Розділ 10. Три роки у Вищій школі

У дванадцять років я повернулася до Лінчуаню. Знала: через три роки доведеться ще раз поїхати до Сиси.

У день вступу до Вищої школи щойно вщух дощ, мокра кам’яна вулиця блищала дзеркалом. Янь Юй провів мене до воріт, старий імператорський наставник особисто вишикував учнів, і всі разом звернулися: «Володарю».

Старий наставник змахнув рукавом і мовив: «За встановленим порядком володар має навчатися тут три роки. Лише після трьох років можна поєднати знання обряду, державних справ, війни та закону».

Вища школа стояла у східному куті північної частини Лінду, біля міського муру, брамою на південь. На сході виднілася річка Лін, до палацу було пів дня дороги. Три послідовні двори: передня зала поважна, середній двір просторий, задній сад відданий військовим вправам. Школа містилася не в палаці, а на краю міста, засвідчуючи шану до вчителів і Шляху, щоб влада не затуляла знання.

Учні носили шати з синьо-зеленим коміром і прямим подолом, перев’язані простими поясами. Старий наставник та викладачі — довгі закриті шати, широкі пояси й дерев’яні рахівні палички-підвіски. Лише я того дня ще була в темно-синьо-зеленому церемоніальному вбранні з широкими рукавами, що тяглися до землі, й потаємним хмарним візерунком на манжетах. Стояла під стріхою, під пекучими поглядами, й увесь подих стискався в грудях.

Подумки відзначила: тут треба прожити повні три роки, перш ніж залишити навчальні покої.

Потім за правилами перевдягнулася в учнівські шати; лише прихований пояс і нефритова підвіска трохи відрізнялися, позначаючи становище.

Через мою особливу особу Янь Юй домовився з імператорським наставником про окреме помешкання у східному бічному дворі школи, де могли жити й слуги. Хейбай, Си Їн, Си Цюе, Си Яо та Си Юе оселилися разом зі мною, але до трьох навчальних відділень супроводжувати не мали права.

Вища школа мала три відділення: Класичних текстів і обрядів, Військових задумів, Законів і мір.

Перше стояло на центральній осі. У залі яскраво світили свічки, рівний учнівський хор здіймався й опускався: «Поезія пробуджує почуття, допомагає бачити справи, єднає людей і дає висловити думку». Учитель торкався столу й пояснював, часом наказував виконати церемоніальні поклони. Тут вивчали канони, історію та обрядові тексти, виховуючи вдачу й чесноту.

На заході містилося відділення Військових задумів. На землі лежали піщані макети, дерев’яні фішки розсипалися, мов зорі. Одні розігрували переправи й шляхи постачання, інші випробовували силу луків та арбалетів; дзенькіт металу переплітався зі стуком рахівних паличок. Учитель суворо питав: «Скільки данів рису вмістить човен? Скільки людей переправить за день?» Тут обговорювали бойові схеми й військове мистецтво, обмірковуючи безпеку Піднебесної.

У східному куті було відділення Законів і мір. Полиці заповнювали збірники законів та указів, на столах лежали гирі й старі монети. Учні звіряли виміри, дзвінко пересували намистини рахівниць. Учитель казав: «Облік майна має бути справедливий, судове рішення — ясне». Тут разом вивчали право й міри.

Кожне відділення відповідало за своє: перше формувало серце й чесноту, друге — стратегію війни та оборони, третє — рівновагу державного управління. Кожен обирав одне головне, але відвідувати інші теж дозволялося.

Спершу мене зарахували до відділення Класичних текстів і обрядів.

Першого дня вчитель пояснював «Записи великого обряду» голосом рівним, мов дзвін. Потім повернувся до початку сувою й наказав мені встати та викласти зміст: «Обряд не в церемонії, а в мірі; міра не в голосі, а в серці. Спокійне серце випрямляє вчинки; праведні вчинки всюди відповідають обряду».

Через стиснуті груди я вибрала лише головне й відповіла кількома реченнями.

Щойно скінчила, збоку холодно урвали: «Надто поспішно відриваєш пензель. І слова теж квапиш». Я повернулася й побачила Шень Бінчжи: він підняв очі, стукав суглобами по столу, брови були холодні й прямі.

Обличчя спалахнуло. Я не знала, що робити, аж із заднього ряду долинув тихий сміх.

Шень Шуді тримала впоперек колін бамбукову флейту, в кутиках очей світилося тепло. Вона сказала: «Володарю, ти так стискаєш подих, ніби хочеш сховатися, щоб ніхто не побачив». Усміхалася лагідно, без глузування.

