Чому одним даоським священнослужителям можна одружуватися, а іншим — ні?

Обряд закінчується, даос знімає ритуальне вбрання. Один повертається до монастиря й живе за розпорядком постійної громади. Інший виходить за межі вівтарного простору й прямує додому, де є подружжя та діти.

Вони можуть носити схожі даоські шати й читати ті самі писання, але двері їхнього життя зовсім різні. Сторонній мимоволі питає: хто з них справжній даос?

Якби шлюб був єдиним критерієм, одну з цих груп довелося б виключити з даоської спільноти. Проте від ранніх громад до сучасних правил духовенства поряд існують і ті, хто живе вдома, і ті, хто залишив сімейний побут.

Найпростіша початкова відмінність така: даоським священнослужителям школи Чжен’ї можна одружуватися, і багато з них живуть у власних домівках; офіційні ченці школи Цюаньчжень мають дотримуватися безшлюбності, вегетаріанства й жити в монастирі. Перше не означає відсутності настанов, а друге не поширюється на всіх звичайних вірян.

Ці два шляхи не були остаточно розділені від першого дня існування даосизму. Вони зростали в різних історичних обставинах і лише після доби Цзінь та Юань поступово стали двома знайомими нам головними напрямами — Чжен’ї й Цюаньчжень.

1. Спочатку двері Дао були всередині дому

Коли за Східної Хань виник Шлях Небесних наставників, даоська організація не була чоловічим монастирем, відокремленим від родини. Основою життя вірян були сім’я й місцева громада. До релігійної організації входили і чоловіки, і жінки; серед «цзіцзю», які відали справами релігійних округів, також траплялися жінки.

Ранні настанови вимагали шанувати Дао, наставника й батьків, а стосунки подружжя, батьків і дітей, братів включали до щоденної етики. Практика не забирала людину з дому, а втілювалася в народженні й вихованні, заробітку, сусідських зв’язках, спільних постах та покаянні.

Отже, шлюб за своєю природою не перебував поза даоським шляхом. Згодом усередині даосизму розвинулися талісманно-реєстрові традиції Шанцін, Лінбао та інші. Родинне життя й релігійне передавання від учителя до учня ще довго перепліталися.

Даоси ніколи не жили лише в монастирях. Однак саме проживання вдома також не дає автоматичного права зватися даоським священнослужителем: усередині домашніх дверей є ще невидимий поріг.

2. Два шляхи оформилися лише після Цзінь і Юань

Коли за Східної Хань виник Шлях Небесних наставників, поділу на «дві великі школи Чжен’ї та Цюаньчжень» ще не було. У наступне тисячоліття постійно з’являлися нові писання, ритуальні лінії та громади. За Сун і Цзінь у різних місцях існували талісманно-реєстрові традиції Небесних наставників, Шанцін і Лінбао, а також нові громади внутрішньої алхімії й самовдосконалення. Вони ще не вишикувалися у дві чіткі групи.

Поворот спершу відбувся на півночі. У сьомому році ери Дадін цзіньського Ши-цзуна, тобто 1167 року, Ван Чун’ян прибув проповідувати до Шаньдуну. Своєю метою він проголосив «зберегти цілісність природи й повернутися до істинного», а місце навчання назвав «Обителлю повної істини» — Цюаньчжень.

Так постав Шлях повної істини. Згодом завдяки Сімом наставникам Цюаньчжень він поширився й на межі Цзінь та Юань став впливовою спільнотою практиків.

Інша, південна лінія походила від давнішого Шляху Небесних наставників і численних талісманно-реєстрових традицій. Від доби Тан і Сун традиції Небесних наставників, Шанцін, Лінбао та інші постійно взаємодіяли й об’єднувалися.

У восьмому році ери Даде юаньського Чен-цзуна, тобто 1304 року, тридцять восьмий Небесний наставник Чжан Юйцай отримав титул «Глави вчення Чжен’ї» й очолив талісманно-реєстрові традиції трьох гір — Лунхушань, Ґецзаошань і Маошань. Після доби Юань численні такі традиції поступово об’єдналися під широкою назвою Чжен’ї.

Отже, Чжен’ї та Цюаньчжень — не дві гілки, створені двома засновниками того самого дня, і не два способи життя, затверджені на одній нараді. Цюаньчжень — нова громада, що виникла за Цзінь; Чжен’ї — результат тривалого об’єднання давніших талісманно-реєстрових традицій за Сун і Юань. Лише після Юань вони поступово стали двома головними руслами даосизму.

Різні способи формування дали й різні життєві структури. Одна здавна пов’язана з родиною, місцевою громадою та проведенням обрядів; друга поставила в центр вихід із мирського життя, монастир і спільну зосереджену практику. Але «жити вдома» ніколи не означало «не мати порога вступу».

3. Поріг є й усередині домашніх дверей

У Чжен’ї багато священнослужителів проходять посвячення й належать до лінії передавання, але не мешкають постійно в монастирі. Вони живуть серед громади, у будні мають власну професію, а за потреби очолюють обряди або беруть у них участь. Їх часто називають «даосами домашнього вогнища» або «священнослужителями Чжен’ї, які живуть поза монастирем».

«Домашнє вогнище» позначає спосіб життя вдома, а не постійно в монастирі. Це не означає «вивчив лише половину» й не дозволяє будь-кому назватися даосом, просто вдягнувши відповідну одежу.

Лінія наставництва, обряд надання головного убору або посвячення, належність до ритуальної школи, знання писань і підготовка до обрядів і далі становлять поріг цього статусу.

