Розділ 46. Перша небезпека нічного лісу

Сіре світло розсіялося під ногами.

Позаду лишалася Мілина скісних кісток, мов мертво-біле море, яке поволі поглинала ніч.

Ми йшли далі.

Першим змінився звук під ногами. Кам’яної крихти поменшало, хрускіт більше не різав слух; замість гострого щебеню кроки глухо западали в трухляву деревину й неглибокий ґрунт.

Місцевість почала підніматися. Спершу обабіч лежало кілька чорних стовбурів, наче сухі кістки, зламані вітрами років. Далі мертві дерева стояли вже цілим лісом, сухі й сірі, мов останки, з облізлою корою. Голі гілки стриміли вгору; вітер видобував лише порожній звук, ніби останню нитку подиху, що лишилася в лісі.

За мертвим лісом тіні дерев почали густішати.

Гілки все ще були потріскані, але вже вигиналися — так їх змусили зігнутися довгі роки на вітрі. Листя сіро-зелене, тонке, мов папір. Вітер дрібно шелестів деревиною, розбиваючи мертву тишу, що всю дорогу тиснула на нас.

Земля під ногами із сірої ставала темною, перепліталася корінням. Під опалим листям кроки звучали глухо й твердо. Ще трохи — і раптово повіяло холодом.

Волога підіймалася з-під землі, осідала на стовбурах; мох ледь блищав. Листя із сірого стало зеленим, запах мокрої землі розливався серед опаду, трохи послаблюючи сухий біль у грудях, принесений із Мілини скісних кісток.

Наближався вологий ліс; стукіт деревини змінився живим лісовим шелестом, наче Небо й Земля посеред ночі знов видихнули життя.

Кроки слуг Полювання дедалі більше збивалися. Втеча з Мілини скісних кісток виснажила всіх до краю.

Хтось згинався, спираючись на коліна, хтось хапав повітря біля дерева, важко здіймаючи плечі й спину. У когось протерлися полотняні черевики; кров просочувалася вздовж жилок листя, потроху розпливаючись у мороці.

Крони нависли нижче, майже цілком перекрили світло. Лише кілька холодних білих плям падали крізь щілини.

Ніч уже поглибшала, певно, наближалася північ. Убивча загроза ненадовго відступила.

Але Ї зупинився: «Тут рівно, вітру мало, ліс затуляє звуки зі схилу. Перепочити розумніше, ніж іти далі через силу». Він підняв руку: «Зупинимося тут».

Почувши це, всі розслабилися. Одні просто впали долі, інші сповзли вздовж коріння; навіть звук приземлення був знесилений.

Я скинула наплічник і сіла на повалений стовбур. Ланки тихо дзенькнули об землю. Коли спина торкнулася шорсткої кори, з кожного суглоба виступив ниючий біль. Від довгого стискання ланцюга шкіра між великим і вказівним пальцями стерлася; розводити й згинати пальці було пекуче боляче.

Один зі слуг тихо запитав: «То підемо ще на Схил Грифового Погляду?»

Я глянула на темний схил за лісом. Гілки вологого лісу накладалися одна на одну, розбивали обриси гори; тільки в найдальшому місці виднілася темна стрімка лінія.

Вона ледве проступала в нічному світлі. Наче вітер спускався згори, але напрямку не вловити. Між деревами зрідка ковзала чорна тінь; вітер піднімав і знов притискав її. Не розібрати, чи то птах, чи вітер, чи сама ніч.

«Підемо, — сказала я. — Але не сьогодні».

Я озирнулася й стишила голос: «Тут сухе коріння, серцевина деревини ще годиться. Розпалімо вогонь».

Дунфан Юй кивнув. Він теж не міг приховати втоми, принесеної з Мілини скісних кісток.

Почувши «вогонь», слуги Полювання ніби виринули з темної води. У вологому лісі багато мокрої деревини, але в низині майже не віє, а деякі впалі гілки встигло просушити сонце. Розколеш — усередині ще є трохи сухої серцевини.

Усі відразу розійшлися збирати гілки, зрізати мокру кору й виймати сухе дерево.

Невдовзі роздмухали іскру. Помаранчеве світло розгорнуло в густому лісі коло, освітило обличчя й усю їхню втому.

Слуги Полювання сіли півколом, троє з краю прислухалися до лісу. Ми четверо влаштувалися ближче до середини, спинами до дерев; вогонь ділив обличчя на світлі й темні частини.

Цзянь Цунчжи сперся на стовбур, і заціпеніння на його обличчі трохи розвіялося. Він простягнув руки грітися. У світлі багаття профіль уперше за довгий час здавався спокійним, ніби хлопець нарешті вирвався з багатоденного жаху.

Але Ї сидів біля вогню, поклавши руку на коліно, зосереджений і стійкий. У полум’ї його втома була особливо помітна.

Дунфан Юй сів поряд зі мною, рухаючись тихо й обережно, наче боявся сполохати цей важко здобутий спокій.