Тієї миті в серці ледь кольнуло: вона могла вільно навчатися як дівчина, а я мусила поставати перед людьми хлопцем.

Учитель одразу поставив наступне питання, про міри. Шень Бінчжи відповів стисло, розрахував надзвичайно точно, але зупинився на числах. Шень Шуді поволі додала: «Якщо не зважати на вагу коромисел, які несуть прості люди, найточніші числа не стануть дійсністю». Зала стихла, учитель схвально кивнув.

Я глянула на неї й подумала: вона не лише уважніша за Шень Бінчжи, а й бачить ширше.

За залою зашумів вітер. Цзюй Уян, прихилившись біля вікна, стишеним голосом гукнув: «Після занять — на плац!» Голос дзвінкий і відкритий, наче хотів розігнати всю суворість зали.

Подумки я зітхнула: «Як він сміє так поводитися просто на уроці?» Та кутик губ мимоволі ворухнувся.

Шень Бінчжи, друге ім’я Сиюань. На рік старший за мене, законний онук старого імператорського наставника. Змалку навчався особисто в діда, був вправний у розрахунках і стратегії. Мовчазний, холодний, суворий, але надзвичайно уважний. Часто постукував суглобами по столу — кожен звук чистий, погляд прямий і холодний, мов натягнута тятива. Учні казали: його розум — рахівниця, кожна думка точна, помилки рідкісні.

Шень Шуді, друге ім’я Жошен. Народилася на сезон раніше за мене, онука старого наставника. Завдяки дідовому заступництву отримала право навчатися й була єдиною дівчиною у Вищій школі. Уважна й тепла, говорила стисло, часто одним реченням влучала в суть. Флейта звучала ясно, очі світилися; знала багато книжок, добре орієнтувалася в канонах та історії, особливо глибоко розуміла засади. Учні потай захоплювалися нею. Я теж часто думала, що її хист перевершує багатьох, можливо, й Шень Бінчжи.

Цзюй Уян, друге ім’я Сяоян. На три роки старший за мене, законний син великого полководця Цзюй Чанцзая. Ще юнаком уже високий і міцний, натягував лук повним місяцем, мав зосереджену силу, змалку вправлявся з військом. Вдача широка, сміх — мов гуркіт грому. Діяв прямо, у рухах відчувалася напориста міць, але не зникав щирий, радісний дух, тому неприязнь до нього виникала важко.

Спершу вони зовсім не церемонилися. Я думала лише: тут усього три роки, треба витерпіти.

Та непомітно саме ця трійця протягла мене через увесь Лінду: у каменярні випробовували водяне колесо, у старому провулку сперечалися на цукровий османтус, біля південного струмка пускали паперових зміїв — 鹞 [yào], у північному куті міста рахували зорі.

Поступово вони перестали звати мене «володарем» і зверталися просто «Цінхен». Школа шанувала обряди, та все ж відрізнялася від двору: юнацька прямота часто проривала правила. Спочатку я тримала суворе обличчя й не відповідала, але після кількох настирливих спроб дозволила їм це.

А Цзюй Уян любив іти ще далі: часом гукав «братику Хен» і дражнив, що ямочка на моїй правій щоці глибша за ліву й завжди на крок раніше видає думки.

Якось уночі нас застукали за випробуванням арбалета й покарали переписуванням. Пальці вже задерев’яніли, коли Шень Бінчжи рівно сказав: «Переписуй і мої помилки». Нахилившись, він раптом тихо кашлянув, на рукаві з’явилася маленька пляма туші. Я не надала цьому значення.

Шень Шуді сунула цукерку: «Трохи солодкого — і рука не тремтітиме». Я усміхнулася й похитала головою: «Хіба цукор здолає гіркоту переписування?» Цзюй Уян за вікном підморгував і реготав. Тієї миті я нарешті перестала вдавати, що не чую.

Я любила дивовижні механізми, і вони порались зі мною.

Шень Бінчжи вишукував розміри на кресленні й хмурився: «Ще на фень коротше — зламається». Я зі сміхом відповідала: «Якщо не припасувати щільно, найхитріший арбалет буде марним».

Шень Шуді нахилялася, притримувала мені бамбукову пластинку, мимохідь збирала розсипані деталі. Видувала коротку ноту й усміхалася: «Ви обоє збили дихання. Краще рахуйте такт зі мною».