Чинні «Правила визнання та управління даоським духовенством» охоплюють і Цюаньчжень, і Чжен’ї та окремо регламентують подання заяв і повсякденний нагляд за священнослужителями Чжен’ї поза монастирями. «Положення про надання реєстрів Чжен’ї» також вимагає від кандидатів належності до лінії передавання, проходження посвячення та посвідчення священнослужителя.

Традиція Чжен’ї дозволяє даосам мати сім’ю. Одружуватися чи ні — особистий вибір; в історії були й священнослужителі Чжен’ї, які добровільно зберігали безшлюбність. «Можна» ніколи не означає «треба».

Проте у XII столітті інша група практиків свідомо зачинила для себе двері шлюбу.

4. Чому за монастирською брамою потрібна безшлюбність

До заснування Цюаньчжень Ван Чун’ян мав родину. Згодом він залишив дім заради практики й вимагав від учнів утілювати спокій, стриманість бажань і відхід від мирського в спільному житті, а не лише говорити про них.

«П’ятнадцять міркувань Чун’яна про заснування вчення» йдуть від «проживання в обителі» через «об’єднання з друзями Дао», «приборкання серця» та «вдосконалення природи» до «полишення мирського світу». Ідеться не просто про зміну адреси, а про вихід із-під влади колишнього майна, бажань і статусів та входження в громаду з наставниками, друзями, щоденними заняттями й обмеженнями.

Із поступовим розвитком монастирської системи Цюаньчжень проживання в обителі, безшлюбність і вегетаріанство стали виразними вимогами до її священнослужителів.

Чинні «Правила проведення обряду надання головного убору в даоській школі Цюаньчжень» також вимагають від кандидата безшлюбності, вегетаріанства й щонайменше двох років проживання в монастирі.

Це не означає, що Цюаньчжень уважає мирський шлюб нечистим. Звичайні віряни можуть мати родину. Вимога безшлюбності стосується тих, хто вже обрав чернечий статус у цій школі.

Зачиняється не лише можливість подружнього союзу. Час, житло й відповідальність за цими дверима також треба впорядкувати заново.

Шлюб — не тільки почуття, а й товариство, майно, народження дітей, турбота та відповідальність перед обома родинами. Безшлюбність також не просто означає «немає партнера»: вона вимагає інакше організувати час, тілесне життя й емоційну опору.

Даоси Цюаньчжень живуть у монастирях, разом здійснюють ранкові й вечірні служби, вивчають писання та виконують справи громади. Безшлюбність дозволяє не ділити постійно обов’язки між монастирем і подружньою родиною та безпосередніше зустрічатися з власними бажаннями й залежностями.

Але сама безшлюбність не породжує чесноти автоматично. Неодружена людина може залишатися егоїстичною й недбалою; людина у шлюбі може бути вірною слову, стриманою й турботливою.

Настанови перевіряють не незвичність зовнішнього становища, а здатність виконувати обрану обіцянку. Для Цюаньчжень вона включає безшлюбність. Для сімейного священнослужителя Чжен’ї «духовна практика» так само не може бути приводом уникати подружньої відповідальності.

Так два шляхи розходяться, але немає простої мірки, що зробила б один вищим за інший.

5. Два шляхи не виміряти однією міркою

Для першого знайомства формула «Чжен’ї дозволяє шлюб, Цюаньчжень — ні» загалом правильна. Але якщо пояснювати нею всіх історичних осіб і місцеві традиції, картина викривиться.

У Чжен’ї є мешканці монастирів і власних домівок, одружені й добровільно безшлюбні. Монастирські традиції різних регіонів не цілком однакові. Цюаньчжень вимагає чернечої безшлюбності від духовенства, але має безліч вірян, які не ставали ченцями. У народному середовищі також здавна існують навчання в різних ритуальних школах, місцеві відгалуження й змішування назв статусу.

«Вірити в Дао», «вивчати Дао», «працювати в даоському храмі» та «стати офіційним даоським священнослужителем» — різні речі. Любов до «Дао де цзін» не дає духовного сану автоматично; можливість священнослужителя одружитися також не скасовує наставництва й настанов.

Розглядаючи конкретну людину, краще не починати з «Хіба всі даоси не повинні…», а з’ясувати її традицію, обряд підтвердження статусу й норми громади, які вона прийняла.

Одяг і головні убори можуть бути схожими, але життєві зобов’язання — різними. Тепер видно, до якого життя ведуть двоє дверей із початку оповіді.

6. Двері різні, обіцянка спільна

Священнослужитель Чжен’ї може повертатися до родини й місцевої громади, дотримуючись ритуального обов’язку серед людських справ. Священнослужитель Цюаньчжень має залишатися в монастирі й тривало дотримуватися настанов через безшлюбність та спільне життя.

Обидва устрої стикаються з одним питанням: як серед бажань, відповідальності та стосунків зробити свій вибір чимось більшим за слова.

Одні в родині вчаться вірності, турботи й поміркованості. Інші через безшлюбність і монастирське життя беруть на себе зосередженіше релігійне служіння. Поваги гідне не те, що виглядає відстороненішим від світу, а те, що людина не прикривається статусом, уникаючи належних обов’язків.

Сучасні люди теж часто вибудовують моральну ієрархію чужих способів життя: одружені дорікають самотнім браком людяності, а самотні бачать у шлюбі тягар. Співіснування двох даоських устроїв нагадує: шляхи можуть різнитися, але обіцянки на кожному треба виконувати.

Одним даосам можна одружуватися, а іншим ні не тому, що даосизм забув узгодити відповідь. Різні традиції вмістили практику в різні життєві структури. Свобода не означає відсутності обмежень: це ясно бачити, які двері ти відчиняєш, і бути готовим прийняти все, що за ними.