Розділ 42. Відлуння зламаної веселки

Тричі ламається веселка — там, де небезпечний шлях.

Тричі губиться подорожній — там, де серцю загрожує страх.

Вітер увірвався з проходу в хребті й заворушив ланцюги, здійнявши тихий дзвін тисячі ниток.

«То… пане Янь, що ви вирішили?» — запитав Дунфан Юй. Голос був дуже тихий, наче він боявся сполохати вітер.

«Ви володієте бойовим мистецтвом?» — я повернулася до нього.

Він опустив очі на замок ланцюга й рівно відповів: «Ні».

Я кивнула: «Тоді підемо коротким маршрутом».

Здавалося, він не здивувався. Лише відповів: «Гаразд».

Я підняла на нього очі, і в душі щось ворухнулося. Ось так просто — гаразд?

Вітер знову здійнявся, далеко ледь погойдувалися хвости прапорів. Люди по черзі збиралися разом, кожен обмірковував дорогу.

Короткий шлях був близький, але його перетинали обірвані хребти й поламані ліси.

Середній був рівний, але пролягав через болота, мілини й приховані води.

Довгий був далекий, але в ньому таїлися звірині ущелини й небезпечні долини.

Три шляхи лежали поруч, та жоден не був легким.

Дунфан Юй стояв на вітрі, незворушний. Здобутки й утрати минали його, наче подуви. Не зрозуміти було, чи він справді такий байдужий, чи вже бачив усе.

Нарешті п’ять пар обрали напрямки:

Перша пара, Але Ї та Цзянь Цунчжи: короткий маршрут.

Друга пара, Се Уцзю та Ґу Сюньї: середній маршрут.

Третя пара, Пан Чжун та Лінь Юйхен: довгий маршрут.

Четверта пара, Інь Сюань та Цзян Ліньчуань: середній маршрут.

П’ята пара, Янь Ань та Дунфан Юй: короткий маршрут.

Обрядовий урядник стояв збоку помосту з реєстром і записував кожен вибір.

Крізь щілини густого лісу лилося денне світло. Знову загриміли барабани, сполохані птахи розлетілися.

Писар обліку заслуг підняв дзвоник, подаючи наказ. Протяжний голос відгукнувся в гірській долині: «Пари визначено. Вступайте у випробування з Хребта відведених військ».

Удалині нашаровувалися гори, сонце лежало на кронах, тіні листя йшли хвилями.

Я опустила очі. Залізне кільце на нозі біліло під сонцем.

Дорога простягалася до самого кінця вітру.

Коли ми звернули вниз із Хребта відведених військ, вітер дув просто на північ.

Мої дев’ятеро слуг ішли за мною двома рядами. Дунфан Юй зі своїми вісьмома тримався трохи лівіше. Ланцюг п’яти кроків замикався на наших щиколотках; під час ходи ланки раз у раз легко стикалися, видаючи дрібний металевий дзвін.

На пологому схилі ланцюг заскреготав. Через середній обмежувач варто було збитися з кроку, і він сам натягувався.

Невдовзі після входу в гори з дна ущелини поволі здійнявся туман, наче знизу підштовхували білу завісу. Здалеку долинув ледь чутний звук струн. Не цитра: вітер проходив крізь кам’яні гребені й звучав, наче бамбукова флейта. Ми дісталися Ущелини зламаної веселки.

Колись її називали «Летючою перемичкою». Та через туман, що не розсіювався цілий рік, і кам’яний міст, тричі зламаний, наче обірвана дуга веселки, вона дістала нинішню назву. Глибина перевищувала сорок чжанів. Вітер входив із півночі, вода виходила крізь південну розколину; вогкість накопичувалася, і гул не стихав ані вдень, ані вночі. Ясні дні траплялися рідко. Коли пробивалося світло, в тумані виникала половина веселки, та, не встигнувши замкнути дугу, вона зазвичай обривалася північним вітром. Звідси й «зламана веселка».

Ми з Дунфан Юєм стали перед ущелиною. Кам’яний гребінь під ногами був холодний і вологий, слизький, наче риб’яче черево. Туман бив в обличчя й осідав на віях дрібними краплями.

Колись міст мав три прольоти, тепер лишилися тільки три відтинки кам’яного гребеня. Перший був ще рівний, завширшки близько чжана; другий, найдовший, майже два чжани, трохи похилився до середини ущелини; третій був найвужчим, менше півтора чжана, і виступав назовні, а під ним крутилися вири чорної води.

Туман густішав. Крізь розломи проходив вітер, закручуючи повітря в звук, наче голос флейти, то уривчастий, то протяжний: поховальна пісня для тих, хто впав.

