Розділ 59. Наказ про полювання оголошено

Сьомого дня Полювання небо ще сіріло, а ліс уже прокинувся. Вітер викочувався з дерев, несучи незгаслу нічну прохолоду.

На північ від Помосту обліку заслуг лежав пологий схил; біля його підніжжя море лісу прилягало до основи помосту.

Тіні дерев нашаровувалися, коріння оголювалося у вологій землі й, наче жили, обплітало каміння. Роса капала з гілок, мох то яснів, то темнів, під деревами тихо густішала сирість.

Нас привели до Помосту обліку заслуг удосвіта.

Смолоскипи ще не всі згасли, сосновий дим розходився на вітрі. Кам’яні сходи підіймалися ярусами в тьмяному світлі. Площу перед помостом розчистили, вологу землю втрамбували: очевидно, готували до сьогоднішнього нового наказу.

Обрядовий урядовець стояв збоку із сувоєм і почав перелік.

Дев’ять нащадків-учасників.

Решта — двадцять троє слуг Полювання, які ще лишилися живими.

Кількість слуг за родами: Дунфан — троє. Лінь — один. Цзян — п’ятеро. Інь — четверо. Цзянь — жодного. Ґу — жодного. Пан — один. Се — двоє. Але — четверо. Янь — троє.

Назви лунали одна по одній, у натовпі зародився неспокій. Лісовий вітер ішов крізь густе листя, шар за шаром ніс шелест, але не міг притлумити ні запаху мокрої землі біля ніг, ні дихання, що дедалі частішало.

Тоді солдати принесли довгу дерев’яну скриню.

Відкрили кришку: всередині рівно лежали нагострені тесаки для хмизу. Без оздоб, зате леза сліпучо блищали. Солдати роздали їх по черзі — кожному слузі Полювання по одному.

Нащадкам-учасникам не дали нічого. Хтось у строю підняв очі й відразу опустив.

Щойно руків’я лягли в долоні, натовп наче тугіше натягнула невидима струна. Хтось мимоволі стис зброю, хтось відступив на пів кроку, хтось заціпеніло втупився в лезо.

Строєм поповзли тихі здивовані голоси.

Обрядовий урядовець підняв сувій. Голос рівний, без радості чи гніву: «Третє випробування Показу відваги віднині розпочато».

Перед помостом стихло. Вітер пройшов за вухами, а подих на мить запізнився.

«Назва випробування — Зворотне полювання».

Він зачекав один подих, даючи назві осісти, й продовжив читати:

«Від цієї миті всі нащадки-учасники входять до лісу й переховуються. Маєте пів дня, щоб обрати місцевість і схованку. Межа — ліс на схилі за Помостом обліку заслуг. Тікати за неї заборонено».

«Опівдні знаком стане великий барабан, за ним — сурми. Тоді всі слуги Полювання також увійдуть до лісу й підуть слідами. Дозволено переслідувати й убивати до наказу припинити полювання».

Він перегорнув сторінку, тон став холодний і твердий: «Слуга Полювання, що забере життя одного нащадка-учасника й принесе його наплічну торбу до помосту для належної перевірки та запису, отримає табличку помилування, звільниться від давнього договору й повернеться до реєстру вільних людей».

«Якщо вб’ють гуртом, мусять одразу змагатися між собою, доки лишиться один живий. Якщо на час припинення полювання переможця не визначено, не буде помилувано нікого».

«Попередній договір чинний і сьогодні не змінюється: якщо нащадок-учасник загине, всі непомилувані, приписані до нього, підуть за ним у смерть. Табличка помилування стосується тільки її власника, не поширює ні кари, ні помилування на інших».

Коли слова стихли, перед помостом ніби втиснули в мокру землю саме повітря.

Урядовець розгорнув наступний уривок: «За кожного вбитого слугу Полювання нащадкові-учаснику додається одна заслуга».

«За здобуту мисливську торбину іншого нащадка-учасника також додається одна заслуга».

«Нові заслуги підсумовуються з попередніми, окремого реєстру не складають».

Вітер підняв край сувою, паперові аркуші ледь затремтіли.

Правила одне за одним падали в лісовий вітер. Далекий густий ліс наче стривожився, шелест то напружувався, то розпадався. Хтось нишком вдихнув, у когось на чолі виступив піт, але ніхто не смів рушити.

Я стояла на місці й вислухала все до останнього слова.

Голос урядовця був наче обух, що шкребе камінь: неквапний, але кожна фраза давила згори. Я приймала їх подумки по одній і так само по одній розбирала.

Пів дня. Межа — схиловий ліс, тікати назовні не можна. Людині лишали тільки час до барабана, щоб самій обрати місце смерті й заздалегідь відрізати відступ.

Щойно пролунають полуденний барабан і сурми, слуги підуть у ліс із тесаками. Не за перемогою — за табличкою помилування. Вона не визнає прихильності, тільки одну людину й один ніж. Життя нащадка-учасника в обмін на знак звільнення від договору.

