Розділ 65. Високий поміст, принижені люди

Кілька годин перед тим.

За прадавнім лісом Юньцюе Оглядовий поміст Полювання здіймався до хмар, вище крон. Сходинки рівної висоти виступали назовні; роки ходіння натерли їх до блиску, після дощу вони були особливо слизькі.

Щодня перед годиною чень усі урядовці мали піднятися на спостереження, незалежно від вітру й дощу. Поправити вбрання й головні убори, стояти рівно й невтомно; йти з помосту до завершення заборонялося.

Ще не зовсім розвиднілося, вогні ліхтарів гойдалися в тумані, тьмяне жовте світло витягувало й укорочувало обличчя.

У важких мокрих урядових шатах, підбираючи поли, чиновники пробиралися вгору через багняну воду. Кожен подих ставав важчим.

Хтось високо задер полу й тихо лаявся на ходу: «Почалося Полювання — і двадцять один день без пропуску… Учора ж тільки на кілька годин очі склепив».

Сусід видихнув: «Ти ще добре, що склепив. Я вночі тричі вставав до вітру. Зранку й ковтка води не посмів випити, а вже терплю».

Інший урядовець гірко всміхнувся: «Ти теж терпиш?»

«А як же, — вилаявся перший. — Ти хіба ні?»

Кілька людей перезирнулися, обличчя разом скривилися, тихо зітхнули: «Що за життя… Навіть у в’язниці так не тисне».

Ще один літній урядовець підняв голову до помосту в хмарах і тумані, зітхнув: «Та яке там пити. Я вже й подихи рахую. Зайвий раз зітхну — ще осоромлюся нагорі».

Міністру фінансів панові Лі було майже шістдесят. Гладке тіло важке; лише на шістдесят шостій сходинці він уже сапав, мов віл, спина парадних шат промокла наскрізь.

Тримаючись за кам’яне поруччя, зігнувся й хапав повітря, обличчя почервоніло. Простогнав: «Небеса… Щодня так дертися… Моя стара спина… неодмінно тут переламається…»

Молодий начальник відділу Міністерства фінансів не втримався від жарту: «Я чув, дехто хотів скористатися ношами “Хмарна драбина”, щоб його підняли…»

Він ще не договорив, як усі зареготали. То сміялися, то задихалися; від сміху задихалися більше, від задишки ще дужче сміялися.

Заступник міністра обрядів погладив бороду й похитав головою: «“Хмарна драбина”? Невже пан Лі хоче оскопитися й стати палацовим євнухом, щоб стояти біля Його Величності й не дертися сходами?»

Пан Лі посинів і сплюнув: «Дурня! Краще тут здохну від підйому, ніж дам себе оскопити!»

Попереду міністр обрядів спинився й нетерпляче сказав: «Бережіть повітря. Скоро стоятимете нагорі — й дихнути не посмієте».

Сміх відлунював між кам’яними сходами, але не перекривав важкого сапання.

Вище вже давно стояли воєначальники, обладунки блищали, обличчя силкувалися здаватися безтурботними.

«Ці цивільні щоразу на Полюванні кричать, що помруть, — тихо сказав хтось. — Ми звикли до коней і стрільби. Хіба ці сходи — якась біда?»

Поки говорив, дехто потай витирав піт. Дихання було тихе, але сховати його зовсім не вдавалося.

«Авжеж… — підхопив інший трохи хрипким голосом. — Кажуть, учора пан Лі знову нарікав: поки дочекається кінця Полювання, сечовий міхур лусне».

Воєначальники перезирнулися й засміялися, та коротко. Погляди пішли вниз, на мисливські угіддя. У тумані невиразно шарувалися лісові тіні, мов паща, що ковтає людей.

Ще вище князів імператорського роду й принцес уже доправили ношами «Хмарна драбина». Парадні шати з пітонами рівні, дихання й обличчя спокійні.

Вони стояли біля поруччя й з усмішками дивилися вниз на цивільних урядовців, які досі сапали на сходах.

Один князь легко помахував складаним віялом. Голос неголосний, але вітер поніс його вниз: «Послухайте, що там коїться. Знову кричать, що спина ломить, ноги болять і терпіти вже не можуть».

Інший тихо засміявся: «Авжеж. Ми сіли в ноші — і спокійно вгорі. А вони щодня самі лізуть, аж батька з матір’ю кличуть».

Принцеса прикрила рота й тихо засміялася: «Якби й справді посадити їх у батькові “Хмарні драбини”, ноги вже не боліли б. Одразу підкосилися б від страху».

Сміх розвіявся у висотному вітрі й легко впав униз, просто у вуха кільком урядовцям, що спиралися на поруччя й хапали повітря.

Хтось підвів голову, обличчя стало темним від злості, кулаки стиснулися, дихання поважчало. Він ковтнув і силоміць придушив гнів.

Під помостом тіла ще не вистигли, а нагорі вже тихо підраховували завтрашні місця й між іншим питали: чи буде цікаве наступне випробування?

