Розділ 26. Тривожний шлях живих

Звістка про мою участь у Полюванні під палацовими вежами швидко розійшлася Лінчуанем і збурила всю країну.

На вулицях та в чайних здійнялися розмови: хтось боявся, що державній долі кінець, хтось зітхав, що небесного присуду не змінити, а хтось тихо казав — можливо, цього разу з’явиться інший вихід.

«Мого небожа щойно внесли до списку дітей-данників. Цілу ніч плакав».

«Коли на тому Полюванні був шлях до життя? Тільки ще крові додадуть».

«Але якщо цього разу сам володар поїде до Чжаоцзіна, може, Янь трохи змилосердиться?»

«Ех, це все для вигляду. Коли Янь справді когось жаліла?»

Люди говорили тихо, але раз у раз поглядали до дверей.

«Хіба не кажуть, що дітей-данників беруть лише служити в палаці? І тільки тих, хто завинив, кидають на Полювання?» — обережно втрутився чоловік за сусіднім столом, міцно вчепившись пальцями в чашку.

«Увійти до палацу — вже смертний шлях. Кажуть, мине кілька років, і навіть тих, кого не вигнали на мисливське поле, беззвучно прибирають».

«Так. Ніхто не бачив, щоб хоч одна така дитина вийшла живою з імператорського палацу Янь».

На цих словах раптом усі змовкли.

Хтось озирнувся й більше не наважився говорити.

У чайній легкий дзенькіт чашок став особливо різким. Прослизнув холодний вітер, і всім похололо на серці.

Шепіт переплітався, чай іще був теплий, але кімнату заповнила тривога.

На торгах було те саме: хтось поспіхом згортав крам і ховався в провулку, матері міцно стискали дитячі руки, обходячи чиновників, що збирали данину.

Старий під стріхою тихо зітхав; слова відносив вітер, але приховати загальне сум’яття країни було неможливо.

«То чому не піти до Янь і не записатися там у піддані? Невже там не безпечніше?» — раптом спитав хтось. Кілька знайомих облич одразу насупилися.

Торговець середніх літ понизив голос: «Думаєш, досить просто дійти? На кордоні перевіряють папери, ще й потрібен поручитель, який тебе рекомендує. Без зв’язків підеш навмання — найчастіше потрапиш на каторжні роботи чи в копальню добувати камінь. Ще гірше — поженуть на кордон військовим рабом. Навіть імені не збережеш: зрештою знатимуть номер, а не людину».

Інший тихо додав: «Навіть якщо чужинцеві пощастить потрапити до реєстру, спокою не буде. Місцеві теж відбувають повинності й військову службу, але бодай за чергою, відповідно до частки».

Ще один зітхнув і підхопив: «А прибулі — інша справа. Для них закони найскладніші й найсуворіші, всі повинності спершу навалюють на них. Якщо вдома немає заступника, рано чи пізно так зламають, що не вдихнеш. Кажете, реєстрація дає захист? Це просто інше життя, не обов’язково краще за нинішнє».

Тож шепіт знову згас. Разом із рештками чайного тепла його потроху поглинули сутінки.

Почувши звістку, Шень Бінчжи, Шень Шуді та Цзюй Уян поспішили до мене. Увійшли до зали з різними виразами облич.

Шень Бінчжи насупився, стукнув по столу й холодно сказав: «Цінхене, ти збожеволів».

В очах Шень Шуді стояли сльози, губи ворухнулися, але я спинила її поглядом. Вона так і не заговорила.

Цзюй Уян стискав руків’я шаблі, на кисті випнулися жили. Зазвичай прямий і балакучий, він тепер напрочуд мовчав.

Лише тепер вони дізналися про смерть Си Їн і Си Цюе. У залі запала тиша, тяжча за будь-які вмовляння.

Я не розкрила, що я жінка, лише переказала уривок останнього веління покійного імператора: він боявся моєї надто глибокої прихильності, яка могла обтяжити волю.

Обличчя всіх трьох змінилися, але вони стримали слова. Хотіли втішити, та не знали як.

Нарешті Шень Бінчжи тихо сказав: «Тоді я піду до Янь із тобою».

Я похитала головою, не погоджуючись. Та він звернувся до родини, і за кілька днів отримав посаду супровідного чиновника з обрядів. Формально мав розмістити дітей-данників і завершити передачу, насправді ж хотів доглядати мене дорогою.

