Розділ 16. Сосновий шум набирає сили

Репетиції Великої церемонії повернення печатки щодня ставали складнішими.

Від ранку до вечора церемоніймейстери використовували мене замість мірної лінійки: скільки шарів придворного вбрання, скільки низок намистин на короні [miǎn liú], розмах нефритових підвісок — три цуні. Придворний крок: «підняти на пів цуня, опустити за один подих». Навіть глибина згину пальців мала збігатися з музикою.

Я слухняно виконувала, але в грудях дедалі дужче тиснуло.

Посеред двору розстелили щойно висушене біле полотно. Церемоніймейстер змусив мене витоптувати на ньому правила «дев’яти кроків і восьми тактів»: то глибше, то легше, від полудня до жовтих сутінків. У цих кроках увесь мій день втрачав життя.

Поки церемоніймейстер гортав сувої, я крадькома перевела подих у галереї.

Рання весна ще холодна; вітер під стріхою пробирав до кісток пальців.

Носком черевика я підчепила сухий листок біля сходів і проштовхнула його вздовж кам’яної щілини. Опустила плечі, двічі струснула руками й скривила губи до Хейбая: «Цілий ранок біля тренувального стовпа — і не спітнію. А від цих кількох кроків уже всю душу витерли».

Він не підтримав нарікання, лише повернув мої опущені плечі на місце й незворушно сказав: «Обряд — для чужих очей, кістяк мусиш тримати сама. Лише стійкість усередині й зовні дає спокій».

Си Їн і Си Цюе були старанніші за церемоніймейстерів. Си Їн нитка за ниткою розправляла зав’язки корони. Побачивши, що я знову згорбила плечі, вона, перебираючи низки намистин, неквапно читала правила. Я теж завчала їх, складаючи в примовку:

«Корона — рівною лінією, низки — за палець від зіниць. Погляд не далі сходів, підборіддя не піднімати на три фені».

«Рукави зібрати на два цуні, у долоні — місце для горіха. Крок підняти на пів цуня, опустити за повний подих».

«Підвіски — не більше трьох ударів, середина пояса рівна. Перед поклоном вдихнути, опускатися поволі, випростатися — і видихнути».

«Рукавом не затуляти підвісок, повертаючись — не плутати низок. Пальці згинати без поспіху, стопами не ляскати».

«Помилишся на крок — Си Цюе по руці стукне. Зіб’єшся на пів такту — Си Їн брови насупить».

Я промовляла й не втрималася від сміху. Си Цюе й справді підняла руку та легенько вдарила мене по пальцях: «Головне — запам’ятати. Не пустуй так, щоб справді збитися з ритму».

Вони репетирували зі мною знов і знов, а ранкову й вечірню їжу навіть зробили легшою, щоб у важкому вбранні я встигала тримати крок.

Я знала: для них я досі дитина.

Си Цюе вколола подушечку пальця, на мить піднесла до губ, а тоді сховала кров у рукаві, не бажаючи, щоб я побачила. Си Їн знайшла зсередини мого подолу відірваний прихований гачок і мовчки пришила назад.

Крізь завісу намистин важко розгледіти людей — одна зі складностей великого обряду.

Си Їн докладно навчала: наблизившись до завіси, спершу зменшити крок, на одну феню підняти підборіддя [kē], не опускати очей, а шукати людину крізь проміжки. Ноги тримати стійко, головою різко не крутити. Від кроку низки самі трохи розійдуться й відкриють світлу щілину.

Вона також звеліла таємно вшити в підкладку корони тонку крепову стрічку [zhòu]. Зазвичай та лежала всередині непомітно; під час церемонії досить було пальцем легенько потягнути край — і намистини розходилися надвоє. Ні хитрощів не видно, ні погляд не закритий цілком.

Си Цюе додала: «Рукою не торкайся. Зачепиш — дзвін намистин зіб’ється, і обряд розпадеться. Очі самі знайдуть людину».

Я вчилася, сповнена вдячності: усі ці дрібниці вони продумали за мене.

У Хейбая все було простіше. Уночі він замінив засув дверей зали — тепер той замикався майже беззвучно. Перед сходами додав маленький захищений від вітру ліхтар: не надто яскравий, але досить, щоб я не перечепилася.

Я теж не сиділа без діла: дістала старі креслення й знову виготовляла та переробляла два пристрої. Коли нарешті щось вийшло, покликала Шень Бінчжи, Шень Шуді й Цзюй Уяна просто на місці «випробувати руку».

Поклала на стіл поруч «малий арбалет із трьома язичками» й «малий арбалет із пакетною пружиною», легенько стукнула по корпусах і пояснила: «Спочатку одразу домовимося: триязичковий у рукав не йде, його тримають у руці. Пружинний зроблено саме для рукава: він складається й ховається».

