Розділ 61. Під гнилим листям

Гуркіт барабана наближався здалеку, наче важкий молот: спершу вдарив по Помосту обліку заслуг, потім — у глибину лісового моря.

Настав полудень.

Від першого удару в грудях ледь здригнулося. Відразу протяжно засурмили; хвиля звуку прокотилася кронами, злякала зграю птахів. Лопіт крил вибухнув над головою й швидко віддалився.

Слуги Полювання ввійшли до лісу.

Спершу кроки лунали далеко, мов краплі дощу на узліссі: рідкі, тоді густіші, поступово спліталися в суцільний шум.

Гниле листя й пухка земля давили на обличчя, для повітря лишалося тільки стебло. Сильніший видих міг дати білу пару, тож я щільно притисла губи до отвору, пропускала повітря лише всередині, не сміючи випустити назовні ні крихти теплого подиху.

Заплющивши очі, я зосередила всі чуття на тонкій нитці повітря й звуках біля вуха. Зміни світла розрізняла тільки за ледь помітними відтінками в щілинах листя: темне змінювало ясніше, далеке небо поволі рухалося.

Перша хвиля кроків ринула від входу на схил, безладна й нетерпляча. Підошви глухо ляскали по мокрій землі, ніби хтось щосили щось затоптував. Гілки розсувалися й змикалися, невпинно шурхотіли.

До них було лише десять із лишком кроків.

Хтось тихо лаявся грубим хрипким голосом, руків’я легко стукнуло об землю. Інший відгукнувся, звернув і пішов угору схилом.

Потім друга хвиля, третя… Одна за одною. Кроки перетиналися: квапливі, нерішучі, навмисне важкі, наче випробовували твердість землі.

Раптом хтось спинився біля поваленого стовбура.

Підошва розтирала гниле листя; дрібний хрускіт був зовсім близько, майже біля вуха. Серце різко провалилося, але я відразу приборкала його: не прискорюватися, не збиватися.

Здавалося, людина присіла. Землю тихо ворушили всього за чі від мого обличчя. Гниле листя підняли й поклали назад. Усередину проник запах поту із сосновим димом, ударив просто в ніздрі.

Я стишила подих, не сміючи дихнути хоч трохи сильніше.

Він затримався, наче слухав або вдивлявся. Нарешті відійшов і подався вгору схилом.

З усіх боків проходили нові кроки. Одні близько ліворуч, інші обходили справа, ще хтось ступав на край стовбура, струшуючи зі стінки ямки тонку землю. Вона сипалася на щоку, крижана, мов дотик пальців.

Я тільки слухала й терпіла.

Дихання й без того було обмежене, груди стискали і торба, і земляна стінка. Кожен рух ніби боровся з невидимою рукою.

Я змушувала себе вдихати повільніше, ще повільніше: вдих на чотири рахунки, затримка на сім, видих до восьми. Грудна клітка рухалася ледь помітно, щоб не ворушити листя.

Запах землі дерся вгору носом, змішаний із дощовою пліснявою й сирістю. Горло поволі почало колоти, наче тонка голка водила по внутрішній стінці.

Я не сміла ковтнути. Дозволяла болю накопичуватися, лише легко притиснула язик до піднебіння й відвела увагу: до натягу тятиви, до ваги пакунка ліків, до напрямку далекого вітру.

Прийшли комахи.

Спершу одна проповзла по шиї збоку. Тонкі, мов нитки, ніжки, свербіж упивався в шкіру. Я могла тільки вдавати, що це тисне корінь: біль іще можна стерпіти, свербіж мучить найгірше. Але я витримала.

Друга й третя повзли від ліктьового згину до кисті, проникали в шви одягу. Подумки я рахувала: один, два, три… На десяти вітер повернув, і свербіж відступив.

Від струсу впала крихта землі й саме застрягла в повітряному отворі. Прохід раптово заткнувся, повітря обірвалося в горлі, кашель підступив до кореня язика. Я, зціпивши зуби, проковтнула його, груди різко стягнуло, ребра обвів тупий біль.

Інстинктивно хотіла підняти голову, але міцно стрималася.

Не рухатися. Не панікувати.

Я притисла кінчик язика до внутрішньої стінки стебла, легко штовхнула й ледве видихнула у зворотний бік. Багняна крихта зрушила, повітря знову почало просочуватися ниточками. Тупий біль у грудях трохи послабився; я відразу розтягла подих до межі, тримала його, мов тонку плавучу нитку, не відпускаючи.

Мить задухи пройшла вогнем по плоті. Біль, свербіж, сморід, волога духота ринули разом, і я шар за шаром знову їх придушила.

Кроки тривали, але поволі рідшали.

