Розділ 62. Кривавий борг сплачено на місці

У лісі наближався вечір. Світло поволі відступало з крон, ніби тіні листя знімали його шар за шаром.

Се Уцзю сидів навпочіпки під кривою сосною. З кинджала в руці ще капала кров, холодне залізо зберігало трохи тепла.

Неподалік лежали два тіла слуг Полювання. В одного горло було цілком розсічене, кров уже почорніла; другий, поранений у груди й живіт, лежав ниць між моховими коренями. Тесак випав і навскіс увіткнувся в багно.

Він підняв руку й рукавом витер лезо, чекаючи, поки серцебиття й подих остаточно вгамуються.

Подумки рахував: двоє. Дві заслуги.

Іще недостатньо.

Після смерті Ґу Сюньї всі заслуги, виборені у «Скутій ході», перекреслили одним розчерком, і його місце впало.

Інші могли чекати, він — ні. Інші могли ховатися, він теж умів. Але що нижче місце, то менше шансів вижити.

Він підняв очі до неба. Сонце вже схилилося, тіні у схиловому лісі видовжилися. Зворотне полювання тільки почалося, нагод іще багато.

Кинджал зник у рукаві, торба знову прилягла до хребта. Вітер пройшов між гілками, приніс далекі уривки кроків.

Се Уцзю пригнувся й відступив уздовж лісових тіней, наче темний клапоть, який тихо поглинула вечірня імла.

В іншому місці Інь Сюань лежав за купою каміння.

Поруч був зламаний клен, стовбур схилився, гілки переплелися, сухе листя лежало товстим шаром. Каміння ховало половину тіла, а решти вузької щілини саме вистачало для двох очей.

Кроки наближалися. У темряві зрідка брязкали тесаки кількох слуг, лунали тихі лайки й обережні пробні звуки.

Інь Сюань затамував подих, притис спину до каменю й не дихав глибоко.

Кроки йшли знизу схилу.

Вони піднімалися від підніжжя, поглядами обмацували ліс цунь за цунем. Хтось підняв голову й затримав очі на купі каміння та поваленому дереві.

Інь Сюань опустив повіки.

Наступної миті праворуч позаду переслідувачів тонко тріснула гілка.

Відразу за нею — дві приглушені фрази, ледь чутні, але квапливі:

«Сюди».

«Швидко».

Голос тихий, проте надзвичайно справжній, наче двоє людей поспішно відступали в глибині кущів. Серед легкого шурхоту відлуння змішалося з вітром, напрямок було не визначити.

Троє слуг водночас завмерли й озирнулися.

Перший тихо вилаявся: «Туди побігли!» — і рвонув до звуку. Інші двоє подалися за ним, невдовзі всі зникли.

За камінням Інь Сюань нерухомо дослухався. Витримав ще один подих і лише тоді поволі видихнув.

І тріск гілки, і слова «сюди», «швидко» вийшли з його рота: трохи згорнутий язик, потік повітря збоку горла — лише витівка з перекиданням голосу.

Він торкнувся борлака, кутики губ піднялися в холодній усмішці.

«Дурні», — тихо пробурмотів. Чи про цих трьох, чи про всіх, кого раніше дурив, невідомо.

За чжан із лишком від каміння Се Уцзю стояв у тіні, притулившись до стовбура.

Його погляд пройшов крізь розкидане гілля й упав на пів оберненого обличчя Інь Сюаня. Пальці раптом стиснулися.

Тепер він остаточно впізнав: це Інь Сюань.

Ненависть зі Схилу Грифового Погляду знову піднялася в грудях.

Очі Се Уцзю потемніли й похололи, мов ставок мертвої води. Сьогодні вночі нарешті дійдуть до дна.

Він не показався одразу, тільки нечутно йшов слідом, тримаючись тіней.

Денне світло відходило крихта за крихтою.

Спершу ліс посірів, тоді злився в суцільну невиразну масу. Краї листя й гілок уже не розрізнялися, лише волога важчала, прилягала до шкіри й просочувалася до кісток.

Інь Сюань змінив схованку.

Се Уцзю спинився за десять кроків і глянув на дерево.

Над головою Інь Сюаня навскіс тяглася гілка, на кінці висіло старе бджолине гніздо. Завбільшки з доу, у темряві біля нього ледь рухалися бджолині тіні.

Знову почулися кроки: слуги, яких раніше відвели хибним голосом, поверталися на пошуки, наче темний приплив, що наближається по листю.

Се Уцзю нахилився, підібрав камінчик і клацнув пальцями. Камінець точно влучив у край гнізда.

Глухо ляснуло, гніздо відірвалося від гілки й упало просто на спину Інь Сюаня.