Якщо вб’ють спільно, помилування ще не діє. Їх змусять на місці лишити одного живого; не встигнуть до завершення Полювання — так само не звільнять.

Я пам’ятала: старий договір містив не лише шлях до смерті.

Показ відваги триває сім днів. Якщо господар живий, кару можуть зменшити; якщо він здобуде першість, його слуги навіть дістануть повне помилування.

Але для цього треба пережити сім днів. І поставити життя на одного нащадка-учасника.

Я почула, як хтось ковтнув, наче проковтнув грудку холодного багна. Руків’я знову й знову стискали в долонях, строєм розходилися дрібні звуки.

В їхніх очах сім днів, мабуть, уже не були шляхом, лише мотузкою, що стискає дихання.

Більшість не могла чекати.

Раніше входили до лісу пліч-о-пліч, тепер мали обернути зброю одне проти одного. За пів дня кожен цунь лісової тіні стане місцем для вбивства.

Схиловий ліс за помостом оповив тонкий туман, волога стікала стовбурами. Ліс наче розкрив глибоку горлянку: не питав, хочемо ми чи ні, лише чекав, коли ввійдемо.

Урядовець закрив сувій і обвів усіх поглядом: «Третє випробування Показу відваги, Зворотне полювання, починається».

Великий барабан перед помостом був обтягнутий товстою темною шкірою. Солдат підняв руку й ударив для проби; з лісу злякано злетіли птахи, залопотіли вгору.

За пів дня він озветься для справжнього полювання. Тоді ліс визнаватиме тільки леза й тіла.

Оглядовий поміст Полювання височів угорі, і вітер початку години чень дістався сюди першим.

Легка імла не розходилася, чіплялася між поруччям та основою, перетворювала море лісу на сіро-білу прірву. Тінь помосту висіла над туманом, мов уламок кам’яної кістки, відтинаючи небо від дерев.

Барабан укривала нічна роса, малюнок шкіри ледь рухався на вітрі. У східному кутку стояли підставки для сурм; музики тримали інструменти й чекали наказу, не сміючи видати жодного звуку завчасно.

Нагорі встановили імператорське сидіння. Завіса спадала, пряме світло не проникало, лише вирізало по краю холодну смужку. На столі лежала зорова труба для Полювання: полірована бронза, стримані золоті візерунки. Отвір дивився просто на схиловий ліс, холодно утримуючи тінь у тумані.

Імператор династії Янь уже сидів. Видно було лише руку на підлокітнику: бліді суглоби, нерухомі, наче шматок старого нефриту.

Посланець Юньцюетай, очільники Управи обліку заслуг і Управи забороненого лісу, заступник наглядача Міністерства робіт та інші урядовці стояли півколом обличчям до імператорського місця, з рівними поясами, непорушні.

Невдовзі на поміст піднявся спадкоємець Янь, Дунфан Чен.

Він ішов неквапно, поли вбрання не розліталися. Поруч супроводжували літописець Полювання й головний писар Управи заслуг; спинилися за пів кроку збоку. Дунфан Чен не сів одразу, підійшов до поруччя й подивився вниз, на схиловий ліс.

Туман іще не розійшовся, дерева лежали темною масою. Згори було видно лише хвилі крон, людських постатей не розрізнити: ще не назване місце смерті.

Він дивився довго, але не так, наче когось шукав. Радше перевіряв: правила встановлено, місце готове, дороги назад немає.

Тільки тоді обернувся й сів.

Звуки на Оглядовому помості стихли ще більше. Посли дев’яти держав за порядком стояли позаду місць, ніхто не розмовляв. Хтось опускав очі, хтось дивився в бік схилового лісу й швидко відводив погляд.

Літописець Полювання ступив уперед і тихо запитав: «Ваша Високосте, чи розпочинати спостереження?»

Дунфан Чен ледь кивнув.

Головний писар Управи заслуг розгорнув реєстр, сторінки тихо зашелестіли на вітрі. Лісові спостерігачі вже були на місцях, поштові голуби спокійно сиділи на підставках.

Дунфан Чен легко постукав суглобами пальців по підлокітнику.

«Спостерігати за Полюванням за встановленим порядком».

Пальці стукнули ще раз.

«Записувати точно».

Низькі місця зовнішнього кола поступово заповнилися. За обрядом найближче сиділи князі імператорського роду й знатні родички внутрішнього двору; далі колом розміщувалися посли держав, кожен на своєму місці.

Ще не всі прибули, але ніхто вже не смів говорити голосно. Навіть коли пола торкалася дерев’яного поруччя, рух навмисно сповільнювали, наче боялися щось потривожити.

Місце Лінчуаню зайняли останнім.

Там мав сидіти давній посол, який роками лишався при дворі Янь слухати державні справи. Але сьогодні він відмовився через хворобу, послав лише слугу із запечатаним письмом.

