Розділ 30. Зустріч десятьох

Минула одна паличка пахощів.

Усіх стрясали думки, але кожен стримувався. Погляди повільно ковзали місцями, ніби зважуючи кожного.

Кожен потай міркував: хто саме присланий від Янь, хто вступив від Цан’юаня?

Після короткої тиші чиновник оголосив: «Віднині до початку Полювання заборони пересуватися Домом і розмовляти тимчасово знято. Можете ходити й говорити вільно, але за межі Дому — ні кроку. Порушення вважатиметься непокорою й каратиметься без помилування».

Після цих слів важка атмосфера трохи послабилася; повітря ніби знову почало рухатись.

Усі ще мовчали, опустивши погляди й зважуючи, чи робити неминучий перший крок.

Раптом один повільно підвівся, легенько похитав піднятою чашкою. У рисах була вишуканість, на губах звична усмішка; голос ясний: «Разом п’ємо цю чашу, тож чому б зараз не назватися одне одному, щоб надалі не порушувати чемності?»

Він поставив чашку, подивився на всіх, по черзі вклонився й продовжив: «Дозвольте почати. Інь Сюань із Шан’яо, друге ім’я Цзіянь. Часто буваю на торгах, трохи знаю людські справи. Якщо не заперечуєте, радий сидіти й пити разом».

Умілі слова розбили коротку заціпенілість і дали іншим привід заговорити.

Сусід підвів очі. Постава рівна, мова спокійна; саме надмірна врівноваженість створювала тиск: «Цілком слушно. Раз зібралися в одній залі, так і годиться. Я Ґу Сюньї зі Сюаньцю, друге ім’я Шичжен. Серед присутніх я найстарший. Маю за честь».

Інший різко встав, підняв чашу, із відважними рисами й юнацькою завзятістю в усмішці: «Гаразд! Тоді приймаю твою чашу. Але Ї із Цан’юаня, друге ім’я Цюнчжуй. Уже бачив кілька полів бою».

Не закінчивши, він трохи посуворішав, голос став нижчим: «Як зміниться становище, як вирішуватимуться життя й смерть — визначу сам своїм серцем. Якщо можемо йти пліч-о-пліч, пройдемо разом. Якщо кожен битиметься за себе — убивств теж не боюся».

Щойно він стих, хтось холодно всміхнувся: «У Цан’юані безліч племен, єдиного наказу не встановиш. Царська влада слабшає, племена не слухаються. Мабуть, цього разу Янь так налякала ударами, що ви погодилися підкоритися й прислати людину».

Кілька поглядів одразу звернулися до Але Ї, чекаючи відповіді.

Він не сказав нічого. Погляд був як тиха вода з глибокою течією, ніби така провокація не мала значення.

Тоді той, хто насміхався, продовжив: «Сілун, Пан Чжун, друге ім’я Боцзянь. Прибув за наказом і виконаю обов’язок». Підвівся, склав кулак у долоню. Постать — гора, погляд глибокий, у словах — владний тон наказу.

«Справді варто знати одне одного, щоб не плодити сумнівів». Наступний трохи підняв голову й спокійно сказав: «Я з Мінцзе, Цзян Ліньчуань. Ще молодий, маю честь пити з вами цю чашу». Він підвівся, ковтнув чаю. Голос тихий і чистий, мов гірське джерело в ущелині, без видимого почуття.

«Лінь Юйхен із Цзіньсю, друге ім’я Чжун’янь. Щойно прибув, радий познайомитися». Ще один піднявся, легко обтрусив шати. Від нього віяло книжністю, але й незвичайною кмітливістю.

«Рід Се з Цеюаня. Уцзю». Інший повільно підняв чашку. Холодний ясний голос звучав так, ніби всі тут — лише випадкові перехожі. Представився настільки коротко, наче не хотів залишити в залі навіть подиху. Відчувалася невимовна гострота.

Я підвела голову оглянути всіх і тієї миті зустріла погляд Се Уцзю. Мої внутрішні вагання не мали де сховатися, ніби він одним поглядом побачив їх крізь густий туман.

Мимоволі я торкнулася пояса й одразу згадала: особисті речі тут заборонені. Материн срібний дзвіночок тимчасово зберігали Си Яо та Си Юе.

