Розділ 72. Осінні води ховають ім’я

За мурами Чжаоцзіна осінній дощ ішов усю ніч. Вербове листя вздовж річки пожовкло й мокро прилипло до берега. Чоловік ступав по опалому листю, прямуючи в гірську улоговину.

На ньому було чорне вбрання, у руці — меч. Попереду стояв занедбаний шлюз; далі очерет здіймався вище плечей, і навіть стежка, протоптана збирачами хмизу, зникала.

Половина шлюзової стіни обвалилася. Річкова вода обминала нагромадження каміння й текла в темний канал під горою. Біля каналу стояла низька хатина; під стріхою сидів вартовий, прихиливши до стіни шаблю.

З-за залізних дверей позаду хатини вийшов інший вартовий. Замкнув, сховав ключ і просто пішов усередину.

Чоловік причаївся в тіні очерету. Дочекавшись, поки той увійде, спустився вздовж шлюзової стіни на бік, відвернутий від води. Очерет сховав його постать.

За корінням очерету були вузькі двері, оздоблені каменем урівень зі стіною й того самого кольору. Він на мить прихилив меч до стіни, підняв незакріплений камінь, оминув механізм із сигнальним дзвоником і відсунув засув. Узяв меч, увійшов і знову замкнув за собою.

У проході тиснула вогкість. Він запалив вогневу трубку, висвітив поперечний шов підлоги й поставив меч біля ніг. Попереду лежали перекидні плити, обабіч ступити було ніде. Він нахилився, перевів залізний важіль біля підніжжя стіни, щоб підпірний засув підтримав плиту, перевірив, чи вона більше не просідає, і лише тоді взяв меч та ступив.

Пройшовши плити, він поставив вогневу трубку в нішу, з другого кінця повернув важіль і прибрав підпору. Забрав вогонь і пішов далі.

Глибше у стінних щілинах ховалися самостріли, на поворотах висіли ґрати. В одному місці тятива давно луснула, обірваний кінець звисав у пил. Він посвітив на неї, але все одно перевірив решту механізмів уздовж стіни. По черзі блокував неушкоджені, а пройшовши, повертав у попередній стан.

А от мотузку підвісних ґрат нещодавно замінили. Він зупинився, висвітив і розібрався, як її приєднано, й лише тоді рушив далі.

Вузькі двері в кінці проходу вели до водяної в’язниці. Вихід був усередині замкнених тюремних дверей, біля самих кам’яних сходів, якими ходили вартові. Якби хтось спустився перевірити, вони зустрілися б лицем до лиця.

Він якийсь час слухав, притиснувшись до дверей, потім поставив вогонь у кам’яну щілину збоку й відсунув прихований засув.

Навіть місця для кроків він знав так добре, наче просто повертався додому вночі, боячись розбудити рідних.

Щойно двері відчинилися, вдарив холод із гнилим смородом. Він відвернув обличчя, придушив кашель, дочекався, поки дихання трохи вирівняється, і лише тоді взяв вогонь та посвітив усередину.

За дверима була водяна в’язниця.

Кам’яні сходи спускалися в басейн каламутної чорної води. Вода давно застоювалася, сморід гнилизни накопичився в камері й не розвіювався.

Уздовж басейну лишався вузький прохід. Посередині був прикутий чоловік: ланцюги навскіс спадали з висоти двох кам’яних стін, охоплювали зап’ястя й розтягували руки. Вода сягала між грудьми та животом; сіро-біле скуйовджене волосся звисало на поверхню, почорнілі від води лахміття облягали худі кістки.

Довкола була сама вода, до краю й стін далеко. Ланцюги дозволяли лише трохи зігнутися; навіть занурити голову у воду він не міг.

Чоловік іще не підійшов, коли в’язень раптом підняв голову.

«Брате-принце!»

Крик ударився об кам’яну стелю, пронизливий, до невпізнання зірваний. В’язень рвонув уперед; ланцюги різко натягнулися й втримали його, брудна вода перед грудьми захлюпала. А він усе тягнувся до дверей і кликав знову й знову: «Брате! Брате-принце…»

Полум’я хитнулося, волосся розступилося, відкривши запале обличчя. Очі давно викололи; глибокі очниці облямовували нерівні шрами. Він підставив обличчя до прибулого, і на ньому проступила нетерпляча усмішка.

