резиденція така велика, галереї глибокі, зали широкі. Тричі звернеш, поки побачиш небо».

Я тихо відгукнулася, розуміючи: вона шкодує за старим замість мене.

Си Їн одну за одною загортала мої маленькі пристрої в м’які футляри, тричі обмотувала жовтим шнуром і на отворі зав’язувала рухомий вузол.

Узагалі перебирати старі речі мала не я. Та на полиці розійшовся замок у стосу скриньок, і все з дзенькотом посипалося. Си Цюе кинулася ловити, я теж нахилилася допомогти.

Одна дерев’яна скринька вдарилася об кут столу. Засувка відскочила, дрібниці шурхотом висипалися за поріг. Останньою вислизнула маленька дерев’яна пташка, закрутилася на землі й спинилася, вдарившись об кам’яний поріг.

Коли я підняла її, праве крило вже тріснуло біля основи. Дрібні гострі волокна вивернулися назовні, наче щойно розкушена рана.

Я на мить застигла, а тоді обережно втримала її на долоні.

Згадалося, як у п’ять років я за «Коротким зводом хитромудрих пристроїв» училася робити дерев’яний вітрячок. Вистругала незграбно, але раділа. Зібрала відвагу й піднесла батькові. Він лише холодно глянув і розчавив ногою. Вітрячок розсипався перед царськими сходами.

Після того я довго не сміла й згадувати «хитромудрі пристрої». З палацу мене не випускали, двір був тісний, навіть змія не запустиш.

Хейбай усе бачив і вирізьбив для мене цю пташку зі шматка в’яза. Крила напіврозкриті, під шиєю отвір; тонкою ниткою її підвісили до балки, і від вітру вона легенько тремтіла.

Він обвив кінець нитки навколо моєї долоні й сказав тільки: «Ти не можеш вийти — нехай вона пам’ятає за тебе зовнішнє небо». Відтоді вона висіла біля столу й ледь тремтіла від вітру, ніби дихала разом зі мною.

У дворі було холодно й самотньо, мало хто приходив поговорити. Порожні роки — і тільки вона легенько гойдалася перед очима. Завдяки її рухливій тіні дні, коли ніхто не цікавився мною, не стали цілковитою пусткою.

А тепер серед розсипаних речей у неї зламалося крило. На землі лежала дрібна стружка; я зібрала всю, та однієї щіпки все одно бракувало.

Я розігріла риб’ячий клей із теплою водою до рідкої маси й вистругала тонкий бамбуковий шип [sǔn]. Злам спочатку змочила чистою водою, крапнула клею, щоб просочився, навскіс просвердлила отвір біля кореня крила й вставила прихований бамбуковий штифт, ледве з’єднавши половинки. Решту стружки змішала з клеєм і ретельно заповнила тріщину. Через відсутню щіпку деревного пилу стики ніяк не сходилися щільно. Довелося перев’язати їх навхрест тонкою конопляною ниткою й покласти під вікно, щоб сонячне тепло поволі схопило клей.

Си Цюе сиділа поруч навпочіпки й підтримувала друге крило, боячись, що я відпущу — і все розпадеться. Хейбай стояв збоку; лише наприкінці простяг палець і легенько притиснув, не сказавши нічого.

Клей ще не зовсім застиг. Я нахилилася до нового сліду: світла лінія навскіс від основи крила, яку ніяк не розгладити. Проведеш пальцем — відчувається найтонший уступ.

Я знала: це лише маленька дерев’яна пташка. Та тонка нитка наче схопила мене за груди — боляче й туго; я більше не сміла випробовувати її крило.

Наступного дня після мого народження настала Мала повнота.

За старим календарем це пора, коли пшениця ось-ось достигне, шовківництво завершується, гранатові квіти відбиваються у воді. На ринках зазвичай говорять про новий урожай і підйом рік.

Цього року все спорожніло. Палацові барабани притиснули вітер, заборонені вулиці спорожніли першими, сміх змовк раніше. «Повноти» ще не було в коморах; натомість усе вже наповнила тінь майбутнього указу.

На початку години Вівці поштові барабани на міській вежі вдарили тричі.

Глухий звук розійшовся крізь цегляні шви, ліг по обидва боки палацових мурів. Два ряди церемонійної варти стали рівно, довгі списи горизонтально, китиці низько — жодного руху на вітрі.

Барабани й роги стихли. Із вежі поволі опустився жовтий шовк; двоє писарів вийшли зі скринькою, крок у крок.

Чиновник-проголошувач у темно-червоній одежі, із придворною дощечкою, став перед жовтим шовком. Слуга збоку розгорнув сувій і підніс обома руками. Голос був негучний, але кожне слово наче відтиснуте залізом: «Волею Неба й небесного веління імператор династії Янь наказує Лінчуаню».