Я підняла перший і обвела ним у повітрі: «Триязичковий насправді не такий малий. Довжина — один чи й один цунь, ширина — два з половиною цуні, товщина — один цунь, власна вага — один цзінь і вісім лянів. Розгорнуті плечі — дев’ять цунів. Плечі складені з дерева, рогу й сухожилків; тятива — зі скручених бичачих сухожилків, зовні обмотаних шовком-сирцем, тому навантаження дуже рівне».

«Зусилля утримують три язички замка. Дивіться: вони впираються один в одного, разом замикаються й відпускають, а в потрібній точці всі одразу розчіплюються».

Промовляючи, я відвела палець назад. Тихо клацнуло, три частини розійшлися й зійшлися, наче кивнули у відповідь.

Усі троє перед столом дивилися на арбалет у моїй руці. Шень Бінчжи трохи підняв брову; Шень Шуді навіть стишила дихання.

Цзюй Уян потягнувся торкнутися: «Ці три частини мідні чи залізні? Наскільки важко натискати?»

Я наполовину відкрила коробку механізму й показала зубчасті поверхні: «Той уривок креслення, що ти минулого разу приніс зі зброярської майстерні, справді дав готовий пристрій: “мідна пружина дзвінка, три стріли виходять разом”. Тільки звук спільний, а сила ні. Лівий паз звільнявся на пів фені раніше, правий запізнювався майже на пів подиху; на мішені три точки ставали навскіс. Разом клацнути — не означає разом долетіти. Мені це здалося ненадійним. Тепер я все замінила».

«Три частини викувані з тонкої синьої сталі, після охолодження водою відпущені до синього кольору. Зубці спершу насичені вуглецем із солі й вугілля, потім тонко відполіровані порошком чорного олійного каменю: тримають міцно, витримують зношування й не іржавіють. Осі замінені латунними, в отворах — маленькі втулки з бичачого рогу, щоб із часом не заклинювало. Зворотна пружина тепер тонка, зі синьої сталі: швидко повертається й не лопається».

«На містку тятиви я додала шкалу рівних відстаней і пару клинів для вирівнювання натягу, щоб усі три пази несли однакове навантаження. Точки спуску вивірені дрібними зубцями: тільки в належній точці вони відпускають разом».

Я вказала на спусковий язичок: «Хід зменшила з трьох фенів до двох із половиною. Перед спуском лишила пів фені вільного ходу — проміжок, щоб подушечка пальця попередньо заспокоїлася. Спершу вибрати люфт, вирівняти руку, тоді пройти точку».

«Натяг тятиви — приблизно вісімдесят цзінів, зусилля на спуску — трохи більше трьох із половиною. Навіть підліток натисне, але мусить тримати рівно».

«Для нього короткі стріли від п’яти до шести з половиною цунів завдовжки, вісім фенів у діаметрі. У дорогу під поясом поперек підвішується дерев’яний футляр на п’ятнадцять стріл. Біля сідла можна причепити довгий — на двадцять».

Я раз натиснула без стріли. Пролунав чистий короткий клац, механізм ледь здригнувся — мов крапля впала в мідний таз.

Очі Цзюй Уяна засвітилися: «То за скільки кроків він пускає кров?»

Я відповіла: «Його сильний бік — дальність і сталість. На рівному місці лишається точним і далі за п’ятдесят кроків. Найкраще годиться для раптового пострілу перед строєм або впливу на далеку ціль».

«Але він надто важкий, і спуск тугий. Зблизька звук легко почути, у рукаві форма неодмінно проступить. До того ж стріляючи з рукава, легше втратити міру в руці й помилитися. Тому я визначила його лише для швидкого ручного пострілу або для розміщення біля сідла чи в прихованому місці під галереєю».

Я поклала триязичковий і взяла пружинний: «А цей саме для того, щоб діяти з рукава. Без товстих плечей: силу накопичує пакет пружних пластин. Три-чотири тонкі шари накладаються, кожен несе мале навантаження, а спільної сили досить».

«Спуск лише підважує маленьке коромисло, знімаючи попереднє стиснення, і коротка стріла виштовхується».

Суглобом пальця я відміряла на столі межі: «Довжина шість із половиною цунів, ширина один цунь і вісім фенів, товщина один цунь і три фені. Вага — трохи понад вісім лянів».

«Плечі не стирчать назовні: короткі Т-подібні частини й коротка прихована тятива. Кожне плече — три цуні й чотири фені, до корпусу прикріплене петлею “гусяче крило”. Розгорнуті разом — шість із половиною цунів; пружинний штифт клацає в упор. Щоб скласти, натиснути відвідну пружину: плечі загинаються назад у бічні пази “ластівчин хвіст” і повністю ховаються врівень із корпусом, без найменшого виступу».