Від тієї усмішки прибулий на мить розгубився. У пам’яті молодший брат теж любив усміхатися; в очах завжди була теплота, мов лагідне сонце. Тепер вогонь освітлював підняте обличчя, і хоч як довго він дивився, не знаходив жодної колишньої риси.

Прибулий не відповів.

Усмішка поволі застигла. В’язень нахилив голову, прислухаючись, плечі й спина досі тремтіли. Через довгий час він тихо пробурмотів: «Знову не озиваєшся».

Він відсахнувся назад і ще шепотів звертання, уже ледь чутне й невиразне.

Хейбай стояв на сходах і дивився на нього: «Дунфан Сюй».

Брязкіт ланцюгів урвався.

Обличчя повернулося на голос; губи розтулилися, але звуку не було. Хейбай пройшов краєм басейну до ніші й запалив олійну лампу від своєї трубки.

Губи в’язня ворушилися. Лише за довгий час він невиразно вимовив: «Назви… ще раз».

«А-Сюй», — знову покликав Хейбай.

Нижня губа Дунфан Сюя затремтіла. Він хотів простягнути руку, але ланцюг на зап’ясті лише трохи зрушив і знову натягнувся.

«Брате». Цього разу зовсім тихо. Він слухав, повернувши обличчя набік, із напіврозтуленими губами, й більше не пручався.

Хейбай повернувся до сходів, загасив вогневу трубку й поклав поруч, заткнув меч у піхвах за пояс і ступив у воду. Під чоботами слизнув липкий намул; він обережно став певніше й рушив до середини. Почувши близький плескіт, Дунфан Сюй поспішно підняв голову, але все ще дивився вбік.

Лише коли рука Хейбая лягла на плече, він повернувся, опустив голову й легко торкнувся її підборіддям.

Горло Дунфан Сюя ворухнулося. Він довго вичавлював слова: «Уб’єш… мене…?»

Хейбай трохи подивився на нього: «Я прийшов провідати тебе».

Повернувшись цього разу до Чжаоцзіна, він довідався, що молодший брат іще живий, і ввійшов проходом для перевірки механізмів, яким ходив колись, коли був принцом. Чи повернеться з майбутнього походу до Юньцюе, він і сам не знав.

Одяг на грудях і животі Дунфан Сюя вже згнив. Коли брудна вода здіймалася й спадала, видно було побілілу, розбухлу шкіру; подекуди вона роз’їлася виразками, до яких прилип бруд.

Хейбай підтримував його за плече. Щойно долоня трохи посунулася, той зіщулився від болю, і з горла вирвався подих.

Біля зап’ясть шрами накладалися шарами, а залізні кільця від тертя вже блищали.

Після поразки в боротьбі за престол переможець виколов йому очі й ув’язнив тут. Вартовим лишили наказ: не дозволити йому померти.

Минули десятиліття. При дворі змінилися обличчя, на вулицях давно не згадували тієї боротьби. Змінювалися одні вартові за іншими, але й далі годували його за встановленим порядком.

Коли Хейбай наглядав за облаштуванням мисливських угідь, його ще звали Дунфан Їнь. Скориставшись наглядом за роботами, він залишив таємний хід із печери в лісі назовні: хотів дати замкненим там людям шлях до порятунку.

Тоді він іще сподівався, що вони з братом разом скасують Полювання під палацовими вежами, тому розповів йому, де хід. Навіть якщо змінити цей звичай одразу не вдасться, врятувати хоча б одну людину — вже добре.

Хейбай дочекався, поки його дихання трохи вирівняється, і тихо запитав: «Таємний хід у печері — про нього довідалися?»

Дунфан Сюй перевів подих: «Ні… ні».

«Його перекривали?»

Він похитав головою: «Не перекривали».

Хейбай більше не питав. Відвів скуйовджене волосся з братового обличчя; край долоні торкнувся крижаної щоки, і Дунфан Сюй схилив голову, притулившись до неї.

«Ти вже… йдеш?»

«Ще ні».

