Розділ 18. Звитяга на помості

Я вирішила ледарювати до кінця й третього дня в Ченши проспала аж до полудня.

Останнім часом тренуватися не треба було, і Хейбай дозволяв мені це — не будив. Із вежі саме долинув другий удар дзвона Чен; мідний голос накрив вулицю, дверні завіси разом піднялися.

Спершу за дверима тихо постукав Шень Бінчжи: «Час вичерпано».

Услід Шень Шуді засміялася під вікном: «Домовлялися ж про сніданок. Поки ти спиш, торговці вже збиратимуть ятки».

Цзюй Уян просто штовхнув двері й стягнув мене з лежанки: «Брате Хене, ходімо! Ще трохи баритимешся — справді нічого буде їсти!»

Перед виходом я хотіла вдягнути найнепомітніше, та Шень Шуді зупинила мене. Посадила під вікном і вибрала зі скриньки коротку накидку: озерно-індигову в основі, від плечей донизу вона поступово переходила в морозно-сірий.

Не знаю, коли вона приготувала це вбрання; його вже підігнали під мою статуру. Поли складалися в три шари: світло-сірий, індиговий і темно-фіолетовий, кожен виднівся тонкою смужкою.

Замість яскравої вишивки на тканині були немов розбризкані чорнильно-фіолетовими нитками тіні ластівок: крила підіймалися від плечей і пролітали через груди. Барва холодна й чиста; у спокої птахи застигали тушевими слідами, у русі давали ледь помітний полиск, ніби мерехтіння в нічній темряві.

Вона знала, що я не люблю виставлятися, але й не хотіла надмірної простоти. Тому в межах належної міри винахідливо додала кілька прикрас.

За її порадою я затягнула широкий чорний шкіряний пояс, поверх обвила темно-фіолетову стрічку й лишила кінці спадати. На зап’ястях вузькі чорні шкіряні наручі з підкладкою з риб’ячої шкіри, ані краплі металу. Волосся зібране високо, закріплене простим срібним кільцем.

Вона легко розгладила поли й тихо сказала: «Юнакові личить запал і краса. Не треба весь час стримуватися».

Я кивнула. Чорнильно-фіолетові ластівки на подолі ледь гойднулися з кроком: стримано, але гарно.

Ми пройшли провулками й дісталися яток на ринку.

Кухар саме уварював солодовий сироп [tánɡ], доки той тягнувся ниткою, гарячим лив на тонкі хрусткі коржі й посипав смаженим кунжутом та меленою корицею. Це називали «ченською тягучкою». Була й «ченська локшина»: на прозорому яловичому кістковому бульйоні, тонка, мов шовк, із кільцем білої пари над мискою.

Ми розстелили солом’яні мати, сіли просто на землю й почали їсти за низьким столом.

Хейбай замовив лише пів миски локшини. Легко тримав палички й, ївши, стежив за перехожими.

Шень Бінчжи щойно ковтнув бульйону, а вже вибрав усі цибулеві смужки й незворушно сказав: «Виразний, але не порожній».

Шень Шуді взяла стосик ченської тягучки, відкусила кутик і примружила очі: «Солодке, та не нудотне».

Цзюй Уян тримав два гарячі шампурці «ченських хрустиків», дмухав на них і сміявся: «Брате Хене, хутчіше! Запізнимося — пропустимо добру виставу».

Під дзвіницею стояв поміст для двобоїв; із чотирьох кутів спадали білі шовкові стрічки. Поруч — кам’яна плита з чітко вирізьбленими правилами.

Бій руками й ногами, зброя суворо заборонена. Не можна хапати за волосся, виколювати очі, бити в горло чи пах. Вихід за коло — поразка. Час — дві ароматичні палички; хто лежить десять подихів і не підводиться, теж програв. Якщо час минув без явного переможця, громадські судді вирішують за силою та результативними влучаннями.

Обабіч стояли столик Управи громадського суду, повірені ваги й скринька з ліками.

Ченши здавна було важливим торговим вузлом. Разом із купівлею-продажем процвітали й змагання в бойовій майстерності. Колись часто виникали суперечки: від сварок до бійок зі смертельними наслідками.

Понад триста років тому міський управитель заснував Управу громадських ваг, яка наглядала за мірами, вагами й цінами. Згодом купці та бойові школи подали спільне прохання додати суддівство змагань і торговий арбітраж. Так вона розрослася до Управи громадського суду.