Удалині хтось вилаявся, дерева проковтнули більшу частину голосу. Хтось відповів, кроки звернули глибше. Вітер змінився, листя зашуміло й накрило рештки звуків.

Потім стих навіть вітер.

Ні кроків, ні голосів, тільки тонке крапання води з кори й зовсім далекий пташиний спів.

На серці трохи полегшало, але втрачати пильність я не сміла.

Пішли. Принаймні ця хвиля пішла.

Поза лісом післяполуденне світло й тіні ще схилялися на захід.

А я досі лежала тут.

У глибині лісу вітер був значно слабший, ніж біля входу на схил.

Але Ї сидів, прихилившись до старої сосни з грубим стовбуром, схрестивши ноги. Спина трохи зігнута, але постава пружна: у спокої наче дрімав у сідлі, у небезпеці міг одним поштовхом злетіти на ноги.

Торба лежала збоку, на колінах — шабля з кільцем на руків’ї. Клинок завдовжки три чі холодно блищав, руків’я обмотане старим шкіряним шнуром. Він раніше виміняв її за мисливські торбини.

Сидів тут уже давно.

Заплющив очі, відпочивав, дихав рівно, наче слухав захований у вітрі тупіт степових коней. Навіть найгустіший ліс не міг придушити цієї дикої волі.

Спершу поодинокі кроки, потім дедалі ближчі.

Із дерев вийшли п’ятеро слуг Полювання з тесаками. Погляди спершу застигли, а тоді спалахнули жадобою.

Вони побачили самотнього учасника, який сидів під деревом. Торба повна, шабля відкрита — наче відбився від усіх.

Перший облизав губи й тихо сказав: «Усі разом!»

Інші четверо перезирнулися, міцніше стиснули руків’я. Вагання тривало одну мить, і всі п’ятеро розійшлися, оточуючи його.

Але Ї розплющив очі.

Не поспішив підвестися, лише трохи нахилив голову й поглянув. Погляд ясний і гострий, мов орел, що промайнув над травою.

Та п’ятеро наче не помітили. Пальці збіліли на руків’ях, тесаки вже здійнялися.

Але Ї зітхнув.

Його тіло злетіло, шабля вислизнула з піхов, лезо сяйнуло довгою смугою.

Перший тесак рубонув униз. Але Ї відхилився й важко вдарив обухом по зап’ястку: сухий тріск, тесак вилетів із руки. Відразу повернув клинок і вдарив другого в плече. Той ударився об дерево й сповз, глухий стогін застряг у горлі.

Троє інших безладно рубали.

Але Ї переступив навскіс, вістря ковзнуло біля шиї третього, забравши лише пасмо волосся.

Четвертий кинувся ззаду; Але Ї ударив ліктем назад у груди, той упав горілиць у листя.

П’ятий скористався миттю й ударив понизу. Але Ї змахнув обухом, влучив під коліно, і той опустився навколішки.

Тесаки розсипалися по землі, п’ятеро лежали або стояли на колінах, дихання змішалося в безлад.

Але Ї прибрав клинок і лишився стояти.

«Ідіть, — сказав він. — Я не хочу вас убивати».

П’ятеро на землі важко дихали й перезирнулися. Жадоба в очах стала ще сильнішою.

Перший намацав упалий тесак, різко підвівся й видав сиплий рев: «Помилування… Уб’ємо — отримаємо табличку!»

Усі п’ятеро кинулися знову. Цього разу вістря цілили в життєво важливі місця, намір убити був явний.

Погляд Але Ї похолов. Клинок знову засяяв, тепер він уже не стримувався.

Удари падали чітко, мов вітер, що зрізає траву. Хруснула плечова кістка, розкрилися груди, збоку шиї з’явилася кривава смуга, розпоровся живіт; останній зворотний удар увійшов у серце.

Кров бризнула на стовбур і потекла по моху. П’ять тіл упали між сухим листям і швидко стихли.

Але Ї струсив кров із клинка, опустив вістря, розсипавши краплі. Глянув на шаблю, потім на власну руку.

Кров іще капала.

Він відірвав шматок поли й поволі стер червоне з леза. Пройшов вітер, розніс запах крові по лісу.

Знову залунали кроки.

З іншого боку вибігли троє слуг Полювання з тесаками, люто наступаючи. Та щойно побачили тіла й залиту кров’ю землю, різко загальмували.

Усі троє зблідли, перезирнулися, розвернулися й побігли, пірнули в тіні дерев і за мить зникли.

Вітер посилився, крони зашуміли, ніби вдалині мчали десять тисяч коней.

Але Ї вклав шаблю в піхви й знову сів під деревом.

Чекати наступного вітру.