Цзюй Уян теж уперся. Через військові знайомства швидко домігся молодшої посади: нібито супроводжувати дітей до Чжаоцзіна й передати їх, а насправді — просто йти зі мною.

Він грубо засміявся: «Брате Хен, мене ніхто не зупинить».

Шень Шуді наполягала, що теж поїде, але родина категорично заборонила. Сказали: вона жінка, Янь далеко, небезпека безсумнівна, втручатися не дозволять.

Вона не поступалася, сперечалася до втрати голосу й сил. Зрештою її силоміць замкнули в кімнаті. Плач довго долинав крізь двері; навіть вітер за двором здавався гірким.

Си Яо й Си Юе пакували мої речі. Хейбай лише повільно ходив двором, іноді приносив предмети, яких я не встигала роздивитися, акуратно складав і не казав ні слова.

Він іще був блідий і зосереджений, наче щось готував. Кілька разів я бачила, як він обережно ховав на дно скрині маленьку залізну коробку та кілька згортків у тканині, не пояснюючи навіщо.

У глибині резиденції нашаровувалися дзвін, стукіт скринь і кроки; від цього ставало ще суворіше й холодніше.

Понад десять днів тривали приготування. По всій країні збирали дітей-данників, і міські торги нагадували початок великої повинності.

Щодня вивішували оголошення. Вози й коні безперервно прибували до Лінду з областей та повітів. Дитячий плач змішувався з рогами; перехожі переважно відвертали очі.

У цей час я ще наполегливіше вдосконалювала бойову майстерність. Си Яо й Си Юе щодня вправлялися зі мною, Хейбай спокійно підказував збоку.

Спершу — основа кулаків і ніг: знову й знову ухилятися, стрибати, бити ліктями та колінами, аж піт лився дощем. Парні клинки, довгий меч і гнучкий меч я знала давно; не занедбувала також м’якого батога й ручного арбалета. Усе відточувала знову, щоб закріпити.

Коли зброя ставала слухнянішою, додала лук і верхову їзду. Раніше здебільшого їздила у возі, верхи — лише зрідка й недалеко. Тепер невпинно мчала під палючим сонцем. Спочатку падала, коліна вкрилися синцями, та поступово навчилася тримати повід.

Піт стікав щоками, пил і лютий вітер били в лице. Тятива дзвеніла, руки нили й німіли, серце та копита відбивали в грудях бойовий барабан, не даючи спинитися.

Віяло «Злам інею» теж часто було в руці: піднімаючись і опускаючись, могло прикрити або потай ударити. Рухи прості, але приховують вістря. Дерев’яний кий був новим: без прикрас, зате найзручніший, коли треба поспіхом схопити щось під руку.

День за днем мозолі товщали. Уночі, перевертаючись, я часто відчувала задерев’янілі м’язи й кістки.

Хейбай не примушував мене криком. Але йшлося про життя та смерть, тому він сам показував і виправляв. Голос лишався спокійним, а послаблення не дозволяв у жодному прийомі.

Пізно вночі я читала книги про приховану зброю й хитромудрі пристрої, при лампі перемальовувала будову механізмів, уважно розрізняла звуки пружин і шнурів.

У вільні хвилини просила Си Яо та Си Юе вчити мене вкладати волосся, кріпити вінець і малювати брови, щоб виглядати більш по-чоловічому.

Смерть Си Їн і Си Цюе змусила мене раніше зрозуміти: люди поруч можуть піти будь-якої миті. Не можна в усьому залежати від інших, треба спершу навчитися давати собі раду.

До того ж у Янь я житиму разом із нащадками інших держав, і вигляд не повинен порушувати етикету. А на саме Полювання супровідників не дозволяють брати. Тож усього мусила навчитися сама.

Час промайнув. Від’їзд наближався.

У день від’їзду ранковий туман ще не розсіявся.

Коли загін виходив із Лінду, у гамірному натовпі я раптом помітила знайому постать.

Серед туману вона стояла біля далеких кам’яних сходів. Краї одягу майоріли, наче вона хотіла бігти за нами. Риси й вираз так нагадували Шень Шуді.

Серце стиснулося, я на мить спинилася.