Я глибоко вдихнула, повернула спокій і рівно подивилася вперед: «Янь Ань із Лінчуаню, друге ім’я Цінхен. Доля привела сюди; маю честь бути з вами». Слова були стримані й рівні, кожне — ясне прийняття власного шляху.

Ніби невидима хвиля тихо поширилася довкола. Можливо, дехто вже помітив: хоч я ще не прийняла печатки офіційно, за становищем давно була монархом.

Двоє за столом іще не говорили.

Один сидів рівно, опустивши очі, наче не хотів привертати уваги. У погляді мерехтіла неясна волога. Рухи лагідні, вдача чиста й витончена, між бровами — спокійна відстороненість, ніби навколишній гамір його не стосувався. Глибокі очі наче бачили все, але іноді в них з’являлася непевність, немов він обмірковував щось незавершене.

Інший, молодший, був ще напруженіший. Без упину гладив чашку обома руками, шукаючи слушної миті заговорити. Плечі трохи підняті, брови зведені, погляд блукав, уникав чужих очей. Внутрішню боротьбу й полохливість було видно на обличчі; серед прихованих течій він наче не знаходив місця стати.

Атмосфера тяжчала, змушуючи їх порушити мовчання.

Ґу Сюньї поглянув на обох юнаків. Говорив вільно, але з тиском, якому важко відмовити: «Раз усі вже назвали себе, двом останнім теж не варто ховатися. Краще одразу знати».

Один повільно підвів голову, погляд коротко блиснув. Тихо й квапливо сказав: «Дунфан Юй». Голос лишався лагідним, але в інших уже здійнялися хвилі.

Щойно прозвучало імператорське прізвище Дунфан, усі погляди зійшлися на ньому. Юнак був худорлявий, гарний, блідий. Опустив очі, ні з ким не зустрічався поглядом; торкався чашки так обережно, що це майже скидалося на боязку покірність.

Другий ще вагався, знов ухилився від чужих поглядів. Горло ворухнулося, наче тисяча слів стояла всередині й жодне не виходило.

Нарешті він несміливо сказав: «Лансюй. Цзянь Цунчжи. Вітаю всіх». Майже нечутні слова в цій тиші прозвучали надзвичайно ясно — з невимовним бажанням ухилитися й тривогою.

Після знайомства всі подумки пережовували [chú] чужі слова та вирази облич.

За якийсь час вони вийшли з безмовного протистояння, підвелися, по черзі попрощалися й розійшлися по кімнатах.

Наступними днями в Домі єдиного правила почався рух.

Уночі часто чути було кроки в галереях — то швидкі, то повільні, кожні зі своїм задумом.

Ті, хто вдень ішов поруч, тепер потай займали різні позиції. Тіні коридорів перехрещувалися; іноді край одягу торкався кам’яного поруччя — легкий, але вивірений рух.

Ці звуки оточували мене, та саму мене весь час не помічали.

Сонце палило. Я стояла в тіні під стріхою, косі промені падали перед галереєю, здіймаючи блідий шар світла.

Повітря було трохи тепле, порошинки плавали в променях. Я подивилася вздовж світла: кілька учасників Полювання, прихилившись у галереї, розмовляли й сміялися.

Здебільшого вони бачили лише мій малий зріст, білу шкіру, легку будову й невелику силу. Іноді з-за рогу долітали напівжартівливі слова, наче вони дивилися виставу.

«Той із Лінчуаню має вчений вигляд. Мабуть, і ножа рівно не втримає».

«Хоч і гарний, але на Полюванні потрібні кістки, м’язи й відвага. Самим обличчям довго не проживеш».

Сміх іще не стих, коли ззовні наблизилися кроки. Дунфан Юй ішов галереєю зі спокійним обличчям, краї одягу торкав вітер.

Лінь Юйхен стояв біля колони. Перевів погляд, ледь скривив губи й тихо вколов: «Покинутий пішак теж наважився сюди прийти?»

Голос був негучний, але достатній, щоб усі прислухалися.