Шум вітру відлунював, немов легко гриз кісточки вух. На другому кінці зруйнованого мосту, здавалося, рухалися людські постаті.

Я підняла очі.

Але Ї та Цзянь Цунчжи стояли пліч-о-пліч на другому кам’яному відтинку. Слуги розташувалися обабіч, зв’язуючи поли одежі в смуги й намагаючись подолати розрив. Під їхніми ногами клубочився туман: наче вони йшли хмарами.

Раптом смуга натяглася. Знизу вдарив вітер, витягши тканину в одну лінію. Відразу почувся короткий приглушений зойк, роздертий вітром, і його відлуння ще не встигло згаснути.

З-під туману долинув глухий удар падіння. Один, потім другий. Тоді тиша.

Я побачила внизу червону цятку, яку відразу закрутила чорна вода.

Але Ї нахилився зазирнути. Цзянь Цунчжи втримав його однією рукою, стиснув губи й нічого не сказав.

Я озирнулася. Усі слуги мовчали. Вітер летів упоперек туману; Янь Дев’ять стояв останнім із похмурим обличчям.

Раптом він ступив уперед і вклонився: «Господарю, я можу запропонувати інший спосіб».

Я глянула на нього: «Вирішуй ти».

Він уже повернувся до решти й низько промовив: «Перший розрив не більший за півтора чжана. Троє можуть з’єднатися. Перший чіпляється за камінь, середній упирається колінами, останній витягується вперед. Не зв’яжемо тіла — хто стане, той упаде».

Першими вийшли Янь Два та Янь П’ять; один із людей Дунфан Юя теж зголосився. Троє скинули верхній одяг, порвали тканину на мотузки, зв’язали талії зі щиколотками одне одного й залишками прив’язалися до кам’яної щілини, створивши якір.

Зв’язані тканинними мотузками, вони витягнулися над розривом у лінію. Перший простягнув руки й зачепився за край каменю на тому боці, двоє позаду припали нижче, упершись у камінь свого берега.

Тканинні мотузки ледь хиталися на вітрі, туман обвивав тіла: наче люди вже стали кістяком мосту.

Я стояла біля краю й чула тихе тертя тканини об камінь, змішане з гудінням вітру.

На боці Але Ї та Цзянь Цунчжи перебудовували переправу.

Ми з Дунфан Юєм стали над урвищем. Камінь під ногами був мокрий і слизький, туман просочувався вздовж чобіт. Ланцюг з’єднував мою праву щиколотку з його лівою, тож іти поруч ми не могли, лише боком.

Янь Дев’ять попередив: «Господарю, йдіть боком. Людський міст має вузьку опору. Станете прямо — легко впадете».

Я ледь кивнула.

З-під туману долинув гуркіт, наче подих глибокої води. Раптом напнувся вітер, усі зав’язки одежі злетіли.

Янь Дев’ять махнув рукою, і троє слуг одночасно витягнулися: перший зачепився за камінь, другий уперся колінами, останній пригнув спину. Три тіла вигнулися в одну лінію. Мотузки натяглися до краю, плечі й руки втиснулися в камінь, сухожилля на долонях напнулися.

Дунфан Юй ступив на пів кроку першим, я рушила за ним боком. Кайдани натяглися; між нами було не більше трьох кроків.

Людський міст під ногами ледь хитався, мов струна, що будь-якої миті може луснути. Третій крок ліг твердо, і ми стрибнули на другий кам’яний відтинок.

Шум вітру урвався й знову озвався, хвилі туману зімкнулися, поглинувши все позаду.

Ті, хто перейшов першими, лягли на іншому боці й підхопили мотузки. Янь Дев’ять керував переходом решти. Наприкінці люди на обох берегах натягли тканину й по одному витягли трьох слуг, що лишалися над розривом.

На іншому боці всі люди Але Ї та Цзянь Цунчжи вже переправилися.

Коли наші зібралися, Янь Дев’ять підняв руку й указав на другий розрив.

Туман клубочився біля його рукава, вітер рубав голос на уривки: «Тут схил униз, вітер прямо на північ. Можна використати розгойдування! Четверо вигинаються: двоє складають плечі, один витягується, один стає якорем! Той, хто висить униз, обв’язує талію й кріпиться до бічної щілини мосту, приймає силу тілом. Обидва господарі, не втрачайте відстані!»

Він ще не договорив, а Янь П’ять, Янь Шість і двоє людей Дунфан Юя вже разом вийшли вперед.

Вони скинули верхній одяг і роздерли на мотузки. Туман намочив білу тканину й надав їй сірого відтінку.