А двісті вісімдесят вісім кам’яних сходинок

доведеться долати щодня ще тринадцять днів.

Палацове місто династії Янь, тисячі подвійних карнизів.

Полювання під палацовими вежами дійшло до середини, але в Чжаоцзіні було жвавіше, ніж у минулі роки.

Імператорські сини, родичі, принцеси й навіть молодь із родів зовнішньої рідні, пов’язаної з різними палацами, останнім часом майже щодня йшли на Оглядовий поміст.

Хтось під приводом поради показувався перед імператором, хтось обговоренням перебігу заводив знайомства. Інші ставили на перемогу й поразку, потай передавали новини, перетворюючи криваву гру на найкращий майданчик для слави й вигоди.

За Оглядовим помостом безупинно ходили екіпажі й коні.

У палаці казали: тепер принци й принцеси ладні навіть ночувати на помості, аби не пропустити найменшої звістки.

Лише палац Ланхуа незмінно лишався тихим.

Вітер ішов довгою галереєю, рядами легенько дзвеніли срібні дзвіночки.

Не звичайні палацові: їх складали з тонесеньких срібних пелюсток. Від вітру звук нагадував снігові крихти, що падають на нефрит.

Дзвін пройшов галереєю, ковзнув віконними ґратками й нарешті потрапив до зали. Стулки були напіввідкриті, вітер легко підіймав тіні завіс.

Дунфан Ло лежала біля краю м’якого ложа й бавилася механічною дерев’яною пташкою.

Пташка була завбільшки лише з долоню, але крила витесані надзвичайно тонко. У хвості ховалася хитромудра бронзова пружина, під черевцем — крихітне срібне коліщатко. Вона торкнулася пальцем, і пташка залопотіла крилами, двічі підстрибнула по столу, нахилила голову й клюнула її палець.

Дунфан Ло засміялася.

Сьогодні вона не вдягла важких палацових шат, тільки коротку світло-абрикосову кофту й зверху легку водянисто-блакитну газову накидку, манжети оздоблені тонким срібним візерунком. Волосся теж зібране вільно, навскіс устромлена шпилька з маленьким дзвіночком, який тихо озивався при русі.

Вона була витончена й жвава, брови та очі ясні, кутики очей мали природну грайливість. Без усмішки зберігала трохи принцесиної поважності, та варто було засміятися — стриманість танула, проступали дівочі пустощі.

Їй було лише чотирнадцять, вона ще не бачила справжнього холоду цього світу. У світлі дня й дзвоні вітряних дзвіночків здавалася особливо легкою та ясною, зовсім чужою важкому палацовому повітрю Чжаоцзіна.

Поруч служниця тримала лаковану тацю: щойно принесені зелені сливи в меду, зацукрований лотос з османтусом і кілька маленьких срібних зливків. Глянула у вікно, потім на господиню, яка досі бавилася біля ложа, і нарешті не втрималася: «Принцесо, Полювання вже стільки днів триває».

Дунфан Ло не підняла голови, тільки легко торкнулася пташиної голівки й ліниво відгукнулася: «М-м».

Служниця стишила голос: «Принци цими днями щодня бігають на Оглядовий поміст. Навіть принцеси з інших палаців уже по кілька разів побували».

Вона затрималася й обережно додала: «Кажуть, усі навперейми намагаються бути ближче до Його Величності. Хто нині частіше покажеться перед ним, матиме користь у майбутньому».

Пташка раптом змахнула крилами й перестрибнула від долоні Дунфан Ло на край столу. Лише тоді вона повільно підняла очі: «Хочуть — хай ідуть».

Служниця тихо сказала: «Але ви ж не йдете жодного разу… Назовні вже пліткують».

Дунфан Ло взяла сливу в меду, поклала до рота й поглянула на неї з напівусмішкою: «Що про мене кажуть?»

Під цим поглядом служниця заговорила ще тихіше: «Що… принцеса надто горда… Що не шанує обряду Полювання…»

«Не шаную?» Дунфан Ло нахилила голову, подумала й легко поворушила хвостове пір’я пташки. «В обряді написано, що принцеса Ланхуа мусить щодня підніматися на поміст?»

Служниця затнулася: «Ні, такого немає».

Дунфан Ло всміхнулася, ліниво повернула пташку на долоню й недбало сказала: «Мені це зовсім не цікаво».

Говорячи, торкнула бронзову пружину в хвості. Пташка лопотнула, стрибнула просто з її долоні й полетіла до вікна.

Дунфан Ло примружено дивилася, кутики губ ледь піднялися. «Та й до того ж…» Вона легко протягла кінець фрази з неприхованою маленькою гордістю: «Це їм бракує батькового погляду. А мені ні».

Служниця мало не засміялася, але не сміла вголос, тому опустила голову й прикрила губи.

Усі в палаці знали: дев’ятнадцята принцеса Ланхуа з дитинства була найближча імператорському серцю.

Коли вона народилася, у Янь саме прояснилося після великого снігу, а над Чжаоцзіном з’явилася рідкісна подвійна веселка.