Голоси припливом стікалися з усіх боків. Плечі терлися, колеса [gǔ] торкалися одне одного.

На початку вулиці проїхав караван; кінські й ослячі дзвіночки лунали чисто й дзвінко.

Вітер ніс у натовп запах олії та пшениці з торгових рядів. У носі лоскотало, а пожвавлення ставало ще густішим.

«Справедливо», — коротко й ясно сказав Шень Бінчжи, оглянувши кам’яну плиту.

«Чудово». Цзюй Уян наполовину штовхав, наполовину тягнув мене до запису. «Брате Хене, вийди подихати».

Хейбай міцніше зав’язав поли моєї короткої накидки, вирівняв чорнильно-фіолетові тіні ластівок і надійно обмотав наручі. Низько сказав: «Спершу бережи середню лінію. Не женися за ударом». Він завжди був небагатослівний, але кожне слово влучало в суть.

Я кивнула.

Біля помосту важко вдарили барабани: бум, бум, бум. Вібрація йшла від землі, колами розходилася через щиколотки натовпу, стискаючи й серця.

Перший жереб дав мені розминку: кремезного чоловіка з північного шляху. Плечі широкі, ноги важкі, але опора непевна.

Він гаркнув, різко ступив уперед і вдарив прямим кулаком в обличчя. Я не прийняла сили, лише відвела шию, перехопила зап’ястя й коротким ударом торкнулася його грудей.

Він глухо застогнав, але не відступив, а підсік мені ноги. Я трохи поступилася місцем, ударила лінією плеча; його корпус похилився, стопа стала на край кола.

Я скористалася рухом, легко торкнулася коліном. Нога в нього заніміла, рівновага зникла, і він заточився за межу.

Суддівський молоток приглушив гамір, і лише тоді натовп вибухнув схвальними вигуками.

Цзюй Уян протягнув: «Кра-си-во!»

Коли я зійшла, Шень Бінчжи розправив мій рукав.

Ми з Хейбаєм зустрілися поглядами. Навіть без слів я знала: «Ще трохи стійкіше».

Раптом натовп закипів, хвиля вигуків здійнялася за хвилею: «Брати У з Шан’яо прийшли!»

Я підвела очі. У центрі помосту вже стояв У Чжаньхуей: широкоплечий, прямий, мов стіна проти вітру. Від його потужної присутності перехоплювало подих. Поряд У Цзіло був зовсім інший: довгі гнучкі кінцівки, легкі кроки, нетерпляча готовність — наче натягнута тятива.

Довкола відразу почали говорити:

«Це ж нащадки першого роду Шан’яо!»

«Старший, У Чжаньхуей, на помості тисне, мов гора. Мало хто витримує десять обмінів».

«Молодший, У Цзіло, інший: швидкий і різкий, найбільше любить пролізти в чужу прогалину».

«Хай походять із розпещеної знаті, та справжнє вміння в обох є».

«Кажуть, їхня сестра нині в ласці при дворі Шан’яо. Рід У на вершині сили. Хто наважиться їх поранити?»

Голоси перекочувалися, повітря відразу розігрілося.

Білий шовк ледь гойдався від вітру й барабанів. Дві постаті на помості — нерухома й рухлива — уже міцно притягли всі погляди.

Я знову вийшла битися. За кілька поєдинків жереб звів мене з молодшим сином роду У, У Цзіло. Він рухався легко, очі сяяли так, ніби ось-ось вистрибнуть, а юнацька незгода поступатися проступала в бровах.

Я склала кулак у долоню: «Пане У, прошу».

Він підняв кутик губ у ясній усмішці: «Знизу дивився на тебе, тепер випробую нагорі!»

Я насамперед усталила подих у стопах.

Кроки семи світил, які я щодня вивчала, брали ритм руху семи небесних тіл: Сонце — прямо, Місяць — дугою, Метал — гостро, Дерево — витягнуто, Вода — швидко, Вогонь — угору, Земля — поволі, щоб утримувати.

Хейбай знав, що я невисока й слабша силою. Він прибрав складність, лишивши зсуви на цунь і переходи між порожнім та повним. В одному кроці три наміри: поступитися, повести, позичити силу — усе між пальцями стопи й щиколоткою.