«Давній обряд Полювання під палацовими вежами відкривається раз на десять років. Нині з огляду на небесні умови й державну раду особливо переносимо початок на перший день дев’ятого місяця. Лінчуаню належить якнайшвидше визначити одного представника царської крові для участі разом із царськими родами інших держав. Також доправити в данину сто хлопчиків і сто дівчаток».

«Усі визначені особи та діти данини мусять прибути до Чжаоцзіна за десять днів до початку. Чиновники обрядів перевірять і внесуть їх до списків; військова варта супроводить до відповідних установ для розміщення. Усе занести до реєстрів. Строк визначено, зволікати не дозволено».

«Обряди й церемонії — за давніми правилами. Правителеві й сановникам Лінчуаню належить шанобливо прийняти указ, належно й суворо підготувати все потрібне. Хто наважиться порушити чи знехтувати, відповідатиме за царським законом».

«Так наказано».

Прочитавши, сувій згорнули.

Поруч вивісили ще маленьку записку з трьома підготовчими приписами:

Перше: царські роди всіх держав спільно внести до реєстру; у день відкриття жеребом визначити нападників і оборонців.

Друге: харчів видати на три дні, решту здобувати самостійно.

Третє: ті, хто залишиться живим до строку, чекатимуть визначення місць Відомством обрядів.

Унизу підпис: Відомство обрядів Чжаоцзіна.

Писарі накрили скриньку й притиснули шовк. Жовта тканина впала на землю з глухим звуком — наче велика рука стиснула всім горло, і кожен подих, готовий вирватися назовні, повернувся назад.

У залі на мить застигло повітря.

Сановники мовчки схилили голови. Лише кілька молодших слуг тихо дихали, ніби боялися щось розбити. Заборонену вулицю перед палацовою брамою розчистили обабіч, варта стояла рядами з алебардами; навіть голос вітру став нижчим.

Не минуло й чверті години, як звістка витекла з палацу й через євнухів, варту та поштових вершників пішла містом.

У чайній хтось різко поставив чашку, але не смів говорити. У книгарні хтось гортав календар, дійшов до рядка «раз на десять років» — пальці зависли й довго не рухалися. Прикажчик тканинної крамниці квапливо знімав кольоровий шовк із входу; господар не міг зупинити. Стара жінка так швидко тягнула дитину, що рукав мало не з’їхав із передпліччя.

Уночі в Лінчуані нарешті хтось сам заспівав: «Небесна вулиця холодна, нефритовий годинник повільний». Голос дуже низький; на словах про материнський плач обірвався. Дехто наважувався лише на змінений рядок: «Світильники згасли — невідомо, хто».

На відміну від пісні, раніше принесеної вітром, цього разу співали самі містяни. Але жоден не смів доспівати.

Велику церемонію повернення печатки спочатку призначили на десятий день після мого народження.

Між тим відбулася одна ранкова рада.

Мене до зали не допустили. Хоч обряд проголошення правителем уже пройдено, печатки ще не повернули; Янь Юй послався на «незавершений статус» і заборонив мені стояти разом із чиновниками.

Я чула лише глухий палацовий барабан, що долинав із-за брами. У залі завіси були наполовину підняті, перед сходами знявся вітер, на червоному подвір’ї дрібно закрутився пісок.

Церемоніймейстер подав доповідь: «Половину необхідного начиння вже підготовлено, місце вівтаря ще не визначене. Якщо змінювати дату, доведеться заново обчислювати сприятливий день».

У внутрішньому й зовнішньому рядах хтось відразу підводився: «Обряд — основа держави, як можна легковажити?» Інші тихо казали: «Полювання під палацовими вежами — не справа, яку піддані вправі обговорювати».

Голоси перетиналися й дзеленчали, мов тисяча дзвоників у безладному вітрі, так і не складаючись у мелодію.

Янь Юй сидів на чолі. Підняв очі, припинив гамір і сказав лише: «Спершу Полювання. Церемонію повернення печатки поки відкласти. Обговоримо пізніше».

Пізніше — коли? Про це він не сказав ні слова.

Люди в залі перезирнулися. Ніхто не хотів заговорити першим: одне слово — наче перерізати струну, натягнуту до краю.

Відтоді в залі більше не сміли питати про дату повернення печатки.

За залою вітер піднявся з палацового рову й загасив два кутові ліхтарі.

Молодий євнух зі срібними щипцями тремтів пальцями й лише за кілька спроб ухопив ґніт. Двоє вартових на мить перезирнулися й відвели погляди; поверхні шоломів сліпучо блищали на сонці.

У дворі вітер був лагідний.

Хейбай стояв за мною; його погляд ішов за спинами Си Їн і Си Цюе до тіні дворової брами.

За провулком уривчасто звучали барабани й роги. Наче вітер із міської вежі котився сюди, змушуючи стяги ляскати. Я знала, що вони там, чула звукові тіні, але самих не бачила.

Наближалася ніч. Вітер обігнув кут двору й легко хитнув маленький дзвоник на ґанку. Дзень — немов у воду кинули камінець, і брижі пішли коло за колом.