«У складеному вигляді розміри ті самі: шість із половиною цунів завдовжки, один цунь і вісім фенів завширшки, один цунь і три фені завтовшки. У рукаві здалеку все рівно, тканина не випинається».

«Стріли короткі: від трьох цунів і двох фенів до трьох цунів і шести фенів, діаметр шість фенів. У потай пришитому до рукава мішечку п’ять стріл непомітні. Зсередини пояса можна додати вузький дерев’яний футляр: десять стріл лежать пласко, навіть під верхнім одягом не випинаються».

Шень Бінчжи торкнувся спуску подушечкою пальця: «Який хід? Де точка спуску?»

«Дві фені. Перед точкою — пів фені вільного ходу. Спуск чистий, відчуття пряме. Зусилля від одного цзіня й двох лянів до одного цзіня й восьми лянів, набагато легше за триязичковий», — відповіла я.

Я посунула бічні засувні дверцята й показала вузьку смужку пружини: «Ця партія матеріалу нова, з Цзіньсю. Тонка синя сталь рівномірно загартована, добре відпружинює. У рукаві потрібна тиша, тому я зробила кілька речей».

«Опору тятиви спершу обмотала обробленими коноплями й закріпила сирим лаком. На виході з паза додала тонкий шар паперу з лаком, щоб тятива не дзвеніла».

«На напрямному ролику — латунна втулка, змащена яловичим жиром, щоб не свистів. Внутрішні стінки коробки тонко навощені, на осі петель — краплі воску, щоб складалися без звуку».

«По внутрішньому краю засувних дверцят — кільце хутра видри для гасіння вібрації. Обабіч ложа стріли — тонкий конопляний папір під лаком, щоб прибрати ще трохи тремтіння. Нічний постріл не сполохає людей».

Шень Шуді взяла пружинний арбалет, спершу оглянула стики корпусу, тоді двічі легко торкнула петлі й підняла очі: «Хід спуску скоротити ще на пів фені, вільного ходу лишити тільки смужку. Нехай подушечка пальця спершу вибере цей люфт, сила стабілізується, і лише тоді — точка. Так спуск буде рівний, рука не сіпнеться, стріла не відхилиться».

Я тут-таки прив’язала арбалет до передпліччя й показувала на собі: «Корпус лежить уздовж ліктьової кістки. Під зап’ястям і ліктем — по ремінцю з овечої шкіри, зверху тонка опора з риб’ячих кісток, щоб не тиснуло в тіло. Вихід стріли навпроти маленької потайної щілини в рукаві — стріляє природно за рухом. На правому середньому пальці кільце-спуск, тонким шовковим шнуром з’єднане з важелем усередині. Зігнеш палець — постріл».

«Від випадкового спрацьовування два запобіжники. Перший — поперечний засув перед спусковим важелем, поки його не відвести, не відкриється. Другий — “трикроковий мертвий замок”: кільце треба потягнути, натиснути й потягнути знову, лише тоді воно зрушить важіль».

«Тож під час ходи, стрибків або перенесення речей випадкового пострілу не буде».

Цзюй Уянові вже кортіло спробувати: «А перезаряджання? Однією рукою можна?»

«Саме для однієї руки й задумано». Я трохи послабила кріплення й продовжила: «Ліворуч на корпусі — засувні дверцята. Штовхнеш великим пальцем — видно паз тятиви. Хвіст арбалета впираєш у мідну пряжку пояса чи устя піхов, натискаєш уперед, чуєш клац — три зубці храповика послідовно фіксують попереднє стиснення».

«Потім згори кладеш коротку стрілу: три цуні й дві фені завдовжки, шість фенів у діаметрі. На хвості тонкий мідний обруч і кульковий стопор — уперед не сповзе. Закриваєш дверцята — готово. Звикнеш, і три подихи на заряджання».

Я підняла руку й додала: «Уночі до десяти кроків він смертельний, до п’ятнадцяти ще точний, після двадцяти сила слабшає».

Шень Бінчжи двічі натиснув порожній спуск, підняв арбалет до світла, подивився, як повертається пружина, і стукнув пальцями по столу: «Близько, тихо. Якщо корпус ще на феню тонший — рукав менше випинатиметься».

Шень Шуді розібрала корпус, провела пальцями вздовж тонких пружин і сказала: «Завеликий вільний хід — відчуття тягуче. Прибрати весь — легко зірвати спуск. Перед точкою лишити тільки смужку, щоб палець спочатку впевнено ліг, а тоді відпустив — так буде стійко».

Я обвела вказане місце червоним пензлем і всміхнулася: «Ти, як завжди, помічаєш найтонше».

Цзюй Уян уже не міг терпіти. Підважив у руці триязичковий арбалет і відійшов до кінця галереї, за тридцять кроків. Глибоко вдихнув, звів видих до найтоншої цівки; рухалися лише пальці.