Без підготовки він ударив навскіс прямим кулаком просто в обличчя — так прямо, ніби удар виріс із повітря. Я ледь відвела шию, вітер кулака зачепив скроню. Усередині похололо: цей рух відшліфували роки важкої роботи.

На третю долю він знову повів коліном. Я втягнула низ живота, вигнула талію й спину, перекрила кроком і ледве ухилилася. Долоня ввійшла всередину й спрямувала його лінію назовні.

Він інстинктивно стиснув плече. Я не пожадувала більшого, використала силу й відступила на пів кроку, повернувши центр ваги. Носок ледь торкнувся землі, мов спалахнула зоря; зсувом «швидкої Води» з Кроків семи світил я перетворила його пряму силу на косу.

Ми обходили коло, кожен займаючи пів лінії. Він замахнувся ногою ззовні; я не відскакувала й не стрибала, лише повернула коліно всередину й торкнулася підйомом стопи. Його нижня опора спорожніла, і мій прямий кулак важко влучив у груди.

Він глухо видихнув, але ще швидше притиснувся, жорстко працюючи коротким передпліччям і тиснучи плечем та корпусом. Я віддала пів цуня середньої лінії, відпружинила плечем і спиною; кулак ковзнув під його ребрами, коротка сила зупинилася під шкірою. Не зіткнення навпростець, а сховане в «дузі Місяця» тіло: пів цуня в обмін на цілу себе.

Його очі спалахнули, він раптово нахилився й знову натиснув. Дві ароматичні палички майже догоріли; він несподівано сповільнився й навмисне лишив «порожнечу». Я не кинулася слідом, лише опустила подих у стопи. У ту мить очікування в його плечі не здійснилося, і йому довелося змінити крок.

Обидві палички догоріли. Суддівський молоток пролунав низько й чітко. Перемогу віддали мені.

У Цзіло склав руки й дуже рівно сказав: «Дякую за урок». Але гострий блиск в очах ще не згас: чи то небажання визнати поразку, чи то зусилля проковтнути його.

Наступного разу я зійшлася з У Чжаньхуеєм, старшим сином роду У з Шан’яо. Широкі плечі, пряма спина; у центрі помосту він був мов стіна проти вітру. Вклонився зі складеними руками, дивився спокійно. Ще більше за брата нагадував важку зброю для прямого зіткнення.

На першу долю жоден не поспішав; ми лише промацали по пів лінії.

Я прямим кулаком перевірила середній вхід; він передньою рукою зрізав униз і притиснув, а другим кулаком ліг поперек моїх ребер.

Я втягнула плече, удар ковзнув по ребрах, у тілі піднявся жар. Вислизнула на пів кроку, удавано запросила його вперед. Він не піддався, навпаки, притиснувся ближче.

Рукам і ногам на мить стало затісно. Внутрішнім передпліччям він притиснув мою передню руку, додав ваги опущеним плечем і колінним суглобом легко підважив зовнішній бік мого стегна. Не жорстоко, але точно: оніміння побігло вздовж з’єднань сухожилків, центр ваги мало не втягнуло на його лінію.

Моя п’ята зачепила край кола, дерево тихо озвалося. Я силоміць підняла подих, повернула носок усередину й повернула собі ті пів цуня порожнечі.

Це були Кроки семи світил, які Хейбай переробив для мене: не ширяти серед зірок, а рухатися на цунь.

Спочатку «повільною Землею» зафіксувати вагу, тоді «гострим Металом» легенько торкнути щиколотку й вирізати тонку пряму лінію. Носок легко зачепив, наче зоря впала на порожню орбіту. Сила була важка, але на відстані цуня я зняла з неї одну нитку.

Хейбай учив мене ховати великі рухи в підйомі стопи й основі стегна, витрачати ощадливо. Та сили відскоку все одно бракувало; у кулаках не вдавалося дістати достатньо вправного зусилля.

Я ще трохи загострила натиск, намагаючись зламати його ритм. Але він не пожадував наступу: стійко відступив на пів кроку, зберігши точну міру.

Наступні три обміни ми по черзі атакували й захищалися. Його удари важкі, мов молот; моя рухливість поєднувалася з твердістю. Якийсь час переваги не мав ніхто.

Ногами я кружляла, переважно використовуючи «дугу Місяця» й «швидку Воду», малим обходила велике. Хотіла видобути крихту хитрої сили біля краю його кістяної опори. Та його стійка міцна, сила пряма — вигоди знайти не вдавалося.

