Розділ 67. Переправа до Драконового помосту (I)

Першим із гри вибув не знатний учасник Полювання, а людина-підношення.

Коли двоє воїнів підхопили поранену людину-підношення, в його очах іще стояло нерозуміння. Залізний шолом тиснув на чоло; він лише інстинктивно пручався, а дерев’яна табличка на шиї раз у раз била в груди, наче рибка, яку витягли з води.

А тоді — клац.

Табличку перевернули.

За місцем писаря бамбукове перо вивело один знак:

Непридатний.

Людину-підношення відразу потягли з кам’яного майдану; шнурок на шийній табличці замінили червоним і повели його до сірого намету.

Запона відхилилася й тут-таки знову впала.

Раніше…

Першими привели людей-підношень.

Позаду почувся шурхіт тонких залізних ланцюгів по каменю. Негучний, але від нього чомусь холонуло всередині.

Воїни заводили їх на майдан загін за загоном. Рівно двадцять чотири людини-підношення вийшли на ігрове поле вісьмома колонами.

Усі в сірому, в залізних шоломах, зі скутими зап’ястями; кісточки ніг також з’єднували короткі ланцюги, а на шиях висіли дерев’яні таблички. В одних були білі обличчя й тремтіли губи; інші опустили голови, до болю напруживши плечі й спини; ще інші дивилися порожньо, ніби давно знали, що їх приведуть на цю дошку.

Воїни не спинялися: розвели їх за вісьмома місцями, по троє на кожне.

Кожному нащадкові-учаснику призначили трьох людей-підношень.

На табличках вирізьбили назви місць, а внизу — порядкові числа «один», «два», «три» урочистими числовими знаками, відповідно до підлеглих позицій кожного місця. Так називали спеціальні початкові позиції позаду нього. Коли підлеглу фігуру вибивали, вона втрачала шлях або зазнавала покарання, її повертали на відповідну підлеглу позицію.

За мною також привели трьох.

Їх поставили навколішки позаду місця Фусі. Притискаючи рукою плече й ногою підбиваючи коліно, воїни важко втиснули всіх трьох у камінь. Залізні шоломи один за одним глухо вдарилися об землю, наче дерев’яні калатала об барабан.

Фусі Перший.

Фусі Другий.

Фусі Третій.

Три дерев’яні таблички звисали в них на грудях.

Коли всі двадцять чотири зайняли підлеглі позиції, воїн із ключами почав від Цюню й по черзі відімкнув кайдани на всіх восьми місцях. Ланцюги із зап’ясть знімали один за одним; інші воїни нахилялися, відмикали короткі ланцюги на ногах і кидали все до залізного кошика. Майданом котився безперервний брязкіт.

Ніхто від цього не підвівся.

Воїни за межами місць уже повернули вістря списів до ігрових доріг. Руки й ноги людей-підношень звільнилися, та піти вони могли лише цією дошкою під ногами.

Залізні шоломи закривали майже все обличчя. Краї опускалися так низько, що в тіні ховалися навіть надбрів’я та вилиці. Перед очима лишалися дві вузькі щілини з поглядами — чи то переляканими, чи то мертво-застиглими.

Ті три пари очей були різні.

Крайній ліворуч здавався наймолодшим: тонкі плечі ледве тримали одяг, очі були повні жаху. Він, очевидно, ще не розумів, чому стоїть тут навколішки.

У середнього було худе гостре підборіддя й зовсім безкровні губи. Погляд — до краю порожній: чи то страх уже перейшов усі межі, чи він давно змирився.

Правий був трохи вищий; на тильному боці долоні тягнувся старий шрам. Тонкий ланцюг натер довкола зап’ястя темно-червоне кільце. Щойно замок відімкнули, він поворушив пальцями, але відразу знову притиснув руки до колін. Очі лишалися широко розплющені; годі було збагнути, чи він іще хоче боротися, чи нарешті скорився долі.

Позаду я почула короткий звук із горла Фусі Першого. Не плач — радше такий страх, від якого забувають навіть, як заплакати.

Ці люди-підношення не були глядачами.

Вони теж були фігурами, які неодмінно мали поставити на дошку. Тільки після цього підняти їх знову могли вже й не зуміти.

Я опустила очі під ноги.

Дев’ять кам’яних доріг простягалися від країв усередину, складені з рівних квадратних плит. Кожна — приблизно на довжину руки завширшки й завдовжки, з рівними кутами та дуже глибокими швами.

Білі камені були світлими клітинами, чорні — темними. Між багатьма дорогами траплялися квадратні ями під мідними кришками. Кришки лежали врівень із плитами; дракони, звірі, хмари та інші різьблені візерунки відразу відрізняли їх від звичайних клітин.

То були приховані клітини.

Мідна кришка також рахувалася клітиною, але під нею ховався механізм: досить ступити — і він спрацьовує.

