Розділ 66. Усі сини перед пращуром

Восьмий день.

Світало дуже пізно.

Уперше воїни не повели нас углиб лісу.

Туман у пралісі Юньцюе завис між кронами й ніяк не розвіювався. Учорашній дощ іще не висох: із гілок та листя краплі одна за одною падали в прілий опад, так тихо, наче хтось затамував подих.

Іще вчора тривав Показ відваги.

Погоні поміж дерев, смертельні сутички слуг Полювання, кров, перемішана з багном, — навіть у подиху стояв її запах.

А сьогодні раптом запала тиша.

Ні рогів, ні погонь, ні слуг Полювання, що залягли в лісових тінях, чекаючи нагоди вбити. Навіть пташині голоси ніби щось придавило: зрідка долинав один віддалений звук, і його відразу ковтав густий туман.

Я йшла серед інших, мимоволі стискаючи пальці. Здавалося, долоня досі пам’ятала шорстке руків’я короткої сокири.

Запах крові попередніх семи днів іще тримався десь глибоко в носі.

Розплющені очі Янь Третього, коли він упав; постать Янь Дев’ятого, що біг із нічної темряви; тремтячі пальці Цзянь Цунчжи, які вчепилися в край мого одягу, — усе це, мов волога нерозвіяного туману, потроху налягало на груди.

Перед виходом із табору я озирнулася.

Янь Шостого, Янь Дев’ятого та решти слуг Полювання, яким пощастило вижити, на колишньому місці вже не було.

Їх забрали воїни.

Я думала: якщо їх більше не женуть до лісу, значить, це випробування вони пережили.

Та сьогодні вранці урядовець обряду прочитав перед списками: «Тих, хто за Показ відваги не здобув повного помилування, зарахувати до списків повинників прикордонного війська. Вони підлягають призначенням на службу, до регулярного війська не входять, бойові заслуги їм не зараховуються».

Тоді всі ще підраховували здобуті відзнаки й ніхто не насмілився перепитати.

Тепер, згадуючи це, я розуміла: хоч вони й залишили мисливські угіддя, свободи могли так і не отримати.

«Списки повинників прикордонного війська» — у вустах урядовця це було лише кілька коротких слів. Куди їх пошлють і що на них чекає, ніхто не міг сказати.

Я відвела погляд і не стала думати далі.

Полювання під палацовими вежами не чекало, доки люди оплачуть загиблих, і не дарувало шляху до життя лише за те, що хтось витримав попереднє випробування.

Червоні кола у списках уже було поставлено.

Сьогодні починався перший із середніх семи днів — Випробування розуму.

Нас повели не в глибину лісу, а до східного краю пралісу Юньцюе.

Спершу ліс залишався густим: височенні старі дерева, переплетені крони, під ногами пріле листя, що ввібрало нічну холодну воду.

Далі дерева поступово рідшали, а земля почала підійматися. Вітер стоншував туман; удалині ледь проступили обриси помосту для споглядання Полювання.

За наступним невисоким кряжем лісові звуки раптом залишилися позаду, а попереду відкрився простір.

То був кам’яний майдан, який династія Янь облаштувала на зовнішньому краю пралісу Юньцюе.

Він лежав просто навпроти оглядового помосту; між ними простягалися неглибока долина й кілька смуг рідколісся.

З висоти людських голосів на майдані годі було розчути, зате рухи кожного було видно досить добре.

Хто першим зробив крок, хто зупинився посеред шляху, кого затримав механізм, а кого воїни вивели з майдану, — ніщо не могло сховатися від поглядів згори.

Попередні перепони здебільшого влаштовували в глибині лісу й густому тумані. З помосту було видно небагато; про чимало подій доводилося доповідати через лісових спостерігачів, чергових Полювання та писарів списків, щабель за щаблем.

А початок Випробування розуму навмисно призначили на цьому цілком відкритому кам’яному майдані.

Не лише задля зручності глядачів.

Радше для того, щоб виставити під незліченні погляди кожен вибір, кожне вагання, кожне рішення, чим поступитися, — не лишивши жодного прихистку.

Не приховаєш ані кроку.

Майдан витесали з величезної природної скелі, а потім кілька поколінь правителів Янь його впорядковували. На десятки чжанів завдовжки й завширшки, він мав дев’ять сторін, обкладених чорним каменем.

Здалеку нагадував давній сіро-білий диск, покладений серед гір.

Ще не підійшовши, ми вже відчули щось незвичайне.

Розташування цього кам’яного майдану надто вже скидалося на велетенську ігрову дошку, розгорнуту між горами.

Драконів поміст посередині був наче центральна точка дошки — тяньюань.

Дев’ять кам’яних доріг тягнулися з дев’яти боків; кожна була поділена на безліч рівних квадратних клітин.

Клітини перехрещувалися вздовж і впоперек, сполучаючись ряд за рядом.

Ще здалеку від них віяло суворою загрозою, ніби ось-ось мали поставити перші ігрові камені.

У центрі майдану височів круглий поміст.

