Розділ 2. Початок літопису Лінчуаню

Великий церемоніймейстер проголосив перед жертовником: наступної весни під палацовими вежами відбудуться випробування. Нащадкам правителів усіх держав — слухати наказ.

Дзвін ударив тричі. Вітер пройшов, і свічки затремтіли.

У Лінчуані не чули дзвона Великого церемоніймейстера — лише вечірній барабан гірського храму відповів трьома ударами. Вітер з ущелини пронизав галерею, разом здригнулися вогні повітової управи. Кінний гонець увійшов південною брамою й передав послання під червоною печаткою.

З висоти Лінчуань здавався лише обіймами гір навколо плеса смарагдової води. Та серед хребтів ховалися родючі землі — зовсім інший світ.

Столиця Лінду стояла біля східного хребта: перед нею ясніла вода, позаду лежала долина Фенґу. На півдні вона сполучалася з Хантіном, на заході — із Цін’ї, на півночі дивилася в бік Лен’ю. Гори оберігали її з усіх боків, утворюючи окремий край. Мури були невисокі, та замість них захищали один за одним гірські кряжі. Уранці й надвечір клубочився туман; подорожні часто зітхали, ніби опинилися поза мирською метушнею.

Селища розсипалися по всій країні, села й укріплені поселення тіснилися, мов луска й зубці гребеня [lín cì zhì bǐ], переважно вздовж долин та гірських потоків. Крім Лінду, опорою держави з покоління в покоління були три міста й одна долина.

На півдні лежав Хантін [hàng tíng], де сходилися джерела й перехрещувалися водяні провулки. У серпанку лежали кам’яні мости, рибальські човни не спинялися ні вдень, ні вночі. Біля води стояли оселі з хворостяними воротами й бамбуковими огорожами; голоси читців віддалялися разом із дзюрчанням води.

На півночі височів Лен’ю [léng yú]: скельні стіни стояли одна проти одної, і варто було зачинити браму застави, як навіть тисячне військо не могло пройти. Покоління воїнів тримали там залогу. Завдяки цій природній твердині Лінчуань захищав себе.

На заході простягався Цін’ї [qīng yī], оточений родючими землями, розкресленими межами полів. Навесні й улітку хвилювався рис, восени й узимку де-не-де піднімався дим із кухонь. Щорічні врожаї зерна й вироблений шовк ішли до Лінду, даючи державі спокій.

А в самому серці гір ховалася ще одна долина — Фенґу. Рівна й широка, вона стелила трави, наче килим. Навесні й улітку далеко лунали пастуші пісні, худоба й вівці хвилювалися разом із вітром. Восени й узимку, коли поступово танули сніг і лід, усе ще було видно стрімкі кінні лави. Води джерел Лен’ю стікали вниз і живили поля Цін’ї, тому не вичерпувалися.

Клімат у долині був м’який, снігові лиха траплялися рідко. Вона поступалася широтою зазаставним степам, проте мала густі трави й багато води, численні стада, а надто коней. Фенґу годилася і для випасу, і для військових навчань. Правителі Лінчуаню здавна знали: доки є ця долина, доти є й Лінчуань.

Чотири опори розподіляли обов’язки: Хантін відав водою, Лен’ю боронив суходіл, Цін’ї годував хліборобством, Фенґу вирощувала худобу. Хоч держава й була слабка, гори та ріки допомагали одне одному, дозволяючи їй триматися серед п’ятнадцяти країн.

Її землі простягалися не більш ніж на дві тисячі лі, населення перевищувало мільйон, а військо не сягало ста тисяч. Порівняно з іншими державами вона була малою й немічною.

Її сила спиралася на неприступність, а спокій — на людей: застави затискали важливі шляхи, народ умів єднатися.

Її слабкість була в малих розмірах і нестачі людей: небагато грошей та зерна, небагато озброєних вояків. Перед могутнім сусідом доводилося бути покірливою й відступати.

Та справи світу мінливі, як ясна й похмура погода: сильний не завжди лишається сильним, слабкий не приречений на слабкість. Коли настає слушний час, знаходяться потрібна людина й правильний задум, піднестися може навіть найменший край.

На південному заході лежала Сиси, пов’язана з Лінчуанем поколіннями шлюбних союзів. Бідна країна трималася завдяки таємним зіллям, змушуючи інші держави остерігатися її.

На південному сході була Лансюй: у глибоких горах там віддавалися тихому вдосконаленню, шукали істини й плекали дух, не втручаючись у боротьбу за владу. Їхні взаємини обходилися без чвар.

Північним сусідом був Шожун — залізна кіннота, хижа, мов вовки, що раз у раз придивлялася до гірських застав.

А наймогутніша держава Центральної рівнини, династія Янь, височіла над усіма країнами. Вона ще не рушала військом, але вже вважала Лінчуань мурахою, не вартою уваги.

І саме в такому гірському царстві — зовні тихому, а насправді хисткому — народилася я.

Мене звуть Янь Ань, друге ім’я — Цінхен [qīng héng].

Кажуть, за життя матінка мовила: «Хен — поперечина нефритової підвіски; вона здатна випрямляти людську ходу. Нехай ця дитина буде чистою, мов нефрит, і знає міру у вчинках». А перед смертю ще тихенько покликала: «А-Хен». Відтоді Цінхен стало моїм другим ім’ям, а А-Хен — дитячим.

Я народилася в Лінчуані й уже з першим криком пішла наперекір долі.

Матінка померла від кровотечі під час пологів. Ще не стих плач, а вона вже навіки заснула в холодному палаці. Батько повернувся з поля бою тяжко отруєний, увесь у ранах.

Того дня в палацах Лінчуаню не лунало радісних вітань спадкоємцеві престолу — лише запах крові змішувався з гіркотою ліків. Це було моє народження й початок утрати обох батьків.

Вони могли залишити мені не теплі обійми, а лише ім’я.

«Янь Ань». Таким було материнське передсмертне бажання. Вона не просила для мене ні багатства, ні почестей — тільки прожити життя в мирі й безпеці.

Та це ім’я зрештою виявилося марною надією.

Інших дітей у батька не було. Становище при дворі хиталося, і, боячись утратити владу, він наказав приховати правду та оголосити всім: імператриця благополучно народила сина. Так від самого народження мене призначили спадкоємцем престолу.

Слова «імператорський син» наче печаткою лягли кожному на язик. У родовому реєстрі мене записали чоловіком, а люди стали звертатися до мене: «Ваша Високосте».

Матінка була донькою верховного жерця держави Сиси. За життя вона залишила трьох довірених слуг, щоб оберігали мене, поки я зростатиму: спокійну й лагідну Си Їн, кмітливу й проникливу Си Цюе та мовчазного суворого тіньового охоронця, незрівнянного бійця — Хейбая.

Си Їн теплими словами втішала мою дитячу самотність; Си Цюе завдяки гострому розуму завжди вчасно помічала приховані течії й виручала мене. Хейбай мовчав, наче тінь, та холодним вістрям меча захищав для мене цілий світ.

Для мене вони були не лише захисниками, а й найсправжнішою родиною поза кровною спорідненістю.

У тому порожньому, холодному палаці саме завдяки їм я вперше дізналася, що таке ніжність.

Ніч притиснула гірські хребти, третій удар вечірнього барабана довго не згасав. Ієрогліф «Лін» на глині печатки червонів аж до чорноти.