Та коли придивилася, натовп уже поглинув її. Лише кілька криків і плачів розлетілися за вітром.

Я знала, що мені здалося, але ще довго озиралася.

Я вирушила з двомастами дітьми-данниками. Хлопців і дівчат було порівну, усім близько десяти років. Дитячі личка були налякані, але ще зберігали невинність тих, хто не знає світу.

Шень Бінчжи суворо наказав розділитися за статтю на лівий і правий ряди. Попереду Цзюй Уян у обладунку голосними наказами силоміць приборкував метушню.

Си Яо мовчки вів в’ючного коня з інструментами й ліками. Си Юе раз у раз озиралася й тихо заспокоювала кількох дітей, що плакали.

Загін вийшов із Лінду. Небо вже потемніло, між гірськими хребтами таїлося виття вітру.

Коли траплялися села й містечка, вулиці в них уже були розчищені від людей.

Мешканці трималися осторонь. Іноді дитина визирала, та мати відразу перелякано затягувала її за двері. Дерев’яні двері щільно зачиняли, але крізь шпарини все ж виднілися налякані очі.

Жінка стояла навколішки край дороги з немовлям на руках і дивилася на колону. Тихо плакала, не наважуючись гукнути; схлипування розносив вітер. Діти озиралися розгублено, наче намагалися впізнати знайомі обличчя.

Спершу перейшли заставу Лен’ю: хребти стояли один проти одного, дорога була вузька, мов щілина, обозні [zī] вози глухо билися об скелі. Потім спустилися до водяного укріплення Цін’ї. Мілина загрузла в багні; люди вели вози вбрід і заодно міняли конопляні мотузки та зміцнювали спорядження.

Раптом вітер посилився, з північного заходу налетів буревій. Ревів, мов тисячі барабанів, дощ шмагав обличчя батогами.

За мить стяги поламало. Бічний вітер нахиляв вози, мотузки різко тріщали й рвалися одна за одною. Намети всю ніч перевертало; полотнища злітали в небо й важко падали в калюжі.

Дороги стали суцільним болотом, намул сягав литок. Колеса загрузли, тварини перелякано іржали й кидалися навсібіч. Загін майже розсипався.

Діти хиталися й падали одне на одного, вітер із дощем мало не збивали їх із ніг. Я простягнула руку підтримати, але вхопила тільки мокрий холодний край тканини. Серце завмерло.

Хтось тремтів, загорнувшись у діряву повсть. Хтось схлипував, та звук одразу поглинав рев бурі. Уривчастий плач то виринав, то тонув, аж зовсім зник у витті зливи.

Ночі, коли буря була найсильнішою, діти непритомніли від утоми. Товариші насилу несли й підтримували їх, спотикаючись, але не сміючи відстати.

Іноді серед дощу маленький голос уривчасто наспівував рідну дитячу пісеньку. Незабаром замовкав, лишаючи тільки тінь відлуння в нічному вітрі.

Кілька старших хлопців силкувалися тримати плечі рівно й притискали найменших до грудей. Удавали спокій, але страху в очах не приховати.

Си Яо розкрив пошкоджену парасолю й одразу підставив її над кількома малюками. Си Юе підбирала повсть, яку розкидав вітер, і квапливо загортала дітей, сама промокла до нитки.

Шень Бінчжи не випускав реєстру. Одяг промок, туш розмивало дощем. Цзюй Уян ішов попереду, коса розтріпалася, накази поглинав буревій. Він мусив бити обухом шаблі, мов молотком, вганяючи палі в багно. Руки вже знесилювалися й тремтіли, наче тятиви.

Буревій ходив велетенським звіром, ревів із дощем, бив холодом до самих кісток.

Здавалося, колону будь-якої миті рознесе. Але під вигуки й глухі удари паль вона вперто трималася й рухалася далі.

Хейбай сам пішов розвідати шлях. Ніч була чорна, мов туш, дощ ішов навскіс. У наскрізь мокрому довгому одязі його спина то з’являлася, то зникала в лютому вітрі.

Лише пізньої ночі він повернувся крізь дощ, із плечима в бризках багна, холодний і суворий.

Тихо повідомив: збоку наступного хребта знайшов напівзруйнований храм і кілька земляних печер. Там сиро й протяги, але діти бодай зможуть згорнутися клубочками.