Його склали з трьох ярусів синюватого каменю; сходинки були невисокі, але витесані надзвичайно рівно.

Середина не була порожньою.

Просто в центрі круглого помосту здіймався ще один, квадратний.

З усіх чотирьох боків до нього вели короткі сходи, розташовані навпроти чотирьох брам палацового кільця. Згори стояла висока кам’яна статуя дракона.

Він лежав, обвившись довкола середини.

Дракон не злітав у небо, а припав до землі, наче гора: передні лапи впиралися в камінь, довгий хвіст обвивав поміст. Луска нашаровувалася рядами, хребет був масивний. У постаті поєднувалися драконяча велич і непорушний спокій звіра-охоронця палацу.

Найнезвичайнішою була голова.

Вона не дивилася в якийсь один бік: трохи піднята, вона оглядала всі підступи згори.

З будь-якого місця здавалося, що кам’яні очі дивляться просто на тебе.

Між рогами було вирізьблено сонячний знак династії Янь, а луска на грудях ледь помітно складалася в обриси гір і річок.

Крізь палацове кільце й дев’ять кам’яних доріг він здавався не звичайним священним драконом із жертовника, а самим віковічним пануванням Янь, утіленим у статуї, що споконвіку стереже це місце.

Усі дев’ять доріг зрештою сходилися тут.

Немов усі річки впадали в море.

Немов дев’ять синів поверталися до свого пращура.

Та поверталися вони не до батька драконових синів, а до Янь.

Навколо Драконового помосту білим каменем виклали кільце.

Воно оперізувало поміст, завширшки лише три чи, холодно-біле, мов лезо, відділяючи центральне підвищення від дев’яти доріг.

На сході, півдні, заході й півночі в кільці було по брамі.

Перед кожною стояла пара чорних кам’яних веж-стовпів.

Невисокі, вони все ж мали вирізьблені за давнім палацовим зразком надбрамні завершення й гребені дахів. Чотири брами дивилися одна на одну, оточуючи Драконів поміст.

На перший погляд це скидалося на зменшене палацове місто імперської столиці.

Звідки б ти не вирушив, зрештою мусив пройти крізь браму, вступити в кільце й лише тоді піднятися на Драконів поміст.

А на початку кожної з дев’яти кам’яних доріг стояло по статуї.

Цюню [qiú niú] грав на ціні.

Яцзи [yá zì] тримав у пащі клинок.

Чаофен [cháo fēnɡ] сидів на розі даху.

Пулао [pú láo] задирав голову.

Суаньні [suān ní] лежав серед диму.

Бісі [bì xì] ніс на спині стелу.

Біань [bì àn] охороняв в’язницю.

Фусі [fù xì] підтримував письмена.

Чивень [chī wěn] поглинав гребінь даху.

Дев’ять кам’яних статуй стерегли дев’ять напрямків.

Дев’ять синів різні, але всі походять від одного дракона.

Усі дев’ять дивилися на центральний Драконів поміст.

Драконів поміст посередині, дев’ять сторін навколо нього — ніби весь устрій Піднебесної вмістили на цьому кам’яному майдані.

Воїни по черзі підводили нас до призначених місць.

Перед тим як зайняти їх, ми мали здати знаряддя.

Усе, здобуте за сім днів Показу відваги, забрали: клинки, торбинки з ліками, кресала, мотузки — без винятків. Дерев’яні скриньки одна за одною закривали й тут-таки ставили печатки на пломбах.

Почалися середні сім днів.

Усе здобуте за попередні сім відтепер втрачало силу.

Потім урядовець обряду приніс вісім комплектів нового мисливського вбрання.

Ми перевдягалися по черзі.

Усі комплекти були одного крою: вузькі рукави, стягнуті біля зап’ясть, щільно підігнана талія. Зручно й ходити клітинами дошки, й ухилятися та відскакувати.

Для них узяли призначену для обряду Полювання Янь білу тканину з чорним візерунком. Білина віддавала сірим і була неяскравою. Місця розрізняли не за кольором одягу, а за знаками драконових синів.

Знаки виконали тисненням, непомітною вишивкою, мідними застібками й шкіряними швами; від плечей і спини вони переходили на груди й руки. Чіткі, але не кричущі, кожен відповідав своєму місцю.

Навіть крізь неглибоку долину й легкий туман глядачі на помості могли впізнати учасника за звіриним знаком.

Лише перед південним місцем Біаня вбрання не було: там висіла сама табличка холодного залізно-сірого кольору.

Перед усіма дев’ятьма статуями стояли таблички місць і стійки для прапорів. Невеликі полотнища несли вишиті зображення відповідних драконових синів.

Місця були чітко відділені, знаки — різні.

Дев’ять місць розташували за давнім обрядовим порядком дев’яти синів династії Янь, а не рівномірно по колу.

На півночі — Пулао, на північному сході — Суаньні, на сході — Цюню, на південному сході — Чивень, на півдні — Біань, на південному заході — Бісі, на заході — Яцзи, на північному заході — Чаофен.