Цзюй Уян був найзавзятіший: закидав на плече старі бронзові плечі лука й реготав: «Легесенькі!» Я не стримувалася: «Зламаєш ще одне плече — доведеться красти нове».

Задум «колеса, що женеться за вітром» я колись бачила в зародку в старих сувоях Сиси. Бамбукові пластинки обтесували зубчастими лопатями й ставили на кінець жердини. Оберталися проти вітру — і видавали чистий свист.

Шень Шуді, почувши, тихо сміялася: «Ніби хтось говорить у вітрі». Я ворухнула лопаті й відповіла: «Як поставити на розі муру, у сильний вітер саме озиватиметься. Можна й для нічної варти».

Цзюй Уян зареготав і підняв усю жердину над головою: «Чудово! Задзвенить вітер на мурі — ворог ще подумає, що це духи кричать». Шень Бінчжи лише тихо сказав: «Нерівні зубці — безладний звук».

А «триязикий малий арбалет» з’явився завдяки Цзюй Уяну: він приніс уривок креслення з військової майстерні. У спусковому механізмі три пази поруч, одне натискання випускає три стріли.

Шень Бінчжи натиснув спуск для проби. Бронзова пружина дзвінко клацнула, три стріли вилетіли разом.

Цзюй Уян захоплено закричав: «Добре! Одне натискання — і ворожий стрій розсиплеться!» Я похитала головою: «Якщо тятиви нерівні, хоч скільки стріл — не влучать».

Шень Шуді скоса всміхнулася: «Один із вас шукає помилки, другий нарікає на кількість. Наче рахунки зводите».

Уночі ще переробляли водяний годинник: вода капала з бронзового глечика в посудину, поплавкова паличка підіймалася разом із нею. Я тихо сказала: «Як витримає рівно три ночі, можна буде вимірювати час».

Цзюй Уяну здавалося, що краплі надто повільні. Він неодмінно хотів підштовхнути, але Шень Бінчжи вхопив його руку: «Не можна збивати». Усі покотилися зі сміху.

Світло гойдалося, бронзові пластинки тріскали, сипалися іскри, а ми безладно реготали.

Я змахнула зі столу залізну стружку й раптом подумала: ці дзвінкі звуки ніби відбивають такт для нас чотирьох.

Удень читала й тренувалася, а вночі потай вправляла вивчені в Сиси поєднання подихів, узгодження ритмів і плекання частоти.

Записувала їх у книжечку «Малі нотатки гармонії звуків» і ховала під підкладкою подушки.

На одній сторінці написала:

«Поєднання подихів — налаштувати тіло на довкілля, щоб дихання відповідало зовнішньому ритму; від себе до речей, від окремого до спільного».

«Узгодження ритмів — у резонансі відчути пульс, пізнати великий лад і великі такти Неба й землі».

«Плекання частоти — знайшовши зчеплення, усталити, продовжити й виростити його, не дати збитися чи розсіятися».

«Та ці троє не просто стоять поруч — вони залежать одне від одного. Без узгодження ритмів плекання частоти крутиться вхолосту, живить лише саме себе; ци замкнеться й не проходитиме. Знайдеш лад — плекай за його ходом, мов коріння вбирає земне ци, а гілки йдуть за вітром. Подих сам усталиться».

Унизу додала примітку: «Поєднання подихів — брама, узгодження ритмів — міст, плекання частоти — корінь».

Дрібні літери ледь блищали при лампі. За ними я вправлялася довгими ночами, не стомлюючись.

У нічній тиші оте маленьке «є» в животі ледь підіймалося й опускалося з диханням. Ні гаряче, ні холодне, але справді присутнє.

Я часто мовчки питала себе: «Чи зможу з’єднати через три роки?»

За ці три роки становище Лінчуаню теж непомітно змінювалося. Першого року Янь Юй урядував як регент: посилив контроль соляних дозволів, стримав приватне карбування, лагодив канали й беріг поля. Си Цюе поверталася з міста й нарікала на дорогу сіль. Шень Бінчжи рахував: «Ще десять відсотків — і частині людей не стане на зерно». Шень Шуді хитала головою: «Справжня біда — тим, хто вже не може купити».

Другого року Шожун тричі нападав на північний рубіж. Цзюй Чанцзай відбив їх військом. Цзюй Уян гордо казав: «Батькові кінні лучники зійшлися — й ті з переляку розбіглися». Та Шень Бінчжи холодно відказував: «На якийсь час відбили. На десять років — ні».