Тиск у місті важчав. У шинку хтось підніс вино до губ, та нерішуче опустив. За ігровим столиком двоє зупинилися посеред партії; камінець довго висів у долоні. Караван спинився на початку поштової дороги: ніхто не смів виїхати першим, але й останнім бути не хотів. Нічний сторож бив у калатало дуже тихо, наче боявся потривожити чийсь сон.

Си Цюе принесла стос нового вбрання й звеліла приміряти по черзі. Рука була напрочуд стійка; стібок за стібком вона проходила потайний шов.

Си Їн під лампою збирала моє волосся. На півдорозі раптом спинилася, нахилилася й спитала: «Не боляче?»

«Не боляче», — відповіла я з легкою усмішкою.

Вона розправила останнє пасмо, сховала в паз за головним убором і поправила рукави. Поверхня рукава блиснула — вона притиснула пучок водяного візерунка.

Си Цюе поруч усміхнулася, обвила моє зап’ястя червоною ниткою — не туго й не вільно. «Один оберт червоної нитки — на добрий знак». Тоді я ще не мала ані любові, ані нелюбові до кольорів; сприйняла це просто як давній народний звичай захищатися червоним.

Я дивилася на них, і в серці раптом піднявся смуток розлуки. Незрозумілий, але дуже справжній.

Ніч поглибилася, з двору піднялася прохолода. Тонкий туман поволі стелився при землі, мов невидимий серпанок.

Я перенесла дерев’яну пташку з-під вікна на стіл. Легенько торкнулася пальцем — тихе «клац», ніби деревні волокна вночі повернулися на місце.

У тому звуці я наче знайшла трохи спокою: зламане можна знову з’єднати.

Та розуміла й інше: деякі злами, повторившись, уже ніколи не зростуться як слід.

Одного ранку після переселення до окремої резиденції міські барабани вдарили тричі.

На оголошенні з’явилися лише два короткі рядки: держави мають за давнім порядком подати дітей у данину; порушників судитимуть царським законом.

Але до слів «давній порядок» тепер не було давнього зразка.

Придворні виходили із зали; на рукавах літнього вбрання виникали дрібні складки, наче невидима рука зім’яла тканину.

Серед людей чутки ще більше плуталися.

Одні казали: «Зорі змістилися». Інші: «Перерахунок календаря». Ще інші: «У державі нечисть». Правда й вигадка змішувалися, оповіді ставали дедалі дивнішими. Та за дивними словами стояла цілком справжня тиша.

Щовечора хтось за стіною двору тихо наспівував: «Небесна вулиця холодна, нефритовий годинник повільний». Дійшовши до «Світильники згасли — невідомо, хто», сам обривав голос, наче тихо зачиняв двері, щоб темрява всередині не втекла.

Мені не дозволяли слухати суперечки в залі, тож лишалося дивитися на дрібниці людського світу. На кроки містян — на пів цуня швидші. На олію в ліхтарях біля кожних дверей — її економили трохи більше. На сіль у крамницях — вологішу, ніж раніше. На материну руку, що хапає за поділ дитину під час бігу, — міцнішу, ніж завжди.

Вітер із початку вулиці ввірвався за комір. Я щільніше загорнула поли й відчула дивний спокій: перед великим вітром завжди є короткий зустрічний, через який здається, що ще можна повернути. Та цього разу повернення вже не було.

Після полудня поштовий вершник приніс дві короткі записки від Си Яо та Си Юе. В одній: «Домашні справи вже взяли в руки». В іншій: «Незабаром неодмінно прибудемо, просимо юного володаря не турбуватися». Папір тонкий, рядки косі — явно написано квапливо в дорозі. Я поклала записки до скриньки й віддала Си Їн.

Пізньої ночі вітровий дзвоник раптом озвався знову, трохи вище, ніж раніше. Наче хтось за завісою спробував видихнути й одразу стримався.

Я перевернулася в ліжку й торкнулася червоної нитки на зап’ясті. Лише один оберт — ніби зв’язує мене з чимось, а водночас від чогось відділяє.

Ніч за вікном була аж надто спокійна, ніби позичена. Строк позики вже минув, а ніхто ще не прийшов вимагати повернення. Та все, що мало прийти, вже було в дорозі.

Цієї ночі я спала дуже чуйно.

Коли провалилася в сон, там був сніг: гусячим пір’ям летів невідомо звідки, падав на Небесну вулицю, на палацовий рів і на гребені дахів.

Сніг був такий тихий, що чути було м’які удари об одежу. Наступної миті його голос перекрила ще тонша нитка звуку: наче подушечка пальця погладила волокна паперу або дверна вісь ледь ворухнулася в темряві.

Уві сні я озирнулася. Світильника не було — лише надзвичайно яскрава червона нитка тягнулася від мого зап’ястя просто в невидиме.