Янь Дев’ять голосно наказував: «Другий — плечі разом! Третій — витягнутися! Той, хто висить униз, бере навантаження на обв’язану талію! Якір у щілині гребеня! Натягнути!»

Четверо стали, як було наказано.

Янь Шість присів із внутрішнього боку краю, обмотавши талію тканиною й утримуючи рівновагу тілом. Янь П’ять ліг над розривом, руками зачепившись за камінь. Двоє людей Дунфан Юя стали один за одним: перший витягнувся вперед, другий завис головою вниз збоку мосту, прив’язаний за талію до щілини в кам’яному гребені.

Вітер прямо вдарив із північного отвору. Мотузки випросталися, біла тканина тремтіла разом із туманом.

Янь Дев’ять нахилився, уважно подивився й коротко, твердо сказав: «Можна ступати».

Ми з Дунфан Юєм перезирнулися. Він попереду, я трохи позаду. Ланцюг п’яти кроків з’єднував мою праву щиколотку з його лівою; метал холодив до кісток.

Він стишив голос: «Ходімо».

Ми ступили одночасно. Ланцюг натягся, під ногами провалилося, а наступної миті ступні лягли на спину Янь Шість. Тіло не ворухнулося, тримаючи, наче камінь.

Із дна долини вдарив вітер, здійнявши туман. Мотузки заскрипіли від натягу. Ми зробили другий крок, міст ледь захитався; потік повітря підняв ланцюг і важко кинув його назад до ніг.

На третьому кроці ми стрибнули боком. Жива арка прогнулася, якірний слуга потягнув, мотузки знову натяглися. Носки ковзнули над розривом, і ми приземлилися на протилежний кам’яний гребінь.

Камінь схилявся до середини ущелини, мокрий і слизький, на ньому було важко встояти. Моя нога ковзнула, кайдани раптово натяглися, тіло смикнуло назад.

Дунфан Юй потягнувся рукою навідліг, але через незручний кут зміг лише силоміць ухопити кінець ланцюга. Кайдани задзвеніли від натягу. Знизу закрутився вітер, поштовх пройшов металом, мої ноги майже відірвалися від землі.

Ззаду хтось кинувся до мене. Янь П’ять.

Однією рукою він учепився за край мосту, другою вперся в мою гомілку й щосили штовхнув. Вітер раптом посилився, його самого потягло назовні на пів кроку. Мотузки випросталися, весь міст здригнувся.

Той, хто висів униз, насилу витримував навантаження. Тканина ковзала поміж обламаними зубцями каменю, тихо шарудячи.

Янь Шість присів із внутрішнього боку краю. Мотузка на талії натяглася, поштовх кинув усе його тіло вперед.

Крізь вітер прорізався низький тріск.

«А-а!»

Крик роздерло вітром. Тканинна мотузка луснула й різко відскочила назад.

Якірний слуга впав, витягнутого потягло слідом; Янь П’ять теж зісковзнув. Три постаті наклалися одна на одну в тумані, обірвані кінці тканини хльоснули повітря, розбризкавши воду.

Янь Шість відступив до краю, вперся п’ятами в камінь, кісточки пальців побіліли. Зворотний кінець мотузки тремтів у його долонях, але він стискав його намертво.

Янь Дев’ять нахилився на допомогу, схопив його за передпліччя й витяг назад на міст.

Вітер підкинув обірвану тканину; вона перевернулася в повітрі й зникла в тумані. Знизу долинув глухий удар, наче щось важке розітнуло воду, яка відразу зімкнулася.

Дунфан Юй усе дивився вниз. Помовчав і сказав: «Він урятував нас».

Я кивнула. У горлі пересохло, і я спромоглася лише на: «…Розбирайте міст».

Вітер досі кружляв на дні ущелини. Білий туман клубочився під ногами, цілком приховавши глибину. Ланки кайданів зіткнулися з чистим металевим дзвоном, наче в ньому ще відгукувалася сила того поштовху.

За мостом ішов похилий заглиблений схил. Шари каменю від розриву схилялися всередину, утворюючи щось схоже на напівпечеру.

Тут вітер зупинився, лишилася тільки вогкість, що обвивала стіни. Волога поволі підіймалася кам’яними прожилками, несучи ледь солонуватий запах. Туман не зовсім розсіявся: текло по каменю його тьмяно-біле сяйво.

Ми з Дунфан Юєм ішли поруч слизькою поверхнею. Янь Шість вів попереду, Янь Дев’ять замикав ходу. Металевий ланцюг тихо дзвенів у тумані, ніби звук просочувався в кістяк скелі.