А Фусі стояв на північ із відхиленням на захід, саме між Пулао й Чаофеном.

Дев’ять місць утворювали дев’ять сторін.

З них брали початок дев’ять доріг, розташованих нерівномірно, але всі вони зрештою сходилися до центрального Драконового помосту.

Дунфан Юй зупинився на півночі, біля Пулао.

Пулао живе в морі, боїться китів і голосно кричить, тому ним часто оздоблюють вушка дзвонів. Звірячий знак на плечах і спині роззявляв пащу до неба, немов, почувши наближення величезної хвилі, подавав протяжне попередження. Без хизування, але сповнений стриманої урочистості.

Цзянь Цунчжи відвели на північний схід, до Суаньні.

Суаньні лежить у диму, любить спокій і пахощі. На одязі звір припав серед клубів диму, з розгорнутою гривою та вусами й безтурботним виглядом, ніби цілими днями дрімав біля курильниці, не чуючи суперечок світу.

Лінь Юйхен зайняв східне місце Цюню.

Цюню любить музику й не любить бійок. Цзіньсю славиться серед держав дзвоном Чен, а звучання інструментів і майстерність ремісників там цінують понад усе. На плечі ледь проступала голівка ціна з обвитим драконом; кілька струн навскіс спускалися до манжети — вишукано, без зайвої пишноти.

Цзян Ліньчуань рушив на південний схід, до Чивеня.

Чивень поглинає гребінь даху й приборкує воду та вогонь, тому часто сидить на краях палацових дахів. Голова звіра на грудях нагадувала водночас рибу й дракона; хвіст закручував хвилі, розкрита паща ковтала гребінь. У ній відчувався розбіг річок і морів.

Лише південне місце лишилося порожнім. Там стояла статуя Біаня.

Біань охороняє в’язниці, уособлює справедливий суд і ясне розрізнення. Тигряче чоло, драконове тіло, важкий погляд; під передніми лапами — візерунок тюремної брами. Він і далі чекав на когось, хто мав би стояти тут.

На краю кам’яної дороги стояв звір, що відрізняє правду від кривди, — але саме його місце не було кому зайняти.

Пан Чжун став на південному заході, біля Бісі.

Бісі несе стелу, має величезну силу й витримує тягар. На спині вбрання велетенський звір мав масивні, давні обриси; важкий візерунок стели тиснув йому на хребет. Без гостроти й блиску, зате з відчуттям сили, яка роками несе ношу й не ламається.

Се Уцзю відвели на захід, до Яцзи.

Яцзи лютий, любить битися й убивати; ним часто оздоблюють зброю. На наручах і наплічниках вирізьбили розгніваного звіра: ікла тримають клинок, прихована гострота не втрачає сили. Від нього віяло небезпекою, стриманою, але готовою вирватися.

Але Ї пішов на північний захід, до Чаофена.

Звір на спині стояв із піднятою головою, немов на вершині високої палацової вежі, оглядаючи чотири сторони світу. Чаофен любить висоту й далечінь, місця, де вирують вітер і хмари. Він наче стояв проти вітру, спостерігаючи нерівності гір і річок та мінливе небо.

Мене ж привели до Фусі, на північ із відхиленням на захід.

Фусі любить письмена й охоче носить книги та різьблені стели. Поясна табличка мала форму стели, прихований візерунок на спині накладався шарами, наче різьблені риски. Тонкий драконів орнамент повільно здіймався від подолу, несучи незліченні давні події та імена, чиї письмена не стерлися за довгі роки дощів і вітрів.

Кожне з дев’яти місць мало б мати свого господаря.

Та живими сюди дісталися лише вісім нащадків-учасників Полювання.

Тож південне місце Біаня залишилося порожнім.

Коли всі стали на свої місця, було видно: таблички на всіх дев’яти дорогах стояли, але люди були лише на восьми.

Лише на півдні зяяла мовчазна прогалина.

А на Драконовому помості кам’яний дракон і далі лежав непорушно.

Передні лапи впиралися в землю, довгий хвіст обвивав поміст; ряди луски в ранковому світлі віддавали холодним, твердим сірим блиском.

Крізь палацове кільце й дев’ять доріг здавалося, що він не чекає на поклоніння, а давно вже тримає під своїм поглядом усі шляхи сюди й усі шляхи звідси.

Хай дев’ять синів і займають кожен свою сторону, зрештою всі мусять рушити до нього.

І зрештою всі мусять повернутися до Янь.

Наче він стояв тут уже незліченні роки.

Дивився, як люди, гурт за гуртом, ступали на кам’яні дороги.

Як змагалися, вбивали, обирали й зрікалися.

Як сходили з майдану — або залишалися тут назавжди.

Над кам’яним майданом пройшов вітер.

Дев’ять прапорних стійок ледь похитнулися.

Знаки драконових синів на мисливському вбранні холодно зблиснули в ранковому світлі.

Ніхто не говорив.

Усі знали: Показ відваги закінчився.

Справжнє Випробування розуму лише починалося.