Тож його місце зайняв Шень Бінчжи. Сідаючи, виконав усі належні обряди й не додав жодного слова. Інші не надали цьому значення: Лінчуань просто тимчасово замінив представника.

Лише він сам знав: наблизитися до Янь Ань хоч на цунь — значить на мить раніше почути звістку. Навіть якщо це буде лише раптове мовчання голубиної лінії.

Обрядовий урядовець підніс копію нового наказу.

Дунфан Чен узяв, лише ковзнув очима. Чорнило слів «Зворотне полювання» ще було свіже: це випробування щойно запровадили.

У минулі роки Показ відваги лише зіштовхував імператорських нащадків держав, а слуги ставали супутніми жертвами. Тепер здавалося, що ножі передали в руки слуг, але насправді руків’я весь час тримала династія Янь.

Пальці посла Цеюаню стиснулися, манжета ледь зібралася в складки. Слова вже стояли на язиці, та він повернув їх до урядового тону: «Дозвольте запитати, Ваша Високосте: чи Зворотне полювання дотримуватиметься давніх прецедентів?»

Дунфан Чен байдуже відповів: «Полювання під палацовими вежами ніколи не дотримується давніх прецедентів».

Посланець Юньцюетай першим уклонився. Урядовці Управи заслуг, Забороненого лісу й Міністерства робіт нахилилися один за одним, пояси опустилися разом, рухи не розходилися ні на волосину. Ніхто на помості не озвався.

«Якщо порядок не здатен відбирати людей, навіщо його зберігати?»

Його тон не змінився: «Полювання Сина Неба не навчає людей, а визначає, кому лишитися».

«Ті, хто виживе, самі зрозуміють».

Після цих слів зовнішнє коло схилило голови. Ніхто не смів порушити етикет і зазирнути до імператорського сидіння. Подиху майже не було чути, ніби варто видихнути сильніше — і він першим обірветься просто на помості.

Повіки посла Цеюаню ледь ворухнулися й відразу заспокоїлися. Він розумів: пів дня, подаровані Зворотним полюванням, — не милосердя, а ще тонша петля.

Трохи західніше мовчало місце Багряної печатки. Там разом сиділи урядовці карного відомства й імператорський цензор; кіновар не відкривали, скринька печатки лежала закритою перед ними.

Дунфан Чен підняв чашку чаю, відкрив кришку й відсунув пінку. Рух спокійний, але поміст на один подих завмер у цілковитій тиші.

Біля імператорського сидіння інша чашка тихо опустилася на стіл. Порцеляна коротко дзенькнула, і знову запала тиша.

Дунфан Чен поставив чашку, відвів погляд від лісу й запитав головного писаря Управи заслуг: «Чи є заперечення?»

Той уклонився: «Доповідаю Вашій Високості: повноважні посли всіх держав-учасниць подали власноручні розпорядження з печатками, визнавши новий порядок цього Полювання. Усе запечатано й внесено до реєстру».

Після його слів поміст змовк. Посли сиділи тут лише тому, що їм дозволили бути свідками, а не заперечувати.

Посол Сюаньцю трохи повагався, та все ж вийшов і вклонився: «Ваша Високосте, Зворотне полювання відкриває всі шляхи до вбивства. Слуги хоч і належать до залежного стану, але якщо помилування стане принадою й їм дозволять пожирати одне одного, боюся, розвал обрядового устрою потім буде важко стримати».

Дунфан Чен не підняв очей, лише байдуже сказав: «Залежні реєстри саме для того й існують, щоб ними користуватися».

Посол Шан’яо ледь склав руки, дивлячись перед поміст: «Як гадає Ваша Високість, що оберуть слуги Полювання?»

Дунфан Чен відповів: «Ціну людського життя кожен зважить сам».

До полуденного барабана було ще далеко, а повітря на помості вже застигло.

Шень Бінчжи сидів із прямою спиною. Пальці в рукавах поволі стискалися, обідки очей тонко почервоніли. Він опустив погляд, приховуючи й ту вологу, що ще тільки збиралася виступити.

Під Оглядовим помостом лісові спостерігачі стежили з верховіть і передавали звістки голубами. Підставки стояли рядами, голубині тіні невпинно літали туди-сюди. Коли прибула перша записка, черговий Полювання відкрив її й переписав без жодного додатку чи скорочення.

Літописець Полювання закрив сувій і знову назвав час.

Барабанщик поправляв мотузки позаду барабана, музики стискали сурми збілілими пальцями, наче тримали тремтливі леза.

Вітер ледь змінив напрямок, море дерев ніби вдихнуло.

Посли дев’яти держав затамували подих, чекаючи барабана.

Дунфан Чен більше не говорив, спокійно дивився в глибину схилового лісу. Не чекав — оцінював.

Коли вдарить барабан, туман розійдеться, у лісі хтось помре. А на помості тільки дивитимуться, хто ще зможе стояти.