Один камінь — одна клітина; одна клітина — один крок. Ступати можна було лише на кам’яні клітини. За їхніми межами ні чорна земля, ні механічні щілини, ні порожні ділянки не вважалися шляхом.

Здалеку дев’ять доріг тяглися поруч, і здавалося, що кожна веде просто до центрального Драконового помосту. Лише зблизька ставало видно: справжні ігрові шляхи набагато складніші.

Одні дороги були широкі й прямі, з них майже весь час було видно поміст; інші через кілька десятків клітин різко повертали й перетиналися із сусідніми. Ще й короткі переходи впліталися між дев’ятьма дорогами, навскіс, мов павутиння, то з’являючись, то зникаючи.

Деякі клітини з’єднувалися, інші відділяли широкі смуги чорної землі. У багатьох місцях, де каміння взагалі не було, виднілися мідні штифти й залізні пази, наче чекали, коли механізм їх пробудить.

Уся дошка могла змінюватися.

Натиснеш на одну клітину — і попереду з землі піднімуться нові камені; натиснеш на іншу — і десь опустяться вже наявні, навіть перервавши цілу дорогу.

Здалеку — дев’ять проходів, зблизька — переплетені й взаємозалежні шляхи, мов велетенська ігрова схема, що й досі змінюється.

Ми вже стояли перед своїми місцями. Тепер, розгледівши клітинні дороги під ногами, ніхто певний час не рушав.

У попередні сім днів можна було сховатися в тіні дерев, а туман хоч трохи прикривав людське приниження. Тут з усіх боків була порожнеча — жодного дерева, за яке можна було б ступити.

На кам’яному майдані нас наче обдерли від лісу й оголеними виставили між денним світлом та оглядовим помостом. Щойно ступиш на ігрову дорогу — ховатися вже ніде.

Я підняла погляд удалину.

Поміст для споглядання Полювання стояв на протилежній скелі. Крізь неглибоку долину й тонкий туман від нього лишалися тільки нашарування сірих тіней. Уздовж поручнів щільно юрмилися голови; здалеку вони скидалися на воронячі очі, застиглі в тумані.

Відстань була завелика: я не чула їхніх слів і не розрізняла виразів облич.

Та знала: вони вже дивляться на нас.

Воїни розступилися обабіч ігрових шляхів, відкривши дев’ять кам’яних доріг до Драконового помосту. Урядовець обряду повільно підійшов до зовнішнього краю палацового кільця й став унизу перед помостом.

Сьогоднішнє випробування справді було грою. Тільки дошка лежала серед гір, а фігурами були люди: не лише нащадки-учасники, а й двадцять чотири людини-підношення за їхніми спинами.

Урядовець розгорнув бамбукові дощечки. Голос був негучний, але виразно лунав над усім майданом: «Середні сім днів — Випробування розуму. Перше випробування: Змагання за переправу».

«Змагання за переправу було давньою настільною грою, що брала свої образи зі Схеми Хуанхе та Письмен Лошуй. Згодом її перетворили відповідно до обряду Полювання Янь, і так постала нинішня гра. Дев’ять доріг кам’яного майдану названо на честь дев’яти синів дракона».

«Цюню, Яцзи, Чаофен, Пулао, Суаньні, Бісі, Біань, Фусі та Чивень мають кожен своє місце. Сьогодні вісім місць зайняті, одне порожнє. Порожнє місце не робить ходів, але його дорога лишається частиною гри. Місце Біаня порожнє; коли настає його черга, її пропускають».

«Усі дев’ять доріг можуть привести до центрального Драконового помосту. Дев’ять синів змагаються за переправу й повертаються до істинного дракона. Тому інша назва цієї гри — Дев’ять синів перед драконом».

【Додаткова примітка】

За давнім переказом, у дракона дев’ять синів; не всі вони дракони, й кожен має власні вподобання.

Коли обрядове відомство Янь укладало гру Змагання за переправу, воно взяло дев’ять імен: Цюню [qiú niú], Яцзи [yá zì], Чаофен [cháo fēnɡ], Пулао [pú láo], Суаньні [suān ní], Бісі [bì xì], Біань [bì àn], Фусі [fù xì], Чивень [chī wěn]. За думкою про дев’ять різних натур, які зрештою походять від одного дракона, визначили дев’ять місць і проклали дев’ять доріг.

Від Цюню взято слух, від Яцзи — боротьбу, від Чаофена — споглядання, від Пулао — голос, від Суаньні — спокій, від Бісі — здатність нести, від Біаня — судження, від Фусі — пам’ять, від Чивеня — приборкання.

Кожен із дев’яти синів має свої вподобання, кожне місце — свій образ. Та хоч доріг дев’ять, усі сходяться до Драконового помосту.

Саме так улаштовано й гру династії Янь: держави різні, та всі зрештою опиняються під її владою.