Того самого року Цеюань торгував контрабандною сіллю, розхитуючи ціни. На занятті з військових задумів учитель наказав розрахувати соляні шляхи. Шень Бінчжи рахував без запинки, Цзюй Уян хмикнув: «Янь щороку тисне даниною, а ми ще якихось соляних торгівців боїмося?» Шень Шуді рівно сказала: «Сіль можна замінити. Від данини не відмовишся».

Останнього року посланці Янь прибули під приводом державних церемоній, але поводилися суворо й говорили різко. У країні заворушилася тривога. Шень Шуді при лампі трохи послухала, легенько провела пальцями по флейті й мовила тільки: «Вони рахують, що в нас на дні».

Серце стиснулося. Я зрозуміла: вона каже, що вони приїхали не заради обряду, а випробувати справжню силу Лінчуаню.

Ще Цан’юань вимагав коней і зерна. На вулицях казали: «Не погодимося — прикордонна кіннота нападе». Цзюй Уян сміявся, наче це дитяча гра, та Шень Бінчжи тихо сказав: «Саме тому, що мало, це й небезпечно». У мене важко стало на душі.

До того ж торговці Шан’яо підняли ціни й припинили постачання. Почувши це біля торгу, Си Цюе страшенно розсердилася. Си Їн, купуючи тканину, наслухалася холодних слів і повернулася, витираючи сльози. Я трохи втішила її, а коли знову вийшла на вулицю, саме застала Цзюй Уяна, який грюкнув по прилавку: «Не Шан’яо насміхатися з кінних лучників Лінчуаню!»

Шень Шуді потягнула мене за руку й тихо сказала: «Запам’ятай: вони глузують із Лінчуаню, не із Си Їн».

Подумки я сказала: одного дня змушу їх не сміти зневажати Лінчуань.

Ночі східного бічного двору завжди мали своє звучання: Хейбай дзвінко точив меч, Си Їн легенько накидала на мене одяг, Си Цюе приносила цукровий османтус, Си Яо тягав старі знаряддя на деталі, Си Юе подавала уламки дзвоників для випробування пружин.

Хтось оберігав моє тихе сидіння, хтось дбав про побут. Нічні звуки не змовкали — і в серці вже не було холодної самотності.

Перед зимовим сонцестоянням того року, коли я вступила до школи, у північній частині міста відбувалося свято ліхтарів.

Шень Шуді потягнула мене дивитися: «Ходімо. Не підеш — самі ліхтарі сміятимуться з твоєї боязкості».

Шень Бінчжи на словах нарікав на галас, але допоміг накинути плащ: «Рідше піднімай голову, інакше впізнають».

Цзюй Уян зробив ще простіше: підхопив мене й протиснувся в натовп, перекрикуючи барабани та музику: «Братик Хен теж має познайомитися з ліхтарями!»

Я не сміла довго роздивлятися, та мене змусили кидати кольорову паличку. Вона влучила саме в ліхтар у формі птаха луань, натовп зааплодував. Торговець голосно спитав: «Чий це юнак кинув?»

Серце стиснулося, але Шень Бінчжи вже випередив: «Я!» І підняв руку, перехопивши погляди.

Шень Шуді ледь усміхнулася, обережно вклала ліхтар мені в обійми й тихо сказала: «Братику Хен, якщо весь час стискатимеш подих, хто ж визнає цей ліхтар твоїм?» Я обіймала його й відчувала лише тепло в грудях.

Наступної зими в північному куті міста сніг лежав по коліна.

Цзюй Уян першим скачав сніжку й щосили жбурнув у мене. Я не встигла зреагувати, сніг бризнув в обличчя.

Шень Шуді теж зліпила сніжку й влучила просто в рукав Шень Бінчжи. Той на мить спохмурнів, але одразу ж кинув у відповідь — надзвичайно точно.

Снігова битва спалахнула тут-таки. Незабаром усі троє оточили мене; я закривалася то зліва, то справа й стала геть білою.

Сміх змішався в суцільний галас. Раптом Цзюй Уян послизнувся й мало не впав навколішки, але одразу сперся на лук, устояв і гукнув: «Братику Хен, тримай удар!» Коли сміх і метушня трохи стихли, він відвернувся витерти сніг із кутиків очей і сказав тільки: «Вітер сильний».

Коли сміх розвіявся, в серці раптом постала думка: бути кимось іншим набагато вільніше, ніж «володарем».

Три роки промайнули. І я сама непомітно з юного правителя, що стискав плечі й подих, стала для них товаришем по навчанню, близьким за духом.