Лінь Юйхен був легковажний на вдачу й звик випробовувати людей глузуванням. Хотів лише перевірити, чи відкинутий нащадок Янь справді безпорадний, як кажуть, чи щось приховує — чи не навмисно його впустили в гру.

Дунфан Юй зупинився, плечі трохи звузилися, губи стиснулися, наче погоджуючись. Тієї миті його спина здригнулася, мов тонка трава на вітрі: пригнули, але не зламали.

Голоси поступово стихли, потім люди розділилися на тихі розмови.

Вгадували, з чого почнеться цьогорічна гра: чи піде за попереднім прикладом, чи влаштують нову хитрість?

Кожне Полювання, казали, було іншим. Яким стане це?

Слова то підіймалися, то спадали, як сухе листя у вітрі — розліталися, не збираючись.

Говорили про ставки, стратегії, про можливі союзи. Хтось намагався всміхатися легше, та настороженості в очах не приховував.

Це відчуття беззвучно ширилося Домом: Полювання ще не почалося, а звірі вже почули кров.

Без важливої причини я не говорила. Лише слухала, дивилася й запам’ятовувала.

Серед мінливих голосів правда й удавання, порожнеча й сила ставали видимими.

Я стежила за поворотами поглядів, слухала підйоми й спади голосу, запам’ятовувала кожен подих після паузи.

Вітер пройшов під стріхою, закрутив кілька ниток свічкового диму, світло й тіні похитнулися — наче хтось у темряві перегортав ще недописану сторінку книги доль.

Аж одного дня ніч почала густішати.

Знадвору раптом долинув плач, то близький, то далекий. Наче когось волокли, він кричав, а його знов притискали.

Голосів ставало більше, з усіх боків. Здавалося, плаче весь Дім.

Серце стиснулося. Підводячись, я вдарила ліктем об кут столу; тихо стукнуло. Після кількох подихів вагання все ж відчинила двері.

Щойно вони відчинилися, увірвався вітер, а плач раптово обірвався. Не вщух — наче його силоміць задушили.

У галереї лишився тільки вітер. Свічка здригнулася й вирівнялася.

Першим вийшов Ґу Сюньї, за ним Але Ї, Цзян Ліньчуань і Пан Чжун. Їх теж потривожило; з напруженими обличчями вони намагалися зрозуміти, що коїться зовні.

Інші або відчиняли вікно, висувалися наполовину й одразу ховалися, або лишали вузьку щілину, щоб мовчки підглядати при слабкому світлі.

Ніч огортала все, тіні галереї перепліталися. Їхні постаті майже злилися з темрявою.

Ґу Сюньї підійшов до мене, оглянувся й тихо сказав: «Мабуть, то попередня партія дітей-данників, яких вивели з палацу Чжаоцзіна. Завинили в палаці — внутрішній двір видав їх і записав людьми-підношеннями».

«Давно кажуть: перед Полюванням їм дають ліки, що позбавляють голосу, а тоді закривають залізними шоломами, лишаючи тільки рот, ніс і очі. Так ніхто не впізнає їх і не почує, з якої вони держави».

Пан Чжун поруч низько додав: «Навіть якщо знав когось раніше, послаблення робити не можна. Речі в мисливській торбі — і припаси, і приманка. Якщо ми не заберемо, у темряві чекають луки й арбалети; вони все одно їх уб’ють».

Цзян Ліньчуань оглянув усіх, погляд поступово холонув: «Як не грай цю виставу, кривавого запаху під нею не приховати. Сторонні запишуть усе на нас. Вони не знають, що вибору в нас ніколи не було».

Але Ї насупився й довго мовчав. Кулаки в рукавах стискалися дедалі міцніше, натягуючи навіть шви.

Пан Чжун зморщив лоба, не хотів говорити далі. Опустив голову, ступив уперед і тихо, мов камінь на дно води, промовив: «Ми… нічого не можемо зробити».

Я мовчала, відчуваючи, як дедалі тісніше в грудях.

Поступово ставало ясно: Полювання не просто випробовує хоробрість. Воно не дає нащадкам держав — і долям країн, пов’язаним із ними, — залишитися чистими.

Попереду невідомість, позаду шлях закрито.

Уже ввійшовши в їхню гру, лишається тільки поставити все й битися.