У «Розмальованій шкірі» даос упіймав привида, але не зміг оживити людину

Привида вже замкнули в гарбузі, людську шкіру згорнули й поклали в мішок. Даос збирався йти, але дружина пана Вана, пані Чень, упала перед дверима й крізь сльози благала оживити чоловіка.

Даос сказав: «Моє мистецтво неглибоке; справді не можу підняти мертвого».

Вона й далі лежала біля входу, чекаючи, чи вкаже він шлях порятунку.

1. Він не повірив даосові й не послухав дружину

Пан Ван із «Дивних оповідей із кабінету Ляо» Пу Сунліна походив із Тайюаня. Вранці зустрів молоду самотню жінку. Вона сказала, що батьки продали її наложницею до заможного дому, де старша дружина знущалася з неї; вона втекла й не має прихистку.

Ван привів її додому, сховав у потаємній кімнаті й почав жити з нею. За кілька днів потай сказав дружині. Пані Чень підозрювала, що це наложниця-втікачка з великого дому, і радила відправити її, але він не слухав.

На ринку Ван зустрів даоса. Той побачив злу ці навколо нього й запитав, що сталося. Ван усе заперечував; відходячи, даос сказав, що бувають люди, які не прокидаються навіть перед самою смертю.

Ван на мить засумнівався, але подумав: вона ж така гарна — яке це чудовисько? Скоріше даос хоче заробити на вигнанні зла й відверненні лиха.

Ні дружинина порада, ні даосове попередження не переважили краси, яку він сам визнав. Лише повернувшись до замкнених зсередини дверей, переліз низьку стіну, підійшов до вікна й побачив іншу картину.

Злий привид із зеленуватим обличчям і зубами, мов пилка, розстелив людську шкіру на ложі й розмальовував пензлем. Закінчивши, підняв її, струснув, наче одяг, і накинув — став знайомою жінкою.

2. Волосяне віяло на дверях не врятувало життя

Ван зігнувся від страху й утік шукати даоса. Знайшовши в передмісті, довго стояв навколішки й благав. Але даос іще жалів привида: йому теж тяжко, ледве знайшов заміну, тож шкода губити.

Він дав Ванові волосяне віяло від мух, звелів повісити біля спальні й домовився зустрітися в храмі Зеленого володаря. Удома Ван уже не наважився входити до схованки жінки, зачинився у внутрішній кімнаті й повісив віяло.

Близько першої варти за дверима зашурхотіло. Сам дивитися боявся й послав дружину. Жінка побачила віяло, спершу не входила, довго стояла, скрегочучи зубами, і пішла.

Але недалеко: повернулася й вилаяла даоса. Невже він її налякає? Хіба виплюне те, що вже в роті? Вона розірвала віяло, вибила двері, кинулася до ложа й забрала Ванове серце.

Пані Чень закричала. Служниця принесла свічку — чоловік уже мертвий, груди й живіт залиті кров’ю.

3. Після упіймання привида — інше благання

Наступного дня молодший брат Ерлан побіг по даоса. Почувши, що помилуваний привид убив людину, той розгнівався й прийшов, але жінка вже зникла.

Оглянувши все, запитав, хто живе на південному подвір’ї. Ерлан відповів: його родина. Даос визначив, що привид там, і запитав про незнайомців. Удома Ерлан довідався: вранці стара попросилася в найми, і дружина залишила її.

Даос став у дворі з дерев’яним мечем і крикнув: «Зла примаро! Поверни моє віяло!» Стара кинулася тікати, він наздогнав і збив її; людська шкіра спала, відкривши справжню подобу.

Меч відтяв голову, тіло стало густим димом. Даос відкрив гарбуз і зібрав дим, згорнув повну шкіру з обличчям, руками й ногами, поклав у мішок і зібрався прощатися.

Пані Чень перегородила двері, благаючи оживити чоловіка, і не підводилася. Даос подумав і вказав інший шлях: просити божевільного жебрака на ринку.

Він попередив не гніватися на безумні слова й приниження. Ерлан знав того чоловіка й супроводив братову дружину.

4. Вона витримала вуличне приниження

Жебрак із брудним обличчям і скуйовдженим волоссям безумно співав на дорозі. Пані Чень наблизилася навколішки й пояснила прохання. Він висміяв її й запитав: людина померла, а ти просиш мене оживити — хіба я цар Яньло?

Він бив її посохом, вона терпіла. Натовп зростав, мов стіна. Жебрак відкашляв у долоню мокротиння й слину та звелів з’їсти. Почервонівши, вона вагалася від сорому, але згадала настанову даоса й зрештою силоміць проковтнула перед усіма.

У горлі це стало твердим, мов клубок вати, важко опустилося й застигло в грудях. Жебрак засміявся, пішов до храму й зник. Пані Чень та Ерлан усюди шукали, але не знайшли.

Принижена й без жодної вказівки про порятунок, вона повернулася додому зі соромом, болем та образою. Рідні стояли біля тіла й не наважувалися наблизитися. Готувати чоловіка до поховання теж довелося їй.

5. Серце вийшло з її грудей

Удома вона впорядковувала тіло Вана. Схилилася над ним, збирала розкидані нутрощі й плакала. Коли голос майже зник, у грудях раптом заклекотіло: тверда річ вирвалася з рота й упала в чоловікову грудну порожнину.

Це було людське серце, яке ще билося й парувало. Пані Чень швидко стулила рану й міцно перев’язала розірваною тканиною. За трохи тіло потепліло, і вона вкрила його.

Опівночі Ван знову дихав. На світанку прокинувся: усе було ніби сон, лише трохи болів живіт. Рана вже стягнулася й укрилася струпом, а за деякий час загоїлася.

Наприкінці Пу Сунлін картає людей, які бачать у чудовиську красуню, а в добрій пораді — нісенітницю. Відразу додає: чоловік жадає чужої краси, а дружина мусить їсти чужу слину. Ван утратив життя через власне захоплення, а пані Чень, яка від початку радила відправити жінку, довелося терпіти приниження, щоб повернути його.