Імператор дуже зрадів і відразу подарував ім’я «Ло».

«Ло» — краса коштовного каменю.

У наступні роки Дунфан Ло росла розумною й жвавою, легко жартувала й не боялася імператорського обличчя. Інші принци та принцеси перед батьком тремтіли, а вона сміла лежати біля його колін, розбирати механізми, крутити нефритову підвіску й розпитувати про все.

Одного разу навіть склала паперовий човник із доповідної, яку імператор прочитав лише наполовину, і пустила за течією в імператорському ставку.

Усі зблідли від жаху.

А імператор тільки довго дивився на неї, а зрештою засміявся.

Відтоді палац знав: принцеса Ланхуа не така, як інші. Їй не треба щосили змагатися за крихту прихильності.

За вікном вітер трохи посилився.

Низка срібних дзвіночків задзвеніла один за одним.

Дунфан Ло прихилилася до краю ложа, половину обличчя освітив день із вікна.

Насправді вона не була зовсім необізнана з тим, що діється зовні.

Просто ніколи не ступала на Оглядовий поміст.

Жодного разу.

Його звели за прадавнім лісом Юньцюе, через гори й туман звідти можна було вловити лише деякі зміни мисливських угідь.

Та що гірше видно, то більше охочих творити на помості власні справи.

Хто сьогодні дослухав полуденний звіт біля імператора; хто пояснив родичам два епізоди Полювання; хто правильно поставив на зміну перебігу; хто через розмову про Полювання зблизився із зовнішнім урядовцем. Усе це було жвавіше за саме Полювання.

Дунфан Ло завжди це дратувало.

Вона знала, чому вони йдуть. Одні шукають імператорської прихильності, інші слави, ще інші майбутнього доброго слова при дворі.

А вона не хотіла.

Змалку знала: за це їй змагатися не треба. Вона принцеса Ланхуа. Варто захотіти всміхнутися — і батько подивиться на неї.

Усі її балували, але й усі вважали: досить їй назавжди лишатися такою безжурною.

Тому вона ще менше хотіла втискувати себе в той натовп, сидіти високо й із важливим виглядом оцінювати гру, дивлячись на туман та ряди прапорів.

Їй здавалося, що Оглядовий поміст — іще один бенкет. Сидячи там, навіть мовчати треба належним чином. Якби вона пішла, її, певно, теж поставили б на призначене місце, немов нефритову річ на столі.

Краще лишитися в палаці й розбирати механізми, ніж слухати тих людей на помості.

Принаймні зламану дерев’яну пташку можна розібрати й полагодити. А коли щось стається в палаці, завжди знаходяться охочі якнайшвидше приховати.

Вона опустила голову й забавлялася пташкою на долоні. Дунфан Ло з дитинства любила такі витончені речі.

Механічних птахів, шпильки з прихованими дзвіночками, срібні кулі-пахощі з коліщатками, що обертаються самі… Усе, що бачила, їй подобалося.

Та по-справжньому навчитися так і не вдалося.

Малою вона теж із захватом училася ставити пружини й з’єднувати коліщатка.

Але її становище було надто високе. Навіть майстри Міністерства робіт, яким наказували навчати, весь час боялися: раптом бронзова пружина вдарить по руці, тонке лезо поріже палець.

Щойно вона торкалася чогось трохи довше, поруч уже поспішно казали: «Принцесо, обережно».

Одного разу, роздратувавшись, що заважають, вона потай сама розбирала механічного горобця. Пружинна пластинка вискочила й мало не влучила в око; усі налякані палацові слуги в кімнаті разом упали навколішки.

Відтоді в палаці ще менше наважувалися справді вчити її цьому.

З часом лишилася сама любов до цих речей.

Дунфан Ло тільки схилила голову й ворушила бронзову пружину в пташиному хвості.

Служниця тихо покликала: «Принцесо?»

Дунфан Ло повернулася до тями.

Глянула на пташку в долоні й раптом легко торкнулася пальцем. Та лопотнула, навскіс ударилася об край столу й мало не перевернулася вниз.

Дунфан Ло поспіхом підхопила її й насупилася.

«Хвостова пружина все-таки надто важка».

Вона перевернула пташку, уважно оглянула на світло маленьке срібне коліщатко під черевцем і не забула поскаржитися: «Ці палацові майстри, хай як схоже зроблять, а останньої іскорки життя все одно бракує».

Служниця безпорадно всміхнулася: «Ви знову невдоволені».

«Звісно», — впевнено сказала Дунфан Ло. «Вони навіть інструментів не дають досхочу торкатися. Що мені лишається?»

Вона знову підперла щоку й прихилилася до ложа.

За вікном тонко дзенькали дзвіночки, наче хтось розсипав під галереєю жменю нефритових крихт.

Вона трохи послухала, потім знову схилилася й стала торкати бронзову пружину в хвості пташки.

Далеко за палацовими мурами вітер знову приніс невиразний дзвін.