Розділ 13. Провина в одному місці

Уранці калатало вдруге покликало на допит. Двором Сиси наче пройшов холодний вітер, загостривши кожен звук.

Того дня почту не дозволили бути присутнім. Я сама в коморі переписувала нічні зміни: тонкі мідні пластини та вітроловні лопаті змінюють напрямок повітря; підземний потік відкрито в стіні криниці, рівномірний водяний годинник стабілізує крапання; три камери каскадної печі сполучені, у першій ліки гріються на водяній бані, у другій поволі киплять і переганяються, в останній конденсуються та збираються; шість глечиків запечатані й підписані за часом.

Риска за рискою знаки виходили рівними, та серцевина пензля тремтіла.

Тим часом у тісній кімнаті ув’язнення стіни мокріли, сірий камінь проступав чорними плямами. Під балкою висів світильник холодного вогню; мідна основа позеленіла, світла вистачало лише на блідо-жовте коло. У кутку стояли залізні кайдани та пересохла дерев’яна рама. Ними давно не користувалися, і все вкрив білий пил. За дверима висіли ключі; від подиху вітру вони тихо дзеленчали.

Посеред кімнати — вузький стіл із папером, пензлем і фарбою для печаток. У кутках лишався пісок, насипаний нічною перевіркою. Повітря було важке й холодне, навіть звуки наче притиснуті кам’яними стінами.

Си Цзе стояв перед столом. Просте вбрання було чисте, широкі рукави зібрані бездоганно, пояс-шнур [tāo] лежав рівно, без вузлів.

Притиснувши пальцем край аркуша, він підняв очі й першим же реченням звернувся до причини: «Що ти зробив, я бачив. Навіщо?»

Рану на плечі чоловіка навпроти ще не перев’язали; у холодному повітрі сліди крові здавалися ще темніше-червоними.

Він стояв випростано, відмовившись сісти. Очі вкривав холод: «Бо ви заслуговуєте на смерть. Три звільнення? Не підкорятися як піддані, не платити данини, не брати участі в Полюванні під палацовими вежами. Чисті, немов святі, що відтяли всі мирські клопоти. А насправді? Обома руками подаєте Янь ліки, продовжуєте життя їхньому імператорському роду».

«На мисливському полі з дітей, відданих у данину, виростають гори трупів. За його межами батьки виплакали кров і сльози. А ви ховаєтесь біля криниць, лічите тільки краплі й удаєте, що світовий бруд вас не стосується!»

«Ти ненавидиш Полювання?» — повільно й тихо спитав Си Цзе.

«Ненавиджу».

«Ненавидиш Янь?»

«Ненавиджу».

«Ненавидиш Сиси?»

Чоловік зайшовся шаленим сміхом, наче залізний пісок скреготів по каменю. З рани на плечі виступили свіжі краплі крові. «Ненавиджу? Ненавиджу вашу вдавану чистоту. Діти всіх держав мусять іти на Полювання. Чому тільки вам — три звільнення? Чому лише ви, постачаючи ліки, користуєтесь захистом Янь?»

«Кажете, ви не вбиваєте? Але ваші ліки — це ніж, який ви їм подаєте. Разом із ними опускаєте цей ніж саме ви! Ви нічим від нього не відрізняєтеся. Уже байдуже, в чиїй руці ніж: коли тече кров, провина вся в одному місці!»

Полум’я холодного світильника пригнулося й знову вирівнялося.

Си Цзе ковзнув по ньому спокійним поглядом і рівно промовив: «Три звільнення — давня угода. Не виготовляти зброї, не брати участі в завойовницьких походах і не втручатися в справи інших держав — позиція Сиси. Угода про постачання ліків також існує не лише заради трьох звільнень. Якого результату ти прагнув?»

Чоловік холодно всміхнувся: «Без ліків ви й далі заслуговували б на звільнення? Ваша чистота куплена чужою кров’ю!»

Си Цзе низько сказав: «Угода про ліки була раніше, Полювання — пізніше. Не ми це встановили».

«Яка користь із “раніше” й “пізніше”? — різко кинув чоловік. — Ви вихваляєтеся бездоганними обрядами й законами. Якби справді їх шанували, припинили б ліки й обірвали їм життя!»

Кожне слово він вимовляв повільно, мов кидав каміння на землю: «Нехай імператорський рід урветься на півдорозі. Нехай світовий бруд однаково ляже на кожного. Досить ваших ліків, що продовжують їм життя лише через походження».

Пензель Си Цзе завмер. З-під рукава ледь повіяло холодним вогнем: «Насправді ти хочеш не зупинити ніж. Ти хочеш, щоб ми прийняли на себе ненависть усього світу».

Чоловік примружився, холодно підняв кутик губ: «Кров є кров. На кому б не опинилася, вона однаково червона. А ви вперто їх відбілюєте».