Наприкінці він майже непомітно опустив плече. Вага склалася вздовж кісток, наче він притиснув мене всім тілом. Я підставила плечову кістку й відпружинила на цунь, та зусилля все одно бракувало на пів фені. Сила повернення таки була надто тонка.

Суддівський молоток поставив крапку; ринковий гул завмер. За силою та результативними влучаннями я поступилася на пів лінії. Мені присудили поразку.

Унизу Шень Бінчжи тихо сказав: «Ще на три фені міцніший кістяк — і була б нічия».

Почувши, я навпаки заспокоїлася. Шлях правильний, бракує лише років.

Поряд хтось тихо обговорював: «У хлопця рухи ощадні й тонкі, тільки основа слабка. Інакше міг би повернути цей бій».

У Чжаньхуей склав руки: «Дякую за поєдинок». Я відповіла поклоном. У його спокійному погляді ледь блиснула взаємна повага.

Перед боротьбою за перше місце залишався ще один бій.

Цзюй Уян вийшов на поміст і коротко вклонився, без зайвої обрядовості. Ноги стійко просувалися вперед, плечі й спина подавалися широким рухом — ніби невидимий щит прямо тиснув на супротивника.

Той хотів обійти збоку — Цзюй Уян силоміць повернув його на пряму. Хотів перевірити порожній шлях — твердість накрила його, стрімкі удари опинилися просто перед очима.

Зблизька Цзюй Уян діяв іще швидше: передній кулак прямо до скроні [niè], бічна долоня притискає кут щелепи, короткий лікоть рівно зсуває, коліно торкає вузол сухожилків. Усе відкрито, без підступних прихованих прийомів, але супротивникові все одно бракувало повітря.

Глядачі щиро визнавали майстерність, схвальні вигуки не змовкали.

Та це була лише розминка. Тепер почався головний бій: Цзюй Уян і У Чжаньхуей стали один навпроти одного.

Спочатку промацували, але жоден не поступався й пів кроком. У Чжаньхуей — важкий, стійкий, удари мов гори, шар за шаром тиснуть униз. Цзюй Уян — кожен прийом твердий наступ, прямо вперед, груба сила проти грубої сили.

Після кількох обмінів дошки помосту гули під ногами.

З одного боку — юнак із Шан’яо, стійкий, мов гора, руки й ноги наче молоти, коротка сила щільна й важка. З іншого — юнак із Лінчуаню, лютий, мов вогонь, кожним рухом продавлює вперед, не відвертає. Обоє відповідали твердістю на твердість, але один — вагою, другий — нестримністю.

Хтось унизу затамував голос і прошепотів: «Оце зіткнулися дві твердині!»

Інший плескав: «Ось справжні кулаки й ноги!»

Одна ароматична паличка догоріла, а переможця все ще не було.

У Чжаньхуей міцно беріг середню лінію, постава важка, мов залізо. Цзюй Уян насувався пожежею, кожен кулак стискав серця глядачів.

Коли вже наближався кінець, вони жорстко зіткнулися плечима. Кістки виразно клацнули в повітрі.

Натовп завмер.

Раптом Цзюй Уян опустив плечі й спину, наче ціла гора падала вниз. Позичив силу руху, ударив корпусом і витіснив У Чжаньхуея за край кола — пів стопи опинилося за межею.

Суддівський молоток упав, усе довкола закипіло.

Хтось гукнув: «Оце бій!»

Інший: «Це перше місце справді заслужене!»

Оплески з усіх боків піднялися назустріч весняному вітрові.

У Чжаньхуей не змінив виразу обличчя. Склав руки й голосно сказав: «Дякую за науку». В очах лишалося невдоволення поразкою, але поваги було ще більше.

Цзюй Уян щиро відповів тим самим жестом: «Чудово!» Його сміх відгукнувся просто в серцях глядачів.

Розпорядник пов’язав йому руку червоною стрічкою, вручив срібну грошову розписку та документ на знижку в торговому домі. Нагорода була вагома.

Спускаючись із помосту, Цзюй Уян відкинув піт у волосся й широко засміявся: «Сьогодні ввечері пригощаю! Обміняю приз за перше місце на стіл гарячих страв. Хто ж не піде?»