Рій стривожився, гудіння вибухнуло, мов чорна хмара, й погналося за ним лісом. Інь Сюань затуляв голову й обличчя, біг, спотикаючись, ламав гілки, здіймав галас.

На звук збіглися семеро слуг. Троє зліва, четверо справа — швидко зімкнули коло, тесаки зблиснули.

Спершу Інь Сюань іще рухався спритно й ухилився від кількох ударів. Коли бджолина отрута пішла тілом, в очах попливло, кінцівки почали набрякати. Невдовзі тесак розтяв плече, бризнула кров.

Від болю він похитнувся, намацав дерев’яний лук, але короткі стріли вже скінчилися. Довелося махати луком як палицею, безладно відбиваючись. Кілька ударів відвів, та відступав усе гірше; нога влучила в живіт, і він покотився землею.

Кулаки, ноги й обухи посипалися дощем. Носова кістка хруснула, рот і ніс залило кров’ю, дихання стало уривчастим.

Інь Сюань згорнувся, затуляючи голову. Із горла виходили лише ламані видихи.

Семеро спинилися й, важко дихаючи, перезирнулися.

Хтось тихо сказав: «Нас семеро… Уб’ємо його — кому табличка?»

Повітря враз натягнулося.

Відразу безладно загриміли хрускіт кісток і глухі стогони.

Семеро почали вбивати одне одного за заслугу: когось зарубали, когось збили, когось притисли до багна, і він відчайдушно виривався.

За мить двоє слуг уже лежали без руху.

Решта п’ятеро билися впереміш, леза рубали одне по одному, кулаки й ноги летіли навмання. Сили вичерпувалися, кілька тесаків, підняті наполовину, безсило впали в багно.

У нічній темряві, проти світла, з бічного лісу поволі вийшов хтось.

Се Уцзю.

Він переступив, холодне світло спалахнуло кілька разів, і п’ятеро майже водночас упали: розсічене горло, пробите серце, переламана шия, розпоротий живіт, проколота легеня. Усі померли.

Се Уцзю з кривавим кинджалом поволі підійшов до Інь Сюаня.

Той лежав ниць, обличчя опухло й посиніло, рухатися вже не міг. Насилу розплющив вузьку щілину очей, упізнав прибулого. Губи ворушилися, ніби просили пощади, але виплюнули лише криваву піну.

Се Уцзю присів, приклав кинджал збоку до його обличчя й поволі повів туди-сюди. Вістря не входило в плоть, лише лишало на шкірі пекучий біль.

Погляд був лютий, голос — неквапний: «Перед смертю Ґу Сюньї теж так розплющував очі й не міг розгледіти людей».

Ґу Сюньї лежав у кривавому багні з відкритими очима. Ті очі, завжди стримані й шанобливі до обряду, наприкінці зберегли лише розгубленість і неприйняття.

Зіниці Інь Сюаня різко звузилися, у горлі заклекотіло. Нарешті проступив жах.

Се Уцзю повернув кинджал і розсік плоть на руці. Шкіра з м’ясом вивернулися, тепла кривава нитка звивисто потекла вниз.

Інь Сюань засіпався від болю, вигнувся, криваві бульбашки завирували в горлі, але цілого звуку він видати не міг.

Се Уцзю різав дуже повільно, удар за ударом. Відставала плоть руки, розкривався бік стегна, лопалася шкіра живота. Вістря входило в м’ясо з тихим шипінням, знову й знову.

Кров Ґу Сюньї колись вистигала крапля за краплею. Тепер і кров Інь Сюаня мала так само витекти до кінця.

Інь Сюань мертво вчепився пальцями в багно, суглоби стерлися до крові. У горлі лишився тільки клекіт бульбашок. Біль вогняним свердлом входив у кістки, тіло, мов прибита до сирої землі риба, сіпалося дедалі слабше.

Се Уцзю рівно сказав: «Борг сплачено».

Боргом було не лише життя Ґу Сюньї, а й приниження самого Се Уцзю, який ледве уникнув смерті.

Останній удар: кинджал пройшов просто крізь горло.

Очі Інь Сюаня раптово розширилися, кров ринула з горла. Пальці розтиснулися, він остаточно завмер.

Се Уцзю витяг кинджал. Кров бризнула на гниле листя, мокра земля швидко випила її.

Вітер пройшов лісом, розвіяв запах крові. Ніч опустилася, лісові тіні беззвучно стиснулися.

Він глянув на Інь Сюаня, краєм одягу витер кинджал, обернувся й пішов.

Ліс був дуже темний. Лише тихо падали кроки, з глибини — у ще більшу глибину.

Високо в нічному вітрі біла нитка змахнула крилами над верхів’ям і зникла.