«Якщо припинити ліки, Полювання відразу закінчиться?»

«Закінчиться чи ні — інша справа. Та спочатку ваша чистота мусить забруднитися».

«Ти хочеш, щоб увесь світ зігнав на нас лють».

«Я хочу, щоб ви спочатку кинули ніж».

«Ніж не в Сиси». Погляд Си Цзе став кам’яним. «Ти підпалив повітряні ходи, порушив крапання. Якщо трава загине, помре не Янь, а інші люди».

«То й добре, — холодно сказав чоловік. — Нехай загине ціла група. Лише тоді хтось запитає: чому діти Янь можуть жити, а діти інших держав мусять помирати?»

Си Цзе мовчки подивився на нього й спитав ще тихіше: «Ти прийшов сам?»

«Чужими руками. Кожна рука, якою можу скористатися, — моя».

«Чиїми?»

«Ви в Сиси найкраще вмієте писати чистоту на папері. Додасте знаків — бруду не поменшає, чистоти не побільшає».

Вони дивилися один на одного. Холодне полум’я ледь здригнулося; вода стікала по щілинах стіни.

Си Цзе легенько постукав суглобом пальця по краю аркуша: «Якщо підеш звідси живим, повернешся?»

«Так», — відрізав чоловік.

«Сьогодні такий, як ти, один. Завтра — десятеро, післязавтра — сотня, — незмінним тоном мовив Си Цзе. — Уб’ю тебе — прийдуть інші. Відпущу — повернешся ти».

Чоловік холодно засміявся, очі ще більше заледеніли: «І ти знаєш, що виходу немає».

«Знаю, — відповів Си Цзе. — Сиси не може нажити ворога в особі Янь і не може стримати ненависті всього світу. Мури з обох боків, нам не вийти».

«Тоді ви співучасники». Чоловік наблизився на пів кроку; кров із плеча стікала по вбранню, голос холодно чіпляв, мов гак. «Ви міняєте власну чистоту на чужий кривавий шлях».

Си Цзе не заперечив. Лише поклав пензель і ледь стиснув губи: «Я закінчив питати».

Чоловік зневажливо хмикнув і вимовив іще жорсткіше: «Тепер відповідай ти. Постачання ліків — припиниш чи ні?»

Він свердлив його поглядом. Кров із плеча текла вздовж руки й крапала на вузький стіл. Чорне дерево потріскалося, лак облущився; у порожній кімнаті кожна крапля лунала так гучно, наче падала біля вуха.

Стало так тихо, що лишилося тільки легке дихання холодного полум’я.

Си Цзе мовчав. Пальці під рукавом ледь здригнулися, але рівний край тканини приховав рух. Подих розпирав груди до болю. Він думав відпустити полоненого, думав зволікати — та щойно ці думки виникали, бачив попереду самі глухі кути.

В очах промайнув холодний блиск, наче всі суперечності він притиснув на дні криниці.

Пів кроку вперед — найлегший звук точно збігся з ударом серця.

Права рука піднялася, немов поправити одяг. П’ять пальців природно зімкнулися, увійшли в м’яку западину на потилиці. Між долонею й пальцями — лише найменший кут; короткий поворот у протилежні боки. Хрусь. Шийні хребці зламалися під шкірою та плоттю.

Полум’я пригнулося. Ключі за дверима тихо дзенькнули й завмерли — легше за вітер, тихіше за вогонь.

Спочатку в очах чоловіка було здивування, потім вони спорожніли.

Си Цзе підхопив його, повільно притулив до стіни, розправив поли, зняв мотузку із зап’ясть і поклав на коліна. Тильним боком руки заплющив очі. На палець наблизив холодний світильник — світло лягло просто на раптом спокійне обличчя.

Він довго стояв і дивився. Напружена лінія губ нарешті поволі розслабилася. Той подих у грудях не розвіявся, лише важко осів на дно серця, мов холодний камінь на криницю.

Тихо сказав: «Полювання під палацовими вежами колись має скінчитися. Але не сьогодні. Не тут».

Цих слів він не записав до справи.

На сувої лишилося тільки:

Перебуваючи сам у кімнаті ув’язнення, в’язень наклав на себе руки [qiānɡ]. Предмети не зрушені.

Коли Си Цзе виходив, краї його рукавів були так само рівні.

Щойно двері зачинилися, крізь щілину ковзнув вітер. Світло ледь хитнулося, але не згасло.

Сторонні не знали, що сталося всередині. Лише він знав: після цього чоловіка прийдуть сотні й тисячі інших. Сиси не могла ні протистояти Янь, ні витримати ненависті всього світу. Він не мав виходу — тільки на один подих пригасив іскру в кімнаті, де неможливо зберегти всю правоту. А провина лишилася замкненою тут разом із ним.

Іскра згасла, але пожежа вже жила у вітрі.