Розділ 27. Два боки оповіді

У Чжаоцзіні було особливо гамірне місце — «Павільйон слухання припливу».

Удень там клубочилася чайна пара, гули голоси. Торговці, мандрівники, учені, нероби тиснулися поміж рядами столів.

Того дня оповідач струснув довгу одежу, ковтнув чаю й гучно вдарив дерев’яною колодкою по столу. Зала одразу стихла.

«Шановні гості, сьогодні розповім вам, звідки постала династія Янь. Від заснування донині — тисяча років бур, а вона стоїть непохитно!»

«Кажуть, у прадавні часи божества вибрали людей з інших світів поза небом і перенесли на цю землю. Не думайте, що наш світ самотній: серед зірок є незліченні світи, у десять, у сто разів могутніші за наш. Якби вони нас побачили, ми давно стали б рибою на обробній дошці [zhēn]!»

«Тому божества поставили на небі бар’єр. Ні, не бронзову стіну, не залізний мур і не золоті укріплення, а прозору невидиму завісу. Ззовні не видно, зсередини не вийти; жоден вітер і подих не проходить. Наш світ — наче прихована темна перлина в зоряному морі: світиться, але ніхто не знайде».

«От тільки спосіб відкривати й закривати бар’єр здавна передавався лише предкам Янь. Завдяки цьому таємному знанню постала династія й узяла на плечі великий обов’язок берегти Піднебесну».

«За переказом, коли Янь тільки засновувалася, небо було надзвичайно яскраве, а північна пустка палала, мов удень. Люди стояли навколішки на вітрі, а засновник підняв руку до неба й сказав: “Якщо небо має край, я стану його межею”».

«Звучить зухвало, а насправді це присяга. Тобто якщо існує остання межа, він сам стане нею, аби світ не впав. Від тієї ночі слова стали титулом і переходили поколіннями. Кожен володар Янь називає себе “Я — Межа”, засвідчуючи, що несе небо, охороняє світ і не зраджує першої присяги».

«А імператорський рід Янь дуже відрізняється від звичайних людей. Вони народжуються з додатковим серцем — це зветься двосердям. Два серця б’ються разом: сила величезна, у сто років іще здорові, а до ста двадцяти дожити — звична річ».

«Якщо два серця від народження б’ються окремо й лише потім зводять кровопостачання докупи, то навіть після загибелі одного друге може підтримувати життя. Це зветься “два серця, паралельні пульси”. Ніби дістаєш ще одне життя — сильніше й довше за звичайне!»

«А якщо два серця зв’язані одним кровоносним шляхом і б’ються спільно? Тоді загибель одного означає смерть: життя все одно одне. Це зветься “два серця, спільний пульс”. Хоч такі люди значно сильніші за простолюд, їм усе ж чогось бракує, і на найвищий престол права немає».

«Отже, лише народжені з паралельними пульсами є законними спадкоємцями Небесного мандата. Народ бачить і думає: нащадки богів, обранці неба — як їх не шанувати!»

«Від заснування держави таємницю бар’єра передають із покоління в покоління тільки імператори, усно. Люди кажуть: Янь міцна, мов гора, але не знають, що життєва жила імперії давно прив’язана до невидимої завіси. Якщо одного дня бар’єр вимкнуть і погляд з-за неба впаде сюди, гори й ріки розсиплються, живих не лишиться».

«Тому пізніші володарі Янь часто погрожують: “Якщо хтось насмілиться здійняти заколот, Я — Межа — вимкну бар’єр, і небо з землею загинуть разом!” Ось найтвердіший залізний наказ Янь, від якого всі держави холонуть душею».

«Але самого бар’єра замало, щоб показати свою велич Піднебесній. Слухайте: кількасот років тому предок Янь влаштував за містом Юньцюе велике дійство — Полювання під палацовими вежами. Кажуть “полювання”, але ще більше це жертвопринесення. Люті звірі нишпорять, царські нащадки змагаються; тільки в крові й вогні видно, кому належить Небесний мандат».

«Щоразу на Полювання за указом прибувають нащадки всіх держав, присягаючи кров’ю. Хто вижив — той справжній спадкоємець. Це й сповіщення неба та землі, й показ сили всім країнам. Предок Янь ще тоді сказав: “Якщо Небесний мандат не засвідчити кров’ю, чому світ має коритися?” Відтоді держави здригнулися, і ніхто вже не смів легко відмовлятися від покори».