Великим пальцем він спершу легенько притиснув спуск, вибравши ті пів фені вільного ходу. Погляд звів точку, лінію й місце в червоному центрі паперової мішені.

Клац — дзвінко, мов горошина по тарелі. Плечі ледь здригнулися, хвиля від сухожильної тятиви розійшлася вздовж них.

Мішень затремтіла. Три стріли ввійшли в одну лінію, на папері водночас розквітли три білі квітки, чиї серцевини майже зчепилися.

У повітрі з’явився слабкий теплий запах конопель і лаку.

Він усміхнувся так, що заблищали зуби: «Оце тепер — разом».

Я повернула обидва пристрої на стіл, поплескала по краю й підсумувала: «Одним реченням: триязичковий бере замком — утримує й різко звільняє силу тятиви, його справа дальність і стійкість. Пружинний бере накопиченням — приховано штовхає силою пружин, його справа близькість і непомітність».

«Шляхи різні, кожен має своє місце. Переплутати застосування — у кращому разі схибити, у гіршому поранити себе».

Хейбай якийсь час дивився з порога, потім незворушно додав: «Коли носиш у рукаві й бігаєш, найгірше піт. Спершу насухо витерти, тоді тонко навощити, тятиву прикрити дрібною марлею».

«Не прибирай увесь вільний хід: різко натиснеш — випадковий постріл. Але й не розширюй, бо затримуватиме руку».

«Уночі тримайся десяти кроків. Далі — це вже наче коротким ножем рубати довгий спис».

Троє друзів теж не давали мені спокою.

Одного дня Шень Бінчжи поклав на мій стіл сувій «Малих нотаток з етикету». Лише у двох рядках були помилкові знаки, обведені червоним. Підвів очі: «Переписуй мої помилки — рука рухатиметься швидше».

Шень Шуді принесла підігрітий фінік: «Солодке до рота — і “Книга присяги” вже не така терпка».

Цзюй Уян кривлявся за вікном, учепився в решітку й стишив голос: «Увечері ходімо до нового мосту. Ліхтарі наче виростають із води — ціла миска квітів». Я вдала, що не чую.

Щойно церемоніймейстер пішов, вони вже «витягли» мене бічними дверима.

Бешкетували вони напрочуд упорядковано. На торгу щойно з’явилися смажені в цукрі каштани: Шень Шуді скуштувала один і постановила — «жар правильний». На березі змагалися кидати камінці; Шень Бінчжи щоразу влучав у те саме коло брижів. Біля провулка міняли паперовий ліхтар, і Цзюй Уян неодмінно хотів, щоб я стала йому на плечі й повісила. Коли вийшло криво, реготав так, що не міг випростатися.

Я підняла обличчя й подула в голосову трубу; Си Яо та Си Юе з протилежного берега відгукнулися: «Тут!» — наче голос витягли з-під води.

Коли ятки вже збиралися закриватися, мені втиснули щойно знятий зі сковороди корж із зеленою цибулею — гарячий до болю. Від першого укусу вибухнув аромат кунжуту, і я примружила очі.

Повернулися — і знову обряди.

Церемоніймейстер, як завжди, малював сліди на білому полотні. Я так само ступала то глибше, то легше, але вже не задихалася від роздратування.

Си Їн і Си Цюе втретє приміряли нове вбрання. Раптом Си Цюе витягла тонку голку з подушечки й поклала переді мною: «Тримайте. Сердитиметеся — коліть тканину. Себе не можна».

Хейбай тихо замкнув засув: «Чверть години минула». Він не завжди поступався, але щоразу — саме там, де мені найбільше хотілося.

Іноді від того, що тебе розуміють, тепліше, ніж від гарячого коржа.

Того надвечір’я Шень Бінчжи закрив корпус пружинного арбалета, сховав його в моєму рукаві й підвів очі: «Цінхен, торговий дім надіслав листа. У Цзіньсю з’явилося кілька добрих матеріалів для пружин. У Лінчуані таких не дістати».

Цзюй Уян відразу підхопив: «Поїдьмо. Заодно привеземо цілу партію мембран, які тобі потрібні».

Шень Шуді закрила рахункову книгу: «І ще оглянемо дві нові ремісничі крамниці. Заодно зробимо переказ через торговий дім».

Серце підстрибнуло від радості. Я вже хотіла відповісти, та Хейбай підвівся перед сходами й, наче давно все зрозумів, незворушно сказав: «Виїзд із міста через п’ять днів».

Ми з Шень Бінчжи, Шень Шуді й Цзюй Уяном перезирнулися. Спершу всі тримали серйозні обличчя, а за мить разом розсміялися.

Дзвоники під стріхою легко зіткнулися від вітру, задзвеніли чисто й квапливо. Сосновий шум за двором теж змінив голос: уже не просто тонко просівав вітер, а ставав прихованим припливом, що хвиля за хвилею набирав сили.