Колись брати вчилися за одним столом. Коли Дунфан Сюй не міг добре прочитати, притискав бамбукові дощечки пальцем і потай підсувався ближче. Згодом, простягаючи ту миску ліків, він був так само близько.

Хейбай колись думав: якщо зустріне його знову, спитає, як той зміг це зробити. Та минули десятиліття, і коли день зустрічі справді настав, вимовити запитання вже не виходило.

Дунфан Сюй кілька разів ковтнув і нарешті сказав: «Благаю… убий мене».

Хейбай не рухався.

Він згадав, як кілька місяців тому меч пробив йому серце зліва й він ледь не залишився непритомним назавжди. Коли знову розплющив очі, поруч чатувала Янь Ань. Та дитина вже втратила Си Їн та Си Цюе, але все ще силкувалася втримати його.

Зі щілин у камені капала вода. Не дочекавшись відповіді, Дунфан Сюй тихо сказав: «Не змушуй мене… більше чекати».

Ноги Дунфан Сюя підломилися, тіло осіло, ланцюги врізалися в зап’ястя. Він не пручався, лише невиразно говорив: «Навіть не їсти…»

Хейбай нахилився й лише тоді розчув кінець: «Приводять до тями й годують».

Голос став тихішим: «Прокидаюся — і знову тут».

Хейбай пересунув руку з плеча під пахву, взявши на себе частину його ваги. Другу руку, що торкалася щоки, не відводив.

Дунфан Сюй теж більше не квапив. Його підборіддя лежало на тильному боці Хейбаєвої долоні. Через довгий час він тихенько сказав: «Брате… проведи мене».

Хейбай опустив очі на братове обличчя, підняте до нього.

«Добре».

Однією рукою він і далі підтримував брата, другу відвів від щоки й витяг меч. На мить заплющив очі — лезо вже пройшло, одним ударом перерізавши горло.

Коли він знову розплющив очі, голова Дунфан Сюя схилилася. Він підхопив його, поклав голову собі на згин руки й не дав упасти в брудну воду.

Кров крізь лахміття просочувалася у воду; під лампою розпливлася темно-червона пляма, хвилями дійшла до краю басейну й поволі відступила.

Хейбай довго стояв у воді. Лише коли рука задерев’яніла, повільно прибрав її з-під тіла. Ланцюги знову натягнулися, прийнявши вагу; голова низько звисла над водою.

Він уклав меч у піхви й побрів до сходів. Наскрізь мокрий поділ волочився по каменю.

Хейбай підняв вогневу трубку, вузьким краєм басейну дійшов до ніші й знову запалив її від лампи. Зняв меч із пояса й узяв у руку. Коли він ішов, ніхто більше його не кликав.

Хейбай зачинив вузькі двері й вийшов проходом перевірки механізмів, після кожного повертаючи все до попереднього стану.

Надворі дощ уже скінчився. Вода з верхівок очерету торкалася рукавів; далекі вежі Чжаоцзіна ховалися в легкому тумані.

Він вимив руки в річці. Кров між пальцями розійшлася за течією; жовтий листок притулився до тильного боку долоні й поплив далі.

Підводячись, він крізь одяг притиснув маленьку залізну скриньку за пазухою.

До дворика в південній частині міста він не повернувся. Гірською стежкою вийшов на державну дорогу до Юньцюе. Чи можна досі пройти тим таємним ходом, він мав перевірити сам.

Тоді Полювання під палацовими вежами ще не почалося.

Наступного дня у водяній в’язниці, як завжди, змінилася варта.

Тюремник ніс лампу, його товариш відчинив найдальші залізні двері. Людина посеред басейну вже не рухалася. Ланцюги й далі тримали зап’ястя, тіло звисало у воді, голова низько схилилася.

Вони ступили у воду й підійшли. Лампа освітила рану на шиї. Тюремник із вогнем зупинився: «Тут хтось був».

Товариш подивився на рану й лише за довгий час промовив: «Почнуть розбиратися — ні ти, ні я не уникнемо відповідальності».

У книзі вартової кімнати записали лише чотири знаки: «В’язень раптово помер».

Без імені.

Цю людину світ забув уже багато років тому.