На півдорозі схил став пологішим. Крізь кам’яні щілини проникало світло, біле до холоду. Вітер зовсім ущух, лише згори уривчасто падали краплі, дзвінкі й гострі. Вдаряючись об камінь, вони давали тонке довге відлуння, немов гора дихала.

Далі похил перейшов у рівнину, і туман розсунувся під натиском схилу.

Попереду відкрилася кам’яниста мілина. Сіро-білі камені були злегка вкриті мохом; по них плавали водяні відблиски, наче невидимі течії та жили повільно рухалися під землею.

Коли ми наблизилися, Янь Шість раптом зупинився й тихо сказав, озирнувшись: «Господарю… та купа каміння ворухнулася».

Я підняла руку, наказуючи зупинитися.

Туман кружляв. У повітря просочився густий запах заліза й крові, а крізь вогкий холод пробивалася лікарська терпкість, наче потроху сочилася з глибини кам’яних щілин.

Янь Шість нахилився й розсунув камені. Під долонею був самий мокрий мул. Купа ледь здригнулася, з-під неї вирвався дуже слабкий подих.

Він просунув руку в щілину між уламками й невдовзі витяг звідти людину. Щойно залізний шолом показався над туманом, колишній запах посилився.

То була дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, вся в сірому багні. Шию стягував тонкий залізний ланцюжок, голову вкривав тьмяно-чорний шолом, що лишав відкритими тільки очі, рот і ніс.

Залізо наче довго вимочували в лікарському розчині: з кожним подихом ширився різкий запах. Її дихання було таке слабке, що губилося в тумані, зіниці ледь тремтіли, обличчя було порожнім.

Я відразу зрозуміла, хто це: людина-підношення.

Вона була худенька. Якби Полювання відбулося в первісно призначений строк, можливо, вже наблизилася б до повноліття.

На її поясі висіла мисливська торба.

Я простягнула руку й зняла її. Дівчинка не пручалася, лише інстинктивно відступила на два кроки.

Я тихо сказала: «Не бійся. Я не скривджу тебе».

Її горло ледь ворухнулося, але звуку не було. З глибини гори поволі потягнув вітер, ковзнув по шолому й відгукнувся дуже тихим відлунням.

Я присіла, розстебнула торбу й оглянула вміст по черзі.

Усередині лежала квадратна бронзова пластина, а в її центрі — кам’яна ложка, трохи чорнувата, відполірована до нефритового блиску. Вона могла сама обертатися, і кінець ручки незмінно вказував на південь. Давні називали це синанем, вказівником півдня.

Крім того, там було кілька пляшечок ліків, маленький пакунок сухих харчів і кинджал із вузьким прямим лезом, яким можна різати мотузки й стругати дерево.

Харчі я лишила дівчинці, решту сховала собі.

Діставши кинджал, на мить затрималася, повернулася й простягнула його Дунфан Юю.

Він здивовано завмер.

Я сказала: «Ви не володієте бойовим мистецтвом. Носіть його із собою. Ми на одному ланцюзі, ніхто не може звільнитися».

Він узяв кинджал, його погляд ледь ворухнувся. «Я подбаю про себе».

Дівчинка все ще стояла з опущеною головою, притиснувши до грудей скручені руки, наче щось захищала.

Дунфан Юй дивився на неї й спокійно сказав: «Це дитина-данниця з Чжаоцзіна. З тієї групи, що завинила».

Я лише кивнула.

У його очах відбивалося туманне сяйво, наче відгороджене водою.

Янь Дев’ять сказав: «Тут не варто затримуватися».

Дівчинка підняла на мене очі. Крихта світла в них була схожа на воду, що пливе в тумані. Вона відступила на два кроки, повернулася й пішла в імлу. Шолом відбив туманне сяйво, гойднувся й зник серед лісових тіней.

Я зі своїми вісьмома слугами та Дунфан Юй зі своїми шістьма йшли ще кілька подвійних годин.

Дорогою до Лісу зламаного вітру ми більше не зустріли людей-підношень і не знайшли жодної торби. Мабуть, решту три вже забрали Але Ї та Цзянь Цунчжи.

Вітер знову посилився, ланцюг тихо волочився й дзенькав ланкою об ланку. Не зрозуміти було, хто йде: вітер чи люди.

«Післямова. Старі записи про зламану веселку»

Давні застерігали:

«На шляху зламаної веселки один хибний крок — і загибель».

«У серці зламаної веселки одна думка — і кінець».

Цей шлях долають не войовничою відвагою, а тільки непохитністю серця.