Розділ 1. Голос з-під корони

У великій залі розкішні світильники сяяли, мов удень, а між балками ще відлунювали дзвони й барабани.

Вона сиділа просто на драконовому троні, вбрана в темно-золоту царську шату. Золоті нитки губилися в чорній тканині, й від найменшого полиску вишиті дракони наче прокидалися. З важкої корони звисало кілька рядів намистин, наполовину затуляючи її й без того худорляве обличчя. З-за них виднілися тільки очі, гострі, мов лезо меча.

Урядовці схилили голови; ніхто не насмілювався підвести погляд. Від одного її погляду з-за намистин у них хололо в грудях: здавалося, перед ним не сховаються ні фальш, ні таємниці. У ній була холодна, самотня відстороненість — не лагідне сяйво земної жінки, а високе місячне світло, що проникає в найтемніші закутки людського серця.

Їй було лише двадцять три. П’ять держав — Лінчуань, Сиси, Лансюй, Юлін і Шуанлань — уже об’єдналися під її владою. Уламки ослаблених царств склалися в нову династію. Сьогодні відбувалася урочиста церемонія перенесення столиці: зібралися всі сановники, і країна починала нове життя.

Вона поволі підвелася, непомітно стиснувши пальці в широких рукавах. На долонях виступив холодний піт, прихований складками тканини. Змалку пройшовши крізь убивства й боротьбу за владу, вона жодного разу не відступила в кривавій битві. Та сьогодні на грудях наче лежав велетенський камінь.

Вона ковтнула, відчуваючи сухість у горлі. Її прохолодний голос, мов удар металу об камінь, рознісся залою: «Я маю оголосити важливу справу».

Це володарське «я» впало з такою вагою, що вся зала завмерла. Тисячі очей опустилися, тисячі подихів урвалися. Зупинився навіть час.

Ледве вона почала говорити, думки раптом розсипалися й відкинули її до найпершої темряви.

Під тьмяним жовтим світлом раптом стих материн крик, кров змішалася зі сльозами. Батько лежав на хворобному ложі; біля його вуст гіркота ліків поєднувалася із запахом крові. Останнє материнське побажання вмістилося в одному імені — Янь Ань. Скромне прохання: тільки б жила в мирі й безпеці.

Та вже з першого крику її справжню природу приховали, оголосивши немовля хлопчиком.

Відтоді на її плечах лежало не лише продовження держави, а й необхідність приховувати себе, жити в путах чужої подоби. Одна брехня. Одні кайдани. Думки раптово повернулися до теперішнього.

За завісою намистин її очі спалахнули ясним, різким світлом. Холодний піт на долонях і тягар у грудях зникли за величчю володарки.

Сьогодні вона змусить увесь світ почути її справжній голос.

Її погляд зупинився на кількох друзях, які пройшли з нею весь цей шлях. На душі трохи потепліло, але водночас ворухнулася тривога. Пальці ледь не затремтіли; вона все ж утримала їх нерухомими.

Нефритові сходи біліли, мов сніг. Усе довкола стихло, і тільки серце гуло в грудях.

Знову пролунав її голос, спокійний і гострий, кожне слово — мов удар: «Сьогодні я оголошую всьому світові…»

Намистини легко хитнулися, у повітрі задзвеніло, наче розсипався нефрит. Вона підняла обидві руки й повільно зняла важку корону. Нитки намистин опустилися, й обличчя за ними нарешті відкрилося повністю.

Це було жіноче обличчя. Витончене й холодне, з чіткими лініями брів та очей, трохи блідими вустами — і незаперечною суворістю монарха.

У мертвій тиші її голос пролунав, мов грім, що розтинає небо: «Я народилася жінкою».

Лише кілька слів — як грім серед ясного дня.

Сановники вибухнули вигуками.

Хтось миттю зблід і мало не впав; хтось тремтячим голосом прошепотів: «Жінка… імператриця?!»

Гамір піднявся хвилею, та вже наступної миті її пронизливий погляд притис його додолу. Гострий, наче клинок, він змусив усіх замовкнути.

Вона нерухомо стояла серед зали, самотня й непохитна, а голос став іще рівнішим: «Люди кажуть: жінці не місце при державних справах, вона не здатна правити країною. Та від самого народження, заради держави, я була змушена вводити світ в оману й поставати перед ним чоловіком. Так минуло двадцять три роки».

«На Полюванні під палацовими вежами я боролася за життя з найсильнішими. На полі бою пройшла шлях від простого воїна до полководця. Саме я, жінка, об’єднала п’ять держав: запровадила спільні міри й письмо, спільний захист, перенесла столицю та заснувала нову династію».

У залі не було чутно й подиху. Її погляд залишався гострим, а з вуст знову зірвався металевий голос: «Від дитинства й донині я не відступила ні на крок через те, що я жінка. На межі життя і смерті — я була там. На полі бою — я була там. І сьогодні, тут, стою також я».

«Я хочу, щоб увесь світ знав: жінка теж може бути імператором!»

Холодні слова прогриміли залою, мов кіннота, що прориває бойовий стрій. Сановники затамували подих і завмерли. Більше ніхто не насмілився промовити ані слова.

Її морозний погляд ковзнув по придворних. Долоні вже змокріли від холодного поту, але ніхто цього не бачив.

Цієї миті вона була не просто колишньою правителькою Лінчуаню, не просто монархом, який підкорив п’ять держав. Вона була жінкою-імператрицею, що самостійно постала перед усім світом.

Велика зала стояла порожньо-тиха. Надворі здіймався вітер, який ніколи ні заради кого не зупинявся.

Її голос, мов могутня хвиля великої ріки, врізався в живе тіло цих гір і вод.