Усі повели тварин і підтримали вози, пробралися крізь дощ усередину й нарешті ненадовго перевели подих.

Діти тулилися докупи, ховали голови й ридали; вітер рвав і розносив плач. Хтось ворочався в дірявій повсті й уві сні кликав батьків. Дощ заглушав голос, лишалося тільки схлипування після переляканого пробудження.

Си Яо довго бив кресалом, поки з’явився крихітний вогник. Си Юе дістала прибережені цукати й роздала кільком дітям, які ніяк не могли перестати плакати.

Я нахилилася підсунути їм дрова. Побачивши посинілі пальчики, відчула в серці холодніший вітер, ніж надворі.

Кілька сміливіших щоразу на привалі тягнули мене за рукав, простягали сухий коржик із торбинки й тихо питали: «Юний володарю, хочете шматочок?»

Крім виданих урядом просяних коржів, більшість ховала в торбинках коржики з плодами в’яза, приготовані батьками.

У Лінчуані багато в’язів. Їхні плоди — маленькі пласкі кружечки, колишня їжа голодних років. Їх замішували в кукурудзяне борошно й робили тверді коржі — терпкі, гіркі, важкі для ковтання. Але це була крихта турботи, на яку родина віддала все можливе.

Я силоміць ковтала гіркоту між зубами, а в грудях щеміло сильніше, ніж від бурі.

Після багатьох днів дощу й вітру сили колони майже вичерпалися. Довелося розділитися на три ряди: сильніші прикривали обидва боки, діти йшли всередині.

Ярма знову й знову розхитувалися. Цзюй Уян наказав прибити залізні деталі й обмотати подвійною конопляною мотузкою — тільки так утримали.

Найтоншим і найменшим дітям виділили кілька старих дощових накидок. Трут промок, тож його обгортали овечим жиром, щоб уночі бодай трохи засвітити.

Попереду небезпеки не кінчалися.

Якщо міст був зламаний, рубали дерева на балки. Якщо берег слизький, носили каміння під ноги. Більшість старих поштових станцій була зруйнована: провалені дахи, продувні стіни. Ми на місці латали дошками й мотузками, аби мати де перепочити.

Частіше ж доводилося насилу просуватися, спираючись на пів зламаного мосту й кілька прогнилих кладок.

Шень Бінчжи не випускав реєстру й щодня звіряв імена. Кілька разів, бачачи, як діти тремтять від холоду або я заточуюся, він затримував погляд, але зрештою тихо квапив: «Не можна довго стояти».

Цзюй Уян ішов попереду в обладунку під дощем, накази гриміли. У голосі було нетерпіння, наче він змушував зробити ще крок, та сам раз у раз озирався, не витримуючи жалю.

Усі розуміли: якби не державна доля, хто не хотів би довше сховатися від дощу й вітру? Але строк був визначений. Хай як боліло серце, лишалося стискати зуби й гнати колону крізь бурю та пустку.

За кілька днів ми повернули на південний схід і дісталися небезпечної застави Ханьюе на північному краю Янь.

Мури стояли прямовисно, мов вирубані, стяги тріпотіли, залізні обладунки вишиковувалися суворо.

Обабіч воріт стояли високі стели, вкриті законами й приписами; знаки дивилися холодно. На вежі висів бронзовий ріг, що час від часу звучав, мов холодне залізо. Вітер крутив стяги, відлунював у гірській долині. Два ряди воїнів із довгими алебардами дивилися тільки вперед.

Вартові по одному звіряли записи. Лише після пів дня затримки дозволили пройти. Уздовж вулиці дерев’яні загорожі розділяли людей і худобу.

Дітей зігнали з возів і вишикували в багні. Вартові підносили свічки до облич, звіряли кожного.

Щойно починався плач, його одразу обривали криком. Старших змушували розтулювати роти для перевірки зубів, молодших грубі руки смикали за рукави й передпліччя; діти хиталися, ледь не падаючи.

Ми з Шень Бінчжи стояли збоку. Туш у списках розмило дощем, доводилося знов і знов розбирати записи. Цзюй Уян не відривав руки від руків’я, дивився похмуро.

Хейбай стояв мовчки; під стягами його спина здавалася ще холоднішою й твердішою.

Си Яо та Си Юе стали по обидва боки, обіймали дітей, що плакали, й тихо заспокоювали.

Після всіх страждань у бурі ми нарешті ступили на землю Янь, але не встигли видихнути, як потрапили на цей допит [jié]. Попереду наче стояла ще більша сила, що тиснула так, аж не продихнути.

Далі на південь загін ішов уздовж транспортного каналу.

Канал був широкий, вітер гнав хвилі. Зернові човни підіймалися й опускалися; плюскіт весел безперервно переплітався зі скрипом возів.

Від Цзіцзе [jì zé] канал вів до столиці; здавна ним возили зерно. На берегах стояли рештки кам’яних стел, письмена давно стерли вітер і дощ. Північний вітер дужчав, збурював воду; хвилі били в берег і мочили дерев’яні колеса [ɡū lu] обозу.

Іноді траплялися села, всі підпорядковані областям і повітам Янь. Вартові дивилися холодно. Люди тихо відходили, не сміючи прямо глянути на дітей-данників. Приглушені розмови розносив вітер; лишалися налякані очі в дверних шпаринах.

Вулиці були порожні; тільки тріпотіли стяги й бив дощ. Діти сиділи, зіщулившись, у возах, смертельно бліді, не сміючи підняти очей.

Ще за кілька днів удалині з’явилися величні храми. Кам’яні сходи тяглися стрічкою й зникали в дощовій імлі.

Над гірською брамою вітер стогнав, мов ріг. Туман вирував, то відкривав, то ховав храмові будівлі.

Під ними лежав Вандай — місце родових храмів і ритуалів. Місто виросло біля священної гори Дайцзун, давнього місця жертвопринесень небу й землі. Крізь бурю уривчасто долинав глибокий, наче грім, далекий дзвін. Кроки мимоволі сповільнювалися.

Ми йшли вдень і вночі понад двадцять днів.

Останньої ночі перед Чжаоцзіном зупинилися на дикому схилі.

Дощ і вітер стихли, лишилася холодна сирість. Догоряючий вогонь освітлював багно. Діти тулилися докупи, не сміли галасувати, тихо й без кінця плакали. Хтось стискав торбинку до білих пальців, але ніяк не діставав сухого коржа.

Шень Бінчжи мовчки сидів біля вогню з реєстром. Пензель вагався; він довго не міг написати нічого. Туш застигла на папері, і він зрештою мовчки опустив руку.

Цзюй Уян спирався на палю, обійнявши шаблю, тяжко дихав і всю ніч не заплющив очей. Коли подув вітер, він раптом підвівся й рубонув: лезо глухо входило в мокру землю та сухе дерево. Після кількох прийомів важко задихав, але не хотів відпускати зброї.

Хейбай стояв за краєм схилу в холодному мокрому одязі, нерухомий, мов статуя. Іноді нахилявся й торкався землі, наче розпізнавав вологу й земні жили. Потім проводив рукою по маленькій залізній коробці в рукаві; в очах на мить спалахував холод.

Си Яо був біля дітей, тихо говорив, аж поки плач почав стихати. Си Юе сиділа біля вогню з маленьким барабаном і легенько відбивала ритм, ніби знайомим ладом хотіла заспокоїти серця.

Я відійшла від вогню сама. На пальцях лишався холод багна, а груди боліли від порожнечі. На небокраї з’явилося сіре світло, обриси далекого міста то проступали, то зникали. Серце важчало каменем, наче мало впасти в безодню.

Долі всіх цих людей були в цій дорозі. Чжаоцзін наближався.

Тієї ночі під світлом вогню й шумом вітру ніхто з нас не спав. Наче в одну мить кожен подорослішав.

На ранок двадцять першого дня почало світати.

Ранкове світло шар за шаром розкривало чорні хмари, і на рівнині поступово виринали сіро-білі мури.

Чжаоцзін — столиця династії Янь, місто Сина Неба. Височенні ворота, суворе залізо обладунків, кружляння круків.

Діти-данники зупинилися й дивилися: хтось розгублено, хтось зі сльозами в очах.

Я теж стояла під мурами. Холод повз спиною, ніби всі гори навалилися разом. Увесь дорожній вітер, багно й плач цієї миті згустилися в холодний силует міста.

Попереду кров і сльози ще не скінчилися. Великий шлях лише починався.