Та наступної миті з його живота раптом долинув глухий гуркіт, недоречно виразний серед потріскування вогню. Він спробував стримати його подихом, але марно: невдовзі озвався вдруге.

Я глянула скоса. Обличчя лишалося спокійним і стриманим, лише пальці біля коліна трохи стиснулися.

Імператорські нащадки династії Янь народжуються з двома серцями: кров і ці рухаються в них потужніше, ніж у звичайних людей, та й витрачаються швидше. У дорозі він багато віддав сили; сухий харч закінчився ще до входу у вологий ліс.

Я хотіла поділитися своїм, але Цзянь Цунчжи випередив мене. Посунувся ближче й подав Дунфан Юю невеликий пакунок: «У Лансюї я часто утримувався від зерна й живився ці. Їм мало, у мене ще багато».

Дунфан Юй завмер, тоді підняв очі й тихо сказав: «Дякую».

Цзянь відмахнувся, поклав пакунок біля його коліна, наче боявся, що той поверне, і лише тоді знову сперся на стовбур.

Вогонь підхопив їхні профілі, один темніший, другий світліший. Наче кожен ніс свої вітри й морози, а в цьому нічному лісі обоє опинилися під одним світлом.

Я простягнула руки до багаття. Холод від кінчиків пальців до долонь поволі відступав; коли притулилася спиною до кори, біль, наче тіло розібрали на частини, теж почав слабшати.

Минув якийсь час…

Крізь просвіти падало місячне світло, тонко стелилося землею, роблячи ніч іще тихішою.

Полум’я кілька разів сіпнулося. Цзянь Цунчжи довго вагався, нарешті підвів очі й тихо спитав: «…Е-е, я… можна дещо запитати?»

Ми мовчали.

Не почувши відмови, він продовжив: «Ви… чому ви прийшли на Полювання під палацовими вежами?»

Спершу глянув на Але Ї.

Але Ї сидів рівно й відповів низьким голосом: «Хочу захистити тих, кого маю захистити». Вогонь освітлював його профіль, роблячи тяжку зосередженість ще виразнішою.

Цзянь кивнув і подивився на мене.

Я опустила голову, поворушила гілку у вогні: «Не хочу, щоб іще хтось… помер через мене». Вітер підхопив низку іскор, ніби й ці слова забрав у нічний ліс.

Тоді він глянув на Дунфан Юя.

Дунфан Юй дивився у вогонь, не відводячи очей: «…Хочу побачити того, кого прагну побачити». Голос був тихий, але глибший за нічний ліс.

Коли черга дійшла до нього, Цзянь втягнув плечі, стиснув губи й пробурмотів: «Я… я не мав вибору».

А хто ж мав…

Ніч була прохолодна й тьмяна. Юні серця ховали турботи в глибині, виснажені, наче місячне світло, витоншене вітром.

Після цих слів усі замовкли.

Вогонь тихо колихався, лісові звуки віддалялися.

Озирнутися назад — дороги давно вже немає.

Ніч поглибшала.

За колом вогню — низький далекий вітер у гущавині; всередині — подихи, що знов зібралися після смертельного місця.

Я дивилася на них.

Хтось уже спав біля дерева, хтось іще дихав тремтливо, хтось заціпеніло дивився в полум’я.

Ті, кого забрала Мілина скісних кісток, уже не повернуться; ті, хто лишився, ще дихали рештками сил у світлі багаття.

Цієї ночі мертві звуки мілини вже віддалилися, а лісове життя тільки-но повернулося до нас.

Трохи перепочивши, я торкнула Дунфан Юя, покликала підвестися зі мною й відійшла туди, куди не сягало світло.

Коріння вологого лісу стелилося поперек землі. Серед нього були тонкі міцні пасма; я вибрала три, повернулася до багаття, здерла оболонку з поваленого дерева й узяла шматок сухої серцевини на руків’я.

Поки я скручувала коріння, Дунфан Юй підібрав твердий кам’яний уламок. Поклавши кинджал на коліно, потроху точив той, який я передала йому раніше. Вогонь лягав на лезо; від його роботи воно ставало темнішим і гострішим.

Скручене коріння я трохи прогріла біля вогню, щоб стягнулося й набуло форми. Міцності вже вистачало.

Із кількох грубих залізних лез, які несла із собою, вибрала одне й тонкими корінцями міцно прив’язала до кінця плетива. Не для вбивства — як тягарець і точку удару.

Вийшов лише простий гнучкий батіг завдовжки з руку, легкий, його можна скрутити. Завтра на схилі ним зручно буде захищати близьку відстань.

Вогонь колихався серед тіней гілок; далекий схил уривками проступав між деревами, наполовину схований ніччю.

Завтра підемо туди далі.

Сьогодні треба лише пережити цю ніч.

Кількома шиченями раніше, коли тільки стемніло.

Ґу Сюньї відійшов до краю лісу справити потребу. Се Уцзю стояв неподалік, уникаючи вітрового проходу, але все одно кривився й затуляв ніс.

«…Ще далі», — тихо сказав він.

Ґу вже збирався відповісти чимось чемним, коли тінь у траві біля ніг блискавично ворухнулася. З багнистої води вискочила коротка сіро-плямиста змія й уп’ялася в м’яку частину сідниці.

Він пронизливо скрикнув, різко сіпнувся й, наче зовсім утративши силу, повалився вперед, на коліна в багнюку.

Се Уцзю зреагував миттєво. Кинджал вилетів із руки, холодне світло прорізало дрібний дощ і надійно прибило змію в уразливе місце за головою. Вона двічі сіпнулася й обм’якла.

Він швидко підійшов, зачепив збоку ногою й підкинув кинджал із багна. Лезо блиснуло в перевороті; не втративши руху зап’ястка, він ударив зворотним хватом. Другу змію розрубав у тому самому місці, відділивши голову від хвоста.

Ґу Сюньї вже лежав у воді, тримаючись позаду, обличчя миттю зблідло.

Се за кілька кроків опинився біля нього, перевернув і похмуро примружився: «Отрута неглибоко, але діє швидко».

Він різко натиснув на м’яз за два цуні від рани, спершу стримуючи кров, а тоді кінчиком кинджала розкрив сліди укусу, щоб отруєна кров витікала. Рухи були рівні, стримані й точні.

Ґу стиснув зуби, вкрився холодним потом; кутики очей напружилися і від болю, і від сорому. Він не видав ні звуку.

Се дістав із наплічника пакуночок жовто-бурого порошку — засобу проти міазмів, прихопленого з мисливської торби людини-підношення. Ним лікували недуги від комах, змій і сирості.

Він узяв пучку й посипав навколо рани. Зустрівшись із кров’ю, порошок випустив тонкий білий серпанок, схожий на іній.

Нога Ґу судомно стиснулася.

Се рівно мовив: «Якщо болить, іще можна врятувати».

Він знов дістав закривавлений кинджал, розжарив обух у крихітному полум’ї трута й притиснув до зовнішнього краю рани: щоб прогнати холод і сирість, запечатати край та стримати отруту. Самого укусу не припікав, аби не загнати отруту назад.

Точність рухів була майже жорстокою. Шкіра навколо опіку ледь стягнулася, з теплом виступили краплі крові, змішаної зі зміїною отрутою.

Ґу стримав стогін, брови зійшлися в одну тугу лінію.

Се глянув на його обличчя й, вирішивши, що небезпека минула, сказав: «При укусі кров була темно-пурпурова. Отрута несильна, холодної природи. Ходити зможеш».

Ґу глибоко вдихнув і тихо промовив: «Пробачте негідний вигляд… дякую».

Се лише холодно кинув: «Можеш іти — не лежи». Підхопив його праву руку на плечі й кивнув слузі Полювання підтримати з другого боку.

Удвох, то тягнучи, то ведучи, повернули його до загону. Кроки Ґу були важкі, але він ще тримався. Се йшов поряд, як завжди спокійний.

Далекий вітер ніс вологу. Біля Ґу Сюньї лишилося четверо слуг, здатних іти; у Се Уцзю — лише шестеро. Підтримуючи пораненого, вони рушили далі до Схилу Грифового Погляду.

Коли всі постаті зникли, з витоптаної трави край лісу поволі піднялися двоє.

Цзян Ліньчуань та Інь Сюань.

Інь струсив мокре багно з рукава й насупився: «От же паскудство. Ледве знайшли в торбі трохи того смердючого соку, що приманює змій, і що? Нікчемна штука, навіть цих двох не загризли».

Він говорив роздратовано, але приглушено, наче боявся щось сполохати.

Цзян дуже обережно відсунув зламану стеблину, глянув на сіро-плямисту змію, прибиту Се до багна, і спокійно, без радості чи гніву, мовив: «Гаразд. Людські розрахунки поступаються небесним».

Він глянув убік; у лагідних очах ховалася нерухома холоднеча.

«Ґу Сюньї поранений, сам сповільнить ходу. Попереду ще чимало місць для удару». Помовчав і додав: «А от Се Уцзю… з ним нелегко».

Інь цокнув язиком: «Як він кинув кинджал… тц. Він заздалегідь чекав чогось у траві збоку. Ми стояли так далеко, а він і туди глянув. Наче… стежив за нами».

Цзян ледь похитав головою й сказав у вологому вітрі: «Не стежив. Прораховував».

Він вийшов із трави, край рукава легко хитнувся в густій нічній сирості: «Ходімо. Попереду вужче й вітер мінливий. Там зручніше, ніж тут».

Інь пробурмотів: «Хоч би цього разу знов не зіпсувати».

Цзян не відповів, лише подивився в бік схилу. Ніч щойно настала, та його спокійний погляд від неї не змінювався.

Іще крок — і він розчинився в тіні.

Постаті обох зникли серед вітру, ніби їх ніколи не було в цьому лісі.

Завтра буде завтрашній вітер. Він чекає на схилі, а не в цій ночі.