«Тож Полювання та невидимий бар’єр — дві сторони, видима й прихована. Перше являє Небесний мандат, друге береже світ. На цих двох опорах Янь стоїть тисячу років. Хто насмілиться не скоритися!»

«Тисячоліття Янь силою зброї та кровного роду утримує державу й охороняє мир. Подумайте: якби не вона, нас давно поглинуло б те, що за небом!»

«Саме тому Янь міцно стискає цю землю, робить її самотнім островом, який беззвучно пливе безмежним зоряним морем. Чужі не побачать, ніхто не похитне!»

Закінчивши, оповідач знову щосили вдарив колодкою. Звук був наче блискавка.

Хтось вигукнув: «Якби Янь не тримала небесну завісу, хіба жили б ми спокійно досі!»

Інший підтримав: «Авжеж! Тисяча років миру — все завдяки охороні Янь!»

Відвідувачі били по столах, захоплено вигукували. Галас піднявся до крокв.

У цей самий час далеко, на торзі маленької окраїнної держави, ту саму історію хтось повільно розповідав приглушеним голосом.

На вулиці летів пил, вітер шарпав діряве полотнище. Чайний навіс був убогий: кілька кривих столів, старі чайники, вогонь у печі то яскравий, то тьмяний.

Під ним тіснилися переважно селяни, що прийшли на торг, і збіднілі мандрівні торговці. Одяг обірваний, обличчя обвітрені.

Тут в оповіді звучали занепад і образа. Кожне речення наче обважнювалося піском і лягало на груди, не даючи вдихнути.

Чайна пара клубочилася; навіть легкий дзвін порцеляни було чути надзвичайно виразно.

Один відвідувач не витримав і тихо втрутився: «Пане, страшні ж ви речі кажете. Тільки не можу зрозуміти: навіщо тягнути туди ще й царевичів усіх держав? Таке криваве місце — невже не бояться, що весь світ зненавидить?»

Оповідач провів рукою по бороді, всміхнувся й легенько постукав по колодці: «Оце й є задум Янь. Самими звірами хіба покажеш владу? Самою заміною спадкоємців хіба втримуєш усі держави? Щойно царевич ступає на поле — це кривава присяга, життя й смерть віддані небу. Вбивають не людину, а серце Піднебесної».

Старий біля краю столу тупнув і тяжко зітхнув: «Бідолашні діти-данники! Десятирічним малим би вдома вчитися й пасти волів, а їх відправляють у палац Чжаоцзіна слугами. Найменша помилка — і кидають на поле без жодної зброї, звірам на зуби, ще й змушують насмерть битися з царевичами. Куди людям подіти таку образу? Як народові не ненавидіти?»

Серед натовпу сива стара тихо забурмотіла хрипким голосом: «Ех… ті діти спершу ніби добре живуть у палаці: їжа й одяг є, бігають із дорученнями, працюють зі старшими. А мине кілька років — про одних кажуть, що завинили, і женуть на Полювання. Решту забирають партію за партією, начебто охороняти якесь місце…»

Інший поруч теж стишив голос: «Кажуть, місце, звідки відкривають і закривають небесну завісу цього світу».

Стара поспіхом кивнула й ще тихіше зітхнула: «Але щойно вийдуть із палацової брами — більше ніхто їх не бачить. Ні звістки. Хто посміє питати? Хто багато питає, наступного дня теж зникає».

Тоді молодший чоловік зітхнув: «Раніше Полювання було раз на десять років, бодай можна було перевести подих. Наступне мало бути аж за п’ять років, а тепер перенесли на цей рік. Так далі піде — відкриватимуть, коли заманеться. Щодня тремтітимеш, ніколи не житимеш спокійно».

Почувши це, люди під навісом вибухнули гомоном.

Хтось крізь зуби вилаявся: «Нашими життями бавляться!»

Хтось зблід і тремтячим голосом сказав: «У мене щойно хлопчик народився. Боюся, й вирости не встигне, як доведеться віддати…»

Інший обхопив голову й тихо заплакав. Сльози падали на стіл, розбризкуючи мокрі кружечки.

Ще хтось підхопив тремтячим голосом: «Якщо так, то який спокій нашим малим державам? Якщо Полювання стане частішим, хто насмілиться ростити дітей? У кожній хаті тремтітимуть, народ уже не витримає муки».

Шепіт підіймався звідусіль. Скарги й страх змішалися, тиснули, мов приплив, не даючи дихати.

Оповідач прочистив горло, приглушив гомін і низько промовив: «Ось жорстокий прийом Янь. Дітей-данників беруть не для того, щоб утримувати, а щоб стискати вас у лещатах. Держави мають віддати і власну кров, і дітей простого народу».

«Спадкоємців утрачають, народну довіру теж. Люди зуби зламають від ненависті, але насміляться звинувачувати лише власного володаря. Янь усе точно порахувала: без походу війська змусить держави розсваритися із собою».

Під час цих слів один гість повільно поставив чашку й холодно сказав: «Гм, Янь робить і більше. Кожного, хто вийшов із Полювання живим, вона власноруч ставить спадкоємцем, усуваючи старого, незалежно від того, чи давно його призначили в рідній державі».

«А ще він мусить рік лишатися в Чжаоцзіні, їсти й жити з іншими царевичами. На словах — дружба, насправді — нагляд. Якщо надто висунешся, живим не виїдеш. Навіть повернувшись і сівши на престол, відтоді насмілишся лише слухатися Янь. Просто ляльковий цар».

Усіх наче вдарило; вони водночас підвели очі.

На чоловікові був парчевий одяг із дорогої тканини, стримано блискучої — не для звичайної родини. Серед грубого полотна чайного навісу він здавався ще самотнішим, різкішим і холоднішим.

Кілька гостей зустрілися з ним поглядом і відразу відчули моторошність. Поспіхом опустили очі, не сміючи роздивлятися. Ще певніше стало: походження цієї людини незвичайне.

Хтось тихо пробурмотів: «Може, з палацу у відставку вийшов».

Інший одразу похитав головою: «Ні, радше чужоземний можновладець».

Кремезний чоловік ковтнув слину й напружено сказав: «Хто б він не був, якщо тут говорить про таємниці Янь, нам краще вдавати, що нічого не чули».

Із кутка долинуло глухе зітхання: «А віддають же наших рідних дітей. Ідуть — і не вертаються…»

Жінка поруч міцно стискала чашку, очі червоні: «І зрештою навіть поскаржитися нікуди».

Кілька людей тихо погодилися. Голоси були гіркі, мов холодний попіл на вітрі.

Побачивши загальний страх, оповідач знову різко вдарив колодкою: «Слухайте добре! Полювання під палацовими вежами ніколи не було полюванням на звірів. Це владна хитрість Янь. Кров — мотузка, вогонь — сіть, усі держави в клітці».

«Раніше закон визначав: раз на десять років. Тепер правило раптом зламали. Мало бути десять, а ще й п’ять не минуло, як почали знов. Якщо можна порушити правило, надалі відкриватимуть коли захочуть. Коли ж людям дихати? У цьому світі, боюся, більше немає певності!»

Під навісом стало зовсім тихо. Лише вітер із тріском проходив крізь діри полотна. Над кількома чашками піднімалася пара — мов беззвучні зітхання, які довго не розсіювалися.

За кілька днів до Чжаоцзіна я відправила Си Яо й Си Юе вперед легкими вершниками. Треба було підготувати житло, оглянути справи в місті, а тоді вийти нам назустріч дорогою.

Оскільки я мала жити з царськими нащадками інших держав без супроводу, їм доводилося шукати окремий прихисток, щоб лишатися поруч і допомагати.

Проходячи найжвавішим місцем міста, вони почули від перехожих, що в пишному будинку оповідають про заснування Янь і походження Полювання.

Розуміючи важливість справи, обоє зайшли ненадовго послухати.

Будівля була висока й простора, завіси розкішні, всі місця зайняті. Коли грюкнула колодка й поволі постали давні події, зала затамувала подих, наче слухала історичний літопис.

Коли вони потім переказували мені, слова вже розсипалися, але здавалося, відлуння ще кружляє під балками й ніяк не зникає.

Саме тоді я зрозуміла: ці історії, що ходять вулицями, зрештою ляжуть на моє життя.