Розділ 58. Відсіч у наметі

Уранці за наметом близько й дрібно щебетали птахи, ніби видзьобували звуки просто з лісового листя.

Під цей щебіт я прокинулася.

Піді мною було вузьке дерев’яне ложе, нічим не застелене. Ворухнула пальцями — відчула грубі скалки на краю. Нарешті можна було лежати рівно, але сон лишався неглибоким. Значно краще, ніж моститися під деревом, та на серці чомусь було тривожно, і прокинулася я рано.

Намет зшили зі шкур і грубого полотна, краї притиснули кілками. Від вітру все полотнище тихо ходило хвилею. Денне світло проникало крізь щілини: неяскраве, але водяний міх біля руки вже було видно.

Я нахилилася й умила обличчя. Вода була прохолодна, з особливим терпким присмаком лісу, але щойно торкнулася шкіри, голова відразу проясніла. Краплі збігали з підборіддя на комір, і тканина швидко їх усотувала.

Дзеркала тут не було. Якби знайшлося, я хотіла б побачити, якою стала за ці дні й ночі.

Я не стала думати далі. Коли опустила голову, погляд сам ліг на кісточки.

Там було аж порожньо від легкості: ланцюга у п’ять кроків більше не було.

Я трохи постояла, тоді поволі зробила два кроки. Вони були легші, ніж пам’яталося, але не такі впевнені, як уявлялося. Стільки днів ішла скутою, що після звільнення стало незвично: наче раптом зникла частина ваги й водночас потроху полегшало.

Потім я повернулася до єдиного в наметі дерев’яного столу. Зі свіжих дощок, із досі гострими ребрами. На ньому лежали речі, які я обміняла на мисливські торбини.

Посередині столу лежав ручний арбалет. Невеликий, із короткими тугими плечима, щільною деревиною й руків’ям, обмотаним шкірою. Поруч — коробка болтів: коротких, прямих, із холодними блискучими вістрями. Краще за мій колишній дерев’яний лук годився і для близького бою, і для лісу.

Я взяла арбалет, спробувала натиснути на плечі й спустити механізм.

Хід був плавний.

Не треба напружувати все тіло чи широко розмахуватися: саме те, щоб діяти в тісному просторі.

На столі лежали й дрібні речі.

Кілька пакуночків лікарських порошків, перев’язаних нитками різних кольорів: спиняти кров, знешкоджувати отруту, бадьорити — кожен мав своє призначення. Ще — сувій білого полотна для перев’язок.

Усього рівно стільки, скільки треба: не привертатиме уваги й дасть бодай змогу захищатися на наступних випробуваннях.

Я прибрала речі й підняла полог. Світло ще було бліде, прохолодний вітер ніс вологу останніх нічних годин.

Від входу до лісу почався шостий день Полювання під палацовими вежами, а друге випробування Показу відваги, «Скута хода», тривало вже п’ятий день.

Дорога попередніх днів лишалася в підошвах, наче натерті болючі точки. Щойно підняла ногу, стопу спершу смикнуло, слідом напружилося сухожилля гомілки.

Я знову сіла в наметі й слухала, як дедалі чистіше співають ранкові птахи. Здавалося, навіть сьогоднішній вітер трохи легший за вчорашній.

За наметом пройшла чиясь тінь; кроки впали в траву й швидко стихли.

Це коротке влаштування було лише паузою на один вдих, якої вистачить зрозуміти, що ти ще живеш, а тоді тебе знову штовхнуть уперед.

Учорашній Поміст обліку заслуг наче й досі стояв перед очима. Коли ми дісталися, вже настала ніч.

Цзян Ліньчуань та Інь Сюань прийшли раніше за нас.

Я, Дунфан Юй, Але Ї та Цзянь Цунчжи вийшли з густих лісових тіней. Перед помостом щойно запалили смолоскипи, і дерев’яні сходи світилися ярус за ярусом угору.

Се Уцзю дістався аж пізньої ночі. Смолоскипи вже раз змінили, лісовий вітер став різкішим. Він прийшов із двома слугами Полювання, поли одягу вкрив дорожній пил, кроки були чіткі; дика стежка зімкнулася позаду.

Несподіваним виявилося те, що сталося далі. Обрядові урядовці розвели нас окремо; мене привели до власного намету. Хай убогого, але після ночівель у лісі й це було рідкісною розкішшю.

У наметі чекала вода для вмивання й чистий одяг. Невдовзі принесли їжу: і рибу, і м’ясо, ще гарячі.

Потім прийшов лікар і за списком обробив рани. Очистив, наклав ліки, перев’язав — вправно, без жодного зайвого слова.

Обрядовий урядовець лише байдуже пояснив: це милість Його Високості спадкоємця престолу династії Янь, нагорода нащадкам-учасникам, які успішно дісталися Помосту обліку заслуг.

Говорив рівно, без радості чи гніву, наче зачитував уже затверджений пункт.

Слуг Полювання, на відміну від нащадків-учасників, усіх забрали разом. Загін солдатів відвів їх до великого намету з іншого боку, де вони жили впереміш. Там було більше світла й голосів.

Перед відходом урядовець тільки коротко повідомив: зміст наступного випробування оголосять усім разом, коли зберуться всі.

У денному світлі табір поступово прокинувся остаточно.

Того дня нових наказів не було. Солдати вже не стежили так пильно, патрулювали тільки зовнішній край, а всередині дозволяли нам ходити. Їжу по черзі приносили слуги Полювання; затримуватися біля наметів не дозволялося.

Я далеко не ходила.

На узліссі ще трималася волога, за табором лежали повалені стовбури й сухе гілля. У кутку — кілька в’язок непридатних мотузок, порвані шкіряні ремінці та зламані дерев’яні клини.

Я вибрала два шматки шкіри, трохи тонкого шнура й один сухий твердий уламок клина.

Повернувшись, сіла біля стінки намету й знову розібрала арбалет для перевірки. Плечі й спуск працювали добре, але оперення болтів було задовге: у лісі могло зачепити гілку й відхилити постріл.

Я вибирала їх по одному, складала по три й рівняла ножем. Знімала тонку смужку вздовж стрижня пера, стоншувала основу й притискала до древка, щоб після вкорочення оперення не порушилася рівновага.

Роздмухала вогонь у трутовій трубці й, оминаючи кінчики пір’я, прогріла лише основу. Волога вийшла, оперення прилягло рівно, не стирчало.

Біля основи пера я затягла й зав’язала виток тонкої нитки. За входом стояв смолоскип, по ньому стікала соснова смола. Я зішкребла трохи, змішала з вугільним попелом, нанесла на вузлик і притиснула, поки було гаряче. Кінець нитки не розпуститься так легко, триматиметься довше.

Із решток учорашньої їжі взяла трохи жиру, розтерла на пальцях і провела вздовж тятиви, прибираючи сухе тертя. Потім обмотала тонким шнуром зовнішній бік пазів на кінцях плечей, захищаючи петлі тятиви й краї виїмок, щоб у вогкості під час різкого спуску вони не перетиралися ще швидше.

Обидва шкіряні ремінці розрізала на шматочки й підклала між плечима та дерев’яним ложем; руків’я теж тугіше обмотала. Під час спуску долоня менше ковзатиме, частина дрібного тремтіння поглинеться, звук стане тихішим.

Ще дістала гнучкий батіг і знову туго обмотала залізний тягарець на кінці. Перекрутила батіг, потроху розправила його пальцями, раз у раз намотувала на зап’ясток, перевіряючи віддачу.

Насамкінець вистругала з клина маленьку затичку й уставила в зазор застібки коробки для болтів. Закрита кришка більше не торохтіла й не дзвеніла на бігу.

Усе це були дрібні зміни, лише для близького бою й раптових ситуацій.

Я поринула в роботу, і час минув швидко.

Близився полудень, зовнішні тіні вкоротилися. Хтось підняв полог і ввійшов.

Янь Чотири.

Він тримав тацю й тихо сказав: «Господарю, я приніс вам їсти».

Миска каші, тарілочка квашених овочів, два сухі коржі. Підіймалася тонка пара, на каші плавало трохи жиру.

Я підняла голову й глянула на нього.

Цей погляд нагадав попередні підозри. Відтоді я вже не ставилася легковажно ні до кого, хто наближався.

Я підвелася, взяла тацю, обернулася й поставила на вузьке дерев’яне ложе.

Янь Чотири стояв за кілька кроків, опустивши очі. За поясом була коротка сокира. Руків’я плямили давні сліди, лезо відточили до холодного блиску.

Я сіла на ложе, взяла миску каші й кілька разів подмухала.

Кинула на нього погляд, але їсти не стала, лише байдуже запитала: «Чому ти ще не йдеш?»

Янь Чотири відповів: «Раптом господарю ще щось потрібно».

Я махнула рукою: «Іди. Тут нічого не треба».

«Так». Він відповів швидко, але не зрушив.

Я завмерла на мить і поставила кашу вбік.

Янь Чотири глянув на миску й тихо спитав: «Господарю, ви не їстимете?»

«Гаряча, — відповіла я. — Хай трохи охолоне».

Він простяг руку до сокири на поясі, відчепив і подав: «Господарю, знайшов неподалік. Вам стане в пригоді».

Тримав обома руками, рухи покірні, подавав сокиру ближче. На півдорозі лезо перевернулося, холодне світло впало просто до моєї шиї збоку. Коротка сокира рубонула впоперек, не лишаючи простору.

Я відхилила пів тіла, і вітер сокири пройшов повз вухо, здійнявши пасмо холодом. Підводячись, ударила ногою у внутрішній згин його коліна.

Коліно Янь Чотири підломилося, сокира пішла вбік. Я скористалася рухом і вдарила ногою в груди, відкинувши його назад.

Сокира випала й покотилася, лезо дзвінко вдарило землю. Скрутившись, Янь Чотири зачепив руків’я пальцями й знову вхопив у долоню.

Полог розчахнувся: увірвався Янь Два й саме встиг обхопити Янь Чотири, який збирався підвестися. Вони зчепилися клубком, зламали ніжку столу, і той перекинувся.

Я вже хотіла кинутися вперед, але кут перекинутого столу загородив ноги, змусив спинитися.

Саме тоді знову блиснуло лезо. Янь Чотири вивільнив руку із сокирою, розмахнувся назад і поперечним ударом увігнав її Янь Два в шию збоку.

Кров ринула вздовж леза. Тіло Янь Два застигло, з горла вирвався тільки короткий видих; він одразу розтиснув руки й важко впав.

Я на мить спинилася, дихання урвалося на пів такту. Янь Чотири відкинув тіло й уже хотів підвестися, коли знадвору майнула ще одна постать.

Янь Шість підняв принесений великий камінь і щосили вдарив у потилицю. Янь Чотири встиг лише глухо застогнати, перш ніж упав плазом.

Одразу за ним Янь Дев’ять вихопив сокиру й люто опустив лезо. Воно ввійшло просто в груди й живіт Янь Чотири, одним ударом до кінця. Янь Дев’ять повернув зап’ясток, витяг сокиру й кинув убік.

У наметі нарешті стихло. Патрульні кроки зовні на мить затрималися й знову віддалилися.

Я стояла на місці й дивилася на тіло Янь Два, що лежало ниць. Кров просочувалася в землю під ногами, мокрі кола розходилися й швидко зливалися в темну пляму.

Після короткої мовчанки Янь Шість хрипко сказав: «Ми побачили, що Янь Чотири поводиться не так, та й пішли за ним потай…»

Янь Дев’ять помовчав і додав: «Усе ж на крок запізнилися».

Я кивнула: «Винесіть. Учиніть за правилами, не лишайте їх просто неба».

Янь Шість і Янь Дев’ять разом склали кулаки в поклоні: «Так, господарю».

Вони підійшли й потягли тіла з намету, кожен своє. Тканина шурхотіла по землі, у наметі спорожніло, тільки запах крові довго не зникав.

Лише тоді я нахилилася й підняла коротку сокиру. Вона обтяжила долоню; я зважила її в руці — саме як треба.

«Що ж, — тихо сказала я, дивлячись на лезо, — цей дарунок прийму». Відірвала шматок поли, провела по вістрю, і кров’яний колір зник.

Миска каші досі стояла біля ложа. Жир на поверхні давно застиг, пара розвіялася, лишився тільки холодний білий шар.