Розділ 4. Присяга до повноліття

Коли батько помер — для смерті правителя вживали слово 薨 [hōng], — у Лінду на три дні стихли барабани. Брами не зачинилися, але вулицями ходили стиха. У палаці біле полотнище звисало до землі, дух ліків і дим пахощів зливалися в імлу, що не розсіювалася. Першого дня плакали, другого вже сперечалися: ридання ще відлунювали під карнизами, а царський стіл уже завалили доповідями.

Обговорюючи моє сходження на престол, урядовці переважно хитали головами: «Спадкоємцеві сім років. Як він керуватиме людьми?» «Країна мала, військо нечисленне; щойно при дворі сяде дитина, могутні сусіди почнуть випробовувати нас». Дехто під цим приводом називав старших представників бічних гілок роду. Хтось навіть натякав: «Зробімо регента імператором, щоб раз і назавжди відвернути лихо».

Управа обрядів та Управа військової готовності стояли кожна на своєму. Внутрішній і зовнішній двори тягнули один одного, наче кілька мотузок, розведених урізнобіч, стискали залу.

Посередині стояв царський дядько Янь Юй [yú].

Янь Юй, молодший брат покійного володаря від іншої матері, мав двадцять дев’ять років. Народився в бічному палаці за заставою Лен’ю, змалку пішов до війська. Риси обличчя були тонкі й виразні, брови та очі — спокійні, перенісся — вузьке й пряме; сонце й вітер застави надали шкірі пшеничного відтінку. Між великим і вказівним пальцями правої руки лишився давній шрам. Коли він тримав пензель, його майже не було видно; коли меч — він одразу впадав в око.

Він знався на військовій справі й шанував закони та обряди. Колись був військовим наглядачем на заставі Лен’ю, приборкував людей порядком і перемагав терпінням. Багато років у шлюбі так і не дали йому дітей. Маєток був простий і тихий, родичі дружини не шукали через нього вигоди.

Він не спав кілька ночей, комір укрився свічковим попелом. На ранковій аудієнції третього дня промовив лише: «Перед нами закон предків. Немає обряду, який дозволяв би бічній гілці узурпувати пряму. Спадкоємець юний, але держава не може лишитися без володаря. Регент виконує обов’язки, а не займає престол».

Хтось холодно озвався: «І закон предків має пристосовуватися до часу».

Він підняв очі: «Пристосовуватися до часу можна. Руйнувати закон — ні».

Янь Юй закликав усі управи діяти за старими приписами: того ж дня винести труну, протягом трьох місяців завершити встановлені жалобні обряди. Посадити на престол юного володаря й створити при ньому три палати — обрядово-дорадчу, державних справ і військових справ. Урядування вестиме регентство, але всі важливі військові й державні рішення потребуватимуть спільного підпису трьох палат. Водночас слід скласти закличні грамоти [xí] про зміцнення кордону й негайно надіслати їх у Лен’ю та Хантін, проголосивши: «Держава має володаря, військо не втрачає ладу». Цей задум заспокоював храм предків і перекривав обхідні шляхи. Прихильники «старшого правителя» втратили вплив, а охочі відібрати престол — приводи говорити.

Я слухала з-за завіси, як він визначав курс, і не відчувала радості. Лише порожнечу в грудях, наче звідти витягли кістку. Батько роками відкидав мене в холод, а після його смерті палац раптом переповнився словами «заради мого добра». Я не могла розібрати, чи то жалість, чи розрахунок; тільки відчувала холодний вітер у шпаринах між словами.

Наступного дня після церемонії вступу на престол Янь Юй прийшов до мене. Схилив голову в поклоні, але просто не подивився: «Володарю, я тимчасово візьму урядування на себе. Коли Вам виповниться двічі по вісім років, неодмінно поверну його».

Я дивилася на його опущені брови й очі. На скронях уже лежала легка паморозь, обличчя було холодне, наче під снігом. Надто мала, я не могла зрозуміти, чи його «поверну» — присяга, чи відмовка. Погляд випадково зупинився на давніх мозолях пальців, і чомусь зродилася безглузда думка: вони схожі на мозолі на батькових долонях, але не колють.

Я ледь кивнула.

Він додав: «Будьте спокійні, володарю. Присяги до віку танцю зі списом я не зраджу».

Я була мала й не наважилася перепитати. У грудях ставало ще порожніше.

Чому він лише регентував, а не захопив престол?

Озираючись пізніше, я розуміла, що розрахунок був нескладний. Лінчуань затиснули могутність династії Янь і кіннота Шожуну; він також залежав від підтримки Сиси та Лансюй. Якби бічна гілка відібрала престол, насамперед було б порушено закон предків і не лишилося б підстав для запису в храмі. Військова присяга трималася лише на правлячому роді й царській печатці — отже, військо втратило б єдність. Постачання зерна двом лініям, Лен’ю та Хантіну, і прикордонну торгівлю сіллю та чаєм сусіди могли б перекрити під приводом «покарання провини».

Династія Янь найкраще вміла починати війни в ім’я обрядів; зміна правлячої лінії дала б їй саме потрібний привід. Розвідники Шожуну вже снували за заставою: почувши про внутрішню смуту, неодмінно випробували б наш захист.

Ще небезпечніше те, що «Союзна грамота дванадцяти жертвопринесень» між Лінчуанем і Сиси була скріплена печаткою царської крові. Сиси визнавала лише чинну правлячу лінію, не бічні гілки; зміна спадкоємності позбавляла чинності підтвердження. Якби мене усунули, а він оголосив себе правителем, Сиси за обрядовим правом могла б відкликати захист, а Лансюй — відступити й спостерігати. Без зовнішньої допомоги й внутрішньої законності, навіть посівши престол, він не втримався б.

Та й становище самого Янь Юя було непростим. Він не мав дітей, тож силове захоплення лише поглибило б майбутню небезпеку: царський рід неодмінно почав би боротьбу. Натомість регентство за чинними правилами давало управам порядок дій, іншим державам не лишало приводів, а народові приносило спокій.

Він завжди керував людьми через закон і не ставив усього на одну карту. Звання регента дозволяло і просуватися, і відступати: зберігало жертвопринесення предкам та лишало йому шлях до безпечного відходу. Хіба він міг не прорахувати цього?

Невдовзі постало питання, лишатися мені чи їхати. Янь Юй таємно поговорив із посланцем Сиси, і тієї ж ночі вирішили: під охороною Сиси я поїду на південний захід і оселюся в південній галереї — 庑 [wǔ] — храму предків. Офіційно — «вивчати обряди», насправді — шукати захисту.

Причин було три. По-перше, Лінчуань і Сиси поколіннями підтримували дружбу. Старий союз велів на кожні «дванадцять жертвопринесень» надсилати юного члена царського роду до Сиси на рік спостерігати обряди. Саме цього року наставав черговий термін, тож церемонія могла стати прикриттям.

По-друге, Сиси кілька років потерпала від посухи й пошестей, а на осінньому жертвопринесенні порушили порядок. Верховний жрець пояснив це «раптовою хворобою». За давнім обрядом, місце жертовника належало наново визначити печаткою царської крові Лінчуаню. Відправляючи мене, Лінчуань і виконував союзну грамоту, і віддячував за послугу. Тому Сиси погодилася оберігати мене таємними вартовими й мистецтвами, а Лінчуань мав надати зерно для подолання голоду.

Третя причина була найпотаємніша: гірська Сиси віддалена, дороги звивисті, чужим очам і вухам туди важко дістатися. У вбранні «юнака, що прибув спостерігати обряди», найлегше було сховати мою таємницю.

Після батькової смерті Лінду не заспокоїлася відразу.

Нічні патрулі палацової гвардії подвоїли; Палата розшуку схопила кілька гуртів поширювачів чуток. За заставою Лен’ю з’явилося ще два загони розвідників Шожуну, що відступали, щойно спалахував сигнальний вогонь. Ціна солі на торгу на якийсь час шалено підскочила, і внутрішня скарбниця відкрила запаси, щоб стримати дорожнечу.

У палаці ще похолоднішало. Вітер проходив порожніми галереями й гасив лампи.

Си Цюе додавала мені одягу; торкаючись коміра, її пальці досі трохи тремтіли. Си Їн зникала на цілий день і вночі тихенько поверталася до моєї кімнати. На рукаві тягнувся слід крові, мов висушений вітром гранатовий сік. Вона не пояснювала, лише казала: «Язики, що накликали біду, вже стихли». Хейбай говорив ще менше й точив меч під стріхою. Краплі падали на камінь, ніби різали ніч на тонкі шматочки.

У день від’їзду ще не розвиднілося. Лотосові світильники не догоріли, палацова дорога чорніла, мов туш.

Си Цюе несла на спині маленьку скриньку з ліками; очі почервоніли, але вона силувала себе не плакати. Си Їн міцніше закріпила мою корону й ледь усміхнулася: «Сьогодні ти просто юнак, який їде вчитися обрядів. Менше говори, більше кивай». Хейбай у плащі перевіряв шлях попереду. Озирнувшись, сказав тільки: «Вітер жорсткий. Тримайся ближче до мене».

Виходячи з палацової брами, я озирнулася на Лінду. У передсвітанковій блідості від мурів лишилася темна лінія, наче закрита скринька замкнула разом моє ім’я й долю.

Раптом я згадала дерев’яний вітрячок, який розчавили, коли мені було п’ять. Така легка річ не могла зупинити вітер, але могла зробити його видимим. Тепер вітер гнав і мене. Я тільки сподівалася, що одного дня зможу змінити його напрямок.

Надвечір ми прибули в Лен’ю. Укріплене місто врізалося в гірський гребінь, хмари притискалися до кутів мурів, білі аж до холоду. На короткій зупинці всередині застави прийшов попрощатися Янь Юй у обладунках.

До кімнати він не ввійшов. Стоячи під галереєю й дивлячись у далекі сутінки, сказав: «Вітер Лен’ю жорсткіший за вітер Лінду. У Сиси пам’ятайте дві речі, володарю: по-перше, не забувайте дихати; по-друге, не простягайте рук у вогонь».

Я кивнула.

Він подивився на Си Цюе й Си Їн, потім на Хейбая й тихо промовив: «Довезіть як слід».

Через три дні нас перебрали екіпаж і вартові Сиси.

Уперше я побачила вбрання посланців Сиси: довгі темно-сині шати, поясні підвіски з білого сандалу й маленький мідний дзвіночок, який тихенько бринів у такт крокам. Очільниця загону, служителька обрядів, уклонилася мені й рівно сказала: «До Південної галереї далеко, дорога кам’яниста й сипка. Юний володарю, якщо схочете читати, зачекайте, поки дзвоник стихне, і тоді перегортайте сторінку».

Колеса котилися каменем, гірські хребти насувалися один за одним. Вечоріло, а гірська дорога все не закінчувалася. Си Цюе обіймала теплий плащ, її обличчя трохи заспокоїлося. Си Їн визирала у щілину вікна, тиха, мов кішка. Хейбай зовні їхав пліч-о-пліч із вартовими Сиси — 并辔 [bìng pèi] — і час від часу озирався на мене.

Я мовчки, похмуро спиралася на стіну екіпажа й прислухалася до дзенькоту мідного дзвоника.

Батькова смерть, двірські суперечки, присяга регента, незнайомий гірський вітер попереду — все по черзі опускалося на дно серця, мов камінці у воду. І горе, і полегшення віддалилися. Я лише відчувала, що мене виштовхнули на інший, ще глибший шлях: темний, вузький, без можливості повернутися.

Примітки

«Окремі записи про Лінчуань» кажуть: Янь Юй, ставши регентом, пообіцяв повернути владу, коли володареві виповниться двічі по вісім років; присягався віком танцю зі списом. Підтвердження не збереглося.

Дванадцять жертвопринесень: давній союз Лінчуаню та Сиси, названий за дванадцятьма його статтями. Щоразу, коли настає визначений термін, юного нащадка царського роду неодмінно надсилають до столиці Сиси спостерігати обряди — це називають навчанням обрядів. Текст таємний і не поширюється; сторонні знають лише кількість статей, але не їхній зміст. Поширені серед людей «жертовні знаки» й «жертовні грамоти» здебільшого уривчасті